* * *

Художньому викладові більше ніж будь-якому іншо­му властива емоційність. Тому якщо в редакторській роботі над фразою художнього викладу обмежитися тільки вимогами, про які йшлося вище, то нерідко можна збіднити, засушити розповідь.

Ось перше речення роману «Таврія» О. Гончара: «Ранніми веснами, коли на заболоченому Поліссі ще не бралися сіяти, коли на Сулі, на Пслі та на Ворсклі, роз­пускаючись першим найніжнішим цвітом, сяяли білі виш­неві садки,— над вкритими степами півдня проносились страхітливі чорні бурі¹».

Якщо керуватися тільки названими принципами, то фразу треба відредагувати так: «Ранніми веснами над відкритими степами півдня проносились страхітливі чор­ні бурі». Викреслення здається вірне, бо «викреслене» вказує тільки на час дії, вже означений словосполучен­ням «ранніми веснами». Повтор варто «зняти». Але все, що збуджувало в свідомості читача конкретно чуттєві образи, викликало певні асоціації, редактор викрес­лив і, в результаті, збіднив текст. Він великою мірою зняв художність фрази.

Звичайно, сумлінний редактор на це не піде. Він добре знає, що логічна послідовність — лише одна сторона форми художнього викладу, що в художньому творі ви­клад ведеться не лише з розрахунком на раціональне сприймання сказаного, а й з розрахунком викликати у читача і певне ставлення до описуваного. Тому всі положення стосовно конденсації. викладу, про які йшлося вище, треба доповнити застереженням, а саме: всі прав­ки, що продиктовані послабленням (чи посиленням) на­пруги викладу, слід здійснювати з оглядом на тон розпо­віді.

Розділ восьмий тон розповіді тон і художня правда

Під час роботи над тоном викладу редактор почуває себе найскрутніше. І це цілком природно. Працюючи над словом, над лаконічністю викладу, він спирається на кон­кретний лексичний і фактичний матеріал і з позиції сприймання оцінює доречність, ефективність цього мате­ріалу у викладі.

Зовсім по-іншому йому доводиться діяти тоді, коли йдеться про тон розповіді. Тут редактор оцінює нб лише слово, не тільки факт і подачу цього факту у викладі, а й зважує так званий емоційний ореол тексту, емоційне наснаження викладу або як кажуть у світі мистецтва, зважує підтекст розповіді. А підтекст, на цьому наголо­шує сама назва, це те, що часто організовується позамов­ними засобами.

Тлумачення підтексту буває дуже довільним, таким, що сягає далеко від авторського задуму. До труднощів трактування підтексту долучаються і інші — нечіткість стилістичних понять і неусталеність критеріїв, якими доводиться керуватися в редакційній роботі. Все це при­зводить до непорозумінь між автором і редактором, а часто й до відмови опрацьовувати тон розповіді. А така відмова, в свою чергу, веде до невдоволення читача.

Невдоволення читача, з яким досить-таки часто ми стикаємося на сторінках наших літературних газет, зму­шує редакторів знову й знову шукати відносно об'єктив­ні критерії для опрацювання тону викладу.

Справді, коли б тон розповіді був абсолютно не опер­тим на об'єктивні критерії, то він не тривожив би люд­ських почуттів. Однак варто авторові не зважити на по­чуття читача, як читач, обуриться. Про характер цього обурення можна судити з рецензії П. Шебуніна.

Вичитавши байдужу розповідь про будівництво, він дивується: «Кого може надихнути ось такий опис будівництва перших будинків у місті, що виросло в степах Забайкалля:

«Погодинні графіки закладки фундаментів Бєлов кон­тролював особисто двічі на добу. З метою прискорення робіт на фундаментах була організована двозмінна си­стема». «Так і здається, що ц і ф р а з и (розрядка моя. — Р. І.) перебралися в роман з якогось службового звіту»¹.

«Фрази перебралися!». Читача, (тут рецензента) обу­рив факт вводу в художню розповідь, без стилістичного вмотивування, елементів викладу діловодства. Але при­чиною невдоволення читача тут є не просто стилістична невправність автора. Його обурює інше: за стилістичною невправністю переховується байдужість автора до мате­ріалу. І справді, цитуємо міркування іншого рецензента (читача): «Хай автор уявить собі, що він розповідає рід­ним та друзям про пережите в бою. Невже він скаже: «Строчив кулемет свинцевим градом» і т. д.? «Та від такого надто «літературного» звороту відразу потягне холодком замість дружньої задушевності, зникне неви­мушеність розповіді і друзі переглянуться: щось дуже по-книжному заговорив, чи не вигадує бува? (підкр. моє.— Р. І.). Звичайно, у кожного знайдуться для друзів інші слова, живі, від щирого серця» ².

Фальш у тоні викладу збуджує недовіру. В художньо­му ж творі фальш у тоні розповіді веде до порушення ху­дожньої правди, до знецінення художнього твору. В листі до одного з початківців, що прислав оповідання про се­лянина-синовбивцю, на це вказував М. Горький. Він писав: «Оповідання саме тому і погане, що художня правда порушена Вами...

Розповісти цей випадок Вам треба було дуже просто, точними словами, найсерйознішим і навіть суворим то­ном (підкреслення моє.— Р. І.). Коли б Ви це зробили, оповідання Ваше зазвучало б переконливо і набуло ра­зом з художньою правдою соціально-виховного значен­ня» ¹.

Отже, в таких випадках редакторові доводиться мати справу не просто із стилістичною невправністю, а з пору­шенням правди. А відмагатися від правдивості редактор не може. Тому, незважаючи на непорозуміння і конфлік­ти з автором, незважаючи на «невловимість» засобів, якими організовується підтекст, редактор змушений шу­кати шляхів опрацювання тональності розповіді. Як пра­вило, ці шляхи він шукає сам, бо, «як кожна пісня має свій лад, так і художній твір має свій певний тонус, що тільки йому притаманний»².

Неповторність тону (підтексту) є причиною неповто­рюваності засобів, що його організовують. Це, в свою чергу, породжує труднощі під час читацького (редак­торського) аналізу тексту.

Розглянемо їх.