Розділ другий адекватність розуміння читання-робота?

Вважають, що читання — робота навіть для пересіч­ного читача. І ця робота має свої труднощі, зокрема «трудність розуміння». «Моя здатність зрозуміти важкий твір залежить не лише від того бар'єру — пише В. Асмус, — що його поставив переді мною в цьому творі автор, але і від мене самого, від рівня моєї читацької культури, від міри моєї поваги до автора, котрий добре-таки попрацював над твором, від поваги до мистецтва, у якому цей твір, може, волею долі сяяти віки»¹.

З цією думкою немов би перегукується В. Брюсов: «Щоб написане було простим, це має зробити письмен­ник, щоб написане було зрозумілим, цього має досягнути читач»².

Вже ці, побіжно кинуті уваги, змушують задуматися над особливостями процесу читання, змушують відпо­вісти на питання, чому ж читання є роботою і, водночас, творчістю?

Так, читач не просто витрачає зусилля, щоб засвоїти творіння автора, а якоюсь мірою впливає і навіть визна­чає творчість автора. Ст. Рассадін у «Книге про читателя» пише; «... творчість визначається «другим полю­сом» не тільки за цілком свідомим розрахунком митця, але і підсвідомо, глибинніше, органічніше — за самою своєю природою. «Другий полюс, той, хто прагне зро­зуміти, « співпереживач » — це не просто умоглядно визна­чений митцем кінечний пункт творчості, а його органіч­ний стимул; він так природно входить у свідомість мит­ця, що спонукає його до творчості (навіть більше того - визначає його напрям і навіть форми)»...¹.

Як же читання, засвоєння, розуміння тексту може спрямовувати зусилля митця, як може визначати його творчість?

Процес комунікації і слово

Автор орієнтується на певного читача. На його смаки й уподобання, його інтелектуальний рівень.

В міру свого таланту та вміння він організовує роз­мову з певною, іноді наперед визначеною, категорією читачів. Він спілкується з цілим прошарком людей, пе­редає, або, як часто кажуть, ділиться з ними своїми думками і почуттями².

Ця передача, це спілкування автора і читача стає можливим завдяки чародійній силі слова, завдяки магіч­ній владі людської мови. Та й, власне, коли у підручни­ках з мови йдеться про природу слова і коли ми читаємо, що основним призначенням людського слова є — слу­жити засобом комунікації, засобом, за допомогою якого люди добиваються взаємного порозуміння, то вже тут, хай опосередковано, підкреслюємо важливу особливість мови, а саме: слово — засіб передачі думки.

Але ж як відбувається оцей процес «передачі думки», процес комунікації (спілкування)? В плані розгляду мовної системи, в плані мовної норми таке питання видається зайвим, другорядним. Бо щоб визначити при­роду і специфіку мовної системи, досить відповісти на питання, що таке слово (— це засіб комунікації) і наві­що воно (— щоб добитися взаєморозуміння людей). Але коли ми починаємо говорити не про мовну систему, а вже про сам процес мовлення, то другорядні питання виступають на передній план і стають основними. В пла­ні мовлення (а саме природа процесу мовлення має цікавити редактора) важливо визначити, як саме відбу­вається спілкування, і які сильні та слабкі ланки цього процесу?

Кажуть, слово «передає» думку. Очевидно природу цієї «передачі» не можна собі уявляти десь так, як ми уявляємо передачу якогось предмету з одних рук в інші.

При передачі предмету людина, яка передала його, втра­чає цей предмет, він цілком переходить до рук іншої людини.

У процесі комунікації, в процесі спілкування теж від­бувається «передача» думки. Але природа цієї «передачі» інша. «Здається,— пише О. Потебня,— ніби думка у мові переходить повністю чи частково до слухача, хоч від цього не зменшуються розумові здібності мовця, як полум'я запаленої свічки не меншає від того, що вона, кожному видно, ділиться ним з сотнею інших. І так як в дійсності полум'я свічки не дробиться, тому що в кож­ній із запалюваних свічок спалахують свої гази, так і мова тільки збуджує розумову діяльність розумію­чого, котрий, розуміючи, мислить своєю власною дум­кою»¹.

Те ж саме можна сказати і про автора та читача кни­ги. Від того, що автор перелив у слово свої думки та почуття і передав їх читачеві, він не став біднішим духов­но і емоційно. Він не переклав зі своєї голови думки і почуття в голову і серце читача, а розбудив, з активізував його самого, змусив читача думати і почувати.

Переважна більшість підручників з загального мово­знавства, де розглядається природа мовної системи,— цю особливість мовного буття випускають з поля зору і розглядають мову тільки як засіб спілкування, як засіб комунікації.

Але з погляду розуміння таємниць мовної механіки цього па сьогодні уже недосить. Практику редагування нині цікавить і інше — які складові частини єдиного про­цесу комунікації? Яку вагу в цьому єдиному процесі має слово?

Коли сьогодні заходить мова про так званий рівень індивідуального мовлення, то цілком природним є роз­членування єдиного процесу комунікації (спілкування) на його складові частини — процесу мовлення і процесу сприймання. «Відповідно і лінгвістика тут поділяється на два розділи: на лінгвістику того, хто мовить, і на лінгвістику того, хто сприймає»¹.

На рівні індивідуального мовлення слово виступає уже не просто засобом спілкування, а засобом активі­зації читача чи слухача. Воно спонукає читача до розу­мової роботи і спрямовує цю роботу. «І якщо слово, як нам видається,— пише О. Потебня,— служить засобом для передачі думки, то це лише тому, що воно у слухача проводить про­цес створення думки, аналогічний тому, який відбувався перед цим у мовця. Нас розуміють тільки тому, що слухачі самі, зі свого матеріалу думки, здатні проробити щось подібне до того, що проробили ми, коли говорили. Г о в о р и т и — значить не передавати свою думку іншому, а лише збуджувати в іншому його власні думки.... Щойно сказа­не про слово можна цілком застосувати і до художніх творів. Тільки відмінність між словом та художнім тво­ром лише у більшій складності останнього»¹.

Або в іншому місці він так уточняє цю думку: «Ми можемо розуміти твір лише остільки, оскільки беремо участь у його створенні»².

«Особистість автора, наприклад, поета, виключною може бути лише тому, що в ній, у більшості конденсації, є ті складники, котрі має і суб'єкт, що розуміє його твір»³.

Процес розуміння не можна уявити без того спіль­ного досвіду, на якому зріс і автор і читач, з якого сфор­мувалося значення окремого слова.

І слово тут виступає засобом організації та регулято­ром процесу становлення думки у автора і читача. Ось на цій «регулюючій» природі слова і ґрунтується процес розуміння, процес правильного або адекватного сприймання розповіді.