Речення і порушення тону викладу Приглушення авторської тональності

В літературній практиці часті випадки, коли текст не суперечить ні характерові героя, ні ситуації, ні мов­ним нормам — і все ж він здається сумнівним. Ось, на­приклад, сценка з першого розділу першої книги «Пра­пороносців» О. Гончара. Герої твору, необстріляний лей­тенант Черниш і бувалий воїн-сержант Козаков, потра­пили під дощ і по-братському вкриваються шинеллю Черниша. В другому рукописному варіанті ця сцена звучить так:

«— Де твоя шинеля, сержант?

‒ Шинелю знайду,— знехотя відповів Козаков.

«Пропив молдаванам»,— подумав Черниш, скидаючи

свою.

‒ Перестоїмо під оцим грибком,— сказав сержант, стаючи під козирок, напнутий над розп'яттям».

Обстановка, характер розвідника Козакова і весь контекст допускають імовірність Чернишевої підозри — «пропив молдаванам». Сцена не суперечить життєвій правді. Однак О. Гончар і редактор правлять текст. В друк цю сцену вони дають у такій редакції:

«— Де твоя шинель, сержант?- — спитав Черниш? скидаючи свою.

‒ Шинель знайду,— знехотя відповів Козаков.— Да­вай перестоїмо під оцим грибком . — Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям»¹.

Репліку «Пропив молдаванам»,— подумав Черниш,— знято. І знято вірно. Тому що мова героїв в літератур­ному творі, як вірно зауважує проф. Л. Тимофеєв, має бути «пропущена крізь інтонацію оповідача»¹.

Приглушення авторських інтонацій в подачі не лише деталі, а навіть її частинки, веде до. знецінення худож­ньої правди, яку своїм твором утверджує митець. Пись­менник може зробити все залежне від нього: він знайде добрий матеріал, добре відбере художні деталі тощо. Але досить подати цей матеріал з тональними недоглядами, як відразу ж стане відчутною емоційна розслабленість тек­сту, непевність авторської розповіді. Ось, наприклад, у журнальному варіанті першої частини «Прапороносців» стояло:

«Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні: очі бійців, обвівала спалені і давно не вмивані обличчя»².

Деталі, обрані письменником, виправдані ситуацією, і слова, якими означаються ці деталі, не є чимось чужо­рідним для художнього тексту. Однак підкреслена части­на речення насторожує. Вона вносить у виклад небажа­ний відтінок, послаблює відчуття возвели­чування, знімає на якусь хвильку настрій урочистості. Причому цей настрій послаблює слово, а не деталь. Тому у двотомному виданні творів О. Гончара це місце відре­даговане так:

«Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні очі бійців, обвівала спалені, з а п о р о шені обличчя» (т. І. с. 53).

Приклади показують, що при виявленні огріхів в тоні розповіді редактор керується майже тими самими прин­ципами, що і в час опрацювання точності слова. І це вірно. Але вірно лише стосовно виявлення порушень тону викладу. Що ж стосується пошуків заміни, то ра­ніше викладені принципи слід доповнити ще одним: ре­дактор повинен вміло оперувати структурами, що харак­терні для авторської манери письма. Проілюструємо це положення на такому прикладі.

В одній із сцен «Прапороносців» лейтенант Сагайда забирає в пораненого солдата Романа Блаженка лотки з мінами. Сержант Денис, брат Романа, протестує:

«— Товаришу гвардії лейтенант,— наполягає на своє­му Денис,— ви ж не можете через мою голову відміняти мої накази. Бойовий наказ...

—Та ти закони знаєш! — каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого.— Чому не доповів, що ранений? Марш!

Роман кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса, я к потопаючи й.— Марш... з братом!

Сагайда бере лоток і теж рушає...» (другий варіант рукопису, IX).

Порівняння «як потопаючий» не має вагомого компо­зиційного значення, оскільки не вносить у виклад чогось нового. В той же час до образу Романа воно додає не­потрібний негативний штрих (боязнь начальства), який дещо викривлює загальний авторський задум і починає сприйматися як авторська коректива до тону викладу. Виходить, що Роман злякався, а насправді ж — він просто не знає, що діяти. Власне, момент непевності у поведінці Романа і повинно було підкреслити порівнян­ня, але свого завдання воно не виконувало.

Як бути редакторові?

Можливі два шляхи. Перший, найчастіше подибуваний в практиці редакторської правки,— шлях викреслень. Він легший, оскільки дозволяє вершити редакторську ро­боту без вивчення структурних особливостей авторської манери письма, оскільки дозволяє редагувати без особ­ливого напруження сил. Ось приклад такої правки.

В десятому розділі першої частини «Прапороносців» О. Гончара зв'язківець Маковейчик вирушає лагодити розірвану телефонну лінію. У другому варіанті рукопису ця сценка читається так:

«Маковейчик хапає кабель в руки і біжить по ньому, мов п р и в'язаний ним до далекого воза, що там за горою».

Порівняння «Мов прив'язаний... до... воза» певно ви­далося авторові і редакторові недоречним. І вони в друк цю сцену дають у такій редакції:

«Маковейчик хапає кабель в руки і біжить уздовж лінії».¹

Але чи треба було знімати яскравий штрих? Адже він виправданий обстановкою. Може варто було підшу­кати потрібну тональну подачу цього штриха і залиши­ти його в тексті?

Такий шлях теж можливий. Правда, він важчий. Він потребує чутливості до інтонацій твору та обізнаності з прийомами, до яких раз у раз звертається автор, веду­чи розповідь. Наприклад, у сцені-сутичці Сагайди з бра­тами Блаженками теж можна зняти тонально фальши­вий штрих («як потопаючий»). Від правки виклад майже не потерпить, бо репліка «Роман кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса» — доносить думку автора, а викреслення дозволяє зняти порушення авторського тону². Про­те цей шлях не кращий.

Справді, порівняння мало наголосити хвилинну роз­губленість, а в тексті, всупереч авторській волі, спливла безпорадність героя і заглушила загальний настрій воз­величування. Треба знайти такий вислів, що передавав би і авторську деталь і, в той же час, не глушив би ос­новний настрій твору.

Редакторові найкраще в своїх пошуках відштовхну­тися від структур, що переважають у мовній тканині твору. Для О. Гончара, ми вже вказували, характерними є речення, що подають один штрих, одну деталь, один факт. Такі структури, як правило, переважають у випад­ках, коли йдеться про будні солдата. Тому цілком при­родно було б запропонувати авторові внести у виклад таку правку: «Роман кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Куди йти?»

Така заміна виправдується ситуацією і звучить, не порушуючи наскрізної тональності, в одному ключі з то­ном викладу уривка.

Але вже тут, власне, і починає виявлятися те, що ре­дактор — все-таки не письменник, і що редагування — мистецтво. Запропонований варіант заміни має лише один відтінок — вагання. Письменник же вніс у виклад таку корективу: «Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Власне, куди —«м а р ш»? ¹— і в його варіанті речення чується не лише вагання, а й хвилинна розгубленість, і вимушена готовність підкоря­тися наказу, і те, що герой ще не зовсім осягнув зміст наказу тощо.

Редактор не завжди знайде вдалий варіант. Проте слід пам'ятати, що цей варіант становить собою лише ос­нову для подальшої спільної роботи редактора з пись­менником, і на нього слід тільки так і дивитися. Вважати його остаточною корективою — значить іти шляхом за­міни одного мовностилістичного огріху іншим. Такий шлях у мистецтві неприйнятий. Тому невірно чинять ті письменники, які безоглядно, без критичного усвідомлен­ня і беззастережно приймають такі, в цілому вірні, ре­дакторські правки.

Ось ще приклад:

«— Яке ж то сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Волгін, сидячи біля рації. — Що якби запитати, га?

• Вилає хазяїн.

А про нас буде?

• Ти що — смієшся? Це... дрібний епізод,.

Дрібний епізод. Насправді Сагайда думав не так. Раніше, воюючи вкупі з Брянським, він якось задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він ніби надіявся, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишається лише козирнути і стрімголов кинутися в огонь і воду викону­вати бойового наказа. Зараз же, коли самі умови зму­сили його взяти на свої плечі незвичну ношу, відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, він глянув на всі події ширше і глибше. Йому уявився весь величезний фронт від Північної Норвегії до Балкан, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом... і хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них , складається єдиний великий рух вперед до того ясного дня, який буде названий Перемогою? Дрібний епізод...»¹. Тут деталь знайдена правильно. Деталь повинна лишитися без зміни. Треба тільки замінити тональність під­кресленого речення.

Речення-рефрен «Дрібний епізод!» вказує, що уривок _ч повинен звучати в авторській тональності, подальший виклад підтверджує це (елементи риторичної мови: «не­втомна боротьба з ворогом», «величезний фронт від Бал­кан і до північної Норвегії») тощо.

Завдання уривку — донести до читача думку: «з не­помітних «крейсерів» складається єдиний великий рух вперед до перемоги. Але провести цю думку лише як авторську — значить іти шляхом найменшого опору, пе­ретворюючи художній твір в публіцистичний виступ. Тому письменник свою «авторську партію» «доручив» героєві. Звідси ускладнення викладу засобами, що диктуються потребами композиції, звідси прийом непрямого схвильо­ваного внутрішнього монологу Сагайди¹.

Просто зняти речення — не можна. Тоді ми залишимо невиправданим стрибок від авторської схвильованості до об'єктивних розважань героя («раніше, воюючи...»). Тому заміну треба шукати і серед засобів, що викори­стовуються письменником для створення авторської тональності, і серед засобів, що близькі до тих, якими ство­рюється тональність уривка.

Уривок починається і закінчується авторським реченням-настройкою («Дрібний епізод»), що композиційно виділяє уривок. Перед закінченням стоїть риторичне пи­тання, що звучить у спільному для композиційної та авторської тональностей ключі. Тому, здається, можна розповідне речення замінити риторичним питанням (на­приклад: «Та хіба так думав Сагайда?»)²

Така редакторська заміна-пропозиція може становити собою першу намітку для спільної роботи редактора і автора, для їх подальших шукань.

Таким чином, у практичній роботі над тоном викладу у межах речення редактор повинен бути добре обізнаний з авторськими прийомами, повинен легко визначати, які види структур в тому чи іншому випадку любить вико­ристовувати автор і з якою метою. Обізнаність з автор­ською манерою дозволить йому знаходити заміни, близь­кі до уподобань автора, наштовхувати письменника на найкращий варіант вислову думки.