Хід думки у викладі

Стрункість і логічна послідовність — обов'язкова риса викладу. Та говорити про стислість, виходячи лише з законів формальної граматики, не можна. Справді, що дасть формальний аналіз зв'язків у межах речення? Редактор переконається, що фраза ясна і зрозуміла — та й тільки.

Порушуючи норми граматики чи норми слововживан­ня, ми найчастіше грішимо проти зрозумілості та ясності викладу, але не проти економності. Хай німецьку фразу (беремо приклад з редакційної практики в галузі пере­кладної літератури) «Dіе neuen Schuhe drückten ihn, hauptsächlich vorn an den Zehen »¹ було перекладено так: «Нові черевики тиснули, особливо товсті пальці». Чи виклад став менш економним? Аж ніяк. У фразу не додано жодного складника, який розтягував би розповідь. Означення великого пальця на нозі незвичним словом (не узвичаєним як норма) порушило зрозумілість фрази, ясність авторської думки, але не стислість.

Написавши «Мій батько був із Сілезії»² замість «Мій батько родом із Сілезії», перекладач також не погрішив проти економності тексту. Він порушив норми формальної граматики і тим самим утруднив сприймання авторської думки.

З погляду граматичних норм фрази «Працювали мовчки без слів. На протязі двох годин копання окопів бійці, що працювали поряд, не перекинулися жодним словом»³ не викличуть якихось закидів. Справді, думка] сформульована цими реченнями, ясна і зрозуміла. Але з погляду економності, компактності тексту ці дві фрази занадто водянисті.

Як же виявити цю водянистість і як зробити текст стислим?

Принцип аналізу речення, який дає граматика (ана­ліз за граматичними парами), на цей раз редакторові мало допоможе. Цей аналіз лишає поза увагою мету висловлення, завдання кожного складника викладу. Він мовчазно виходить з того, що речення обов'язково за­довольняє вимоги стислості. Випадки ж порушення цих вимог лишаються поза увагою. Та це й цілком природно. Граматика розглядає будову речення, вилучивши його з тексту. Про стислість же доцільно говорити не абстра­гуючись від широкого цілого, а виходячи з нього, вихо­дячи із завдання більшого за речення (композиційного) цілого, із ідейної спрямованості твору.

Психологічно, в сприйманні, речення членується най­частіше не за його зв'язками (парами), а за відомим і невідомим (так зване актуальне членування речення)¹ , за даним і новим. І з цього погляду фраза «Карл їде завтра в Берлін» ² може членуватися по-різному в за­лежності від мети висловлення та від того, що вже відо­мо слухачеві (читачеві) і що ні. Якщо вже відомо — хтось їде завтра в Берлін,— то метою фрази, новим у реченні буде повідомлення: той, хто завтра їде в Берлін, є Карл. Якщо ж з попереднього викладу відомо, що їде Карл, то метою фрази, завданням речення, новим буде повідомлення про час від'їзду і місце прибуття: «завтра в Берлін» і т. д.

З погляду завдання, мети повідомлення речення при­кладу, взятого з редакційної практики М. Горького (с. 138), надто розтягнені. Справді, щоб повідомити про мовчанку бійців у час копання окопів, не варто було тричі повторяти те саме. І М. Горький, редагуючи опові­дання, де зустрічаються ці фрази, цілком обґрунтовано на полях рукопису проти першого речення зазначав: «Яка потреба писати «мовчки, без слів», якщо ясно, що коли людина мовчить, то вона не говорить?» А проти друго­го — «вже сказано: «працювали мовчки».

В актуальному членуванні (сприйманні) кожного ре­чення, як у краплині води, відбилася природа процесу людського пізнання.

Художній розповіді, як і процесу пізнання, властивий поступальний рух, рух в часі, зумовлений можливостями людини засвоїти те або інше нове відразу чи поступово. Рух — від відомого до невідомого. Цей рух можна простежити в кожному реченні. Так, у прикладі з редакцій­ної практики Горького відчуття втрати нового, відчуття, що кожне наступне слово у реченні підводить до свідомості читача (слухача) і новий фактичний матеріал, спо­нукало редактора втрутитися в текст ¹.

Справді, у стислому викладі таких повторень ми не побачимо. Ланка за ланкою тут нижуться речення, кож­не з яких містить не лише нові слова, а й новий фактаж. Кожна наступна ланка обумовлена попередньою і в свою чергу обумовлює наступну. Ось, наприклад, початок опо­відання «Чайка» С. Васильченка :

По садах¹ вітри гасають, а

:над садами: зоріє небо осіннє.

Маленьку хату оступили кругом високі ясени.

:3 ясенів: опадає сухий лист на трухлу солому,

падає додолу на зів'ялі півники,

сережками, чіпляється в бур'янах.

:Крізь бур'яни: блимає низьке віконце,

блакиттю мальоване,

:У віконце: шматок білої стіни видно

в хаті, а на стіні на білій з-під чола

позирає невеселий селюк у шапці.

Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а

сам думний та сумний...»²

Непотрібних повторів немає. Навіть більше, на пер­ший погляд, здається, є пропуски. Справді, вводячи чита­ча в обстановку, ситуацію, С. Васильченко зупиняє увагу на найбільш загальному, на тому, що відразу впадає в око — на садах: «по садах вітри гасають, а над садами зоріє небо...». І потім, немовби вдивляючись, бачить: «маленьку хатку оступили... високі ясени...», а відоме, охарактеризоване в попередньому викладі («посеред са­дів») випускає. Випускає, але не зловживає пропусками. Подальший виклад вже веде ланка за ланкою, послідов­но зосереджуючи увагу читача то на одній, то на іншій життєвій деталі. Пише: «Маленьку хату оступили ясе­ни» — і немовби мимохіть, перш ніж звернути читацьку увагу на характеристику хати, автор одну за одною кидає три деталі. Причому речення, де він подає ці штрихи, по­чинається з відомого: з ясенів (відоме) спадає сухий лист (нове) і цей сухий лист (відоме) падає на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'яни. І лише тепер знову по­вертається до детальнішої характеристики житла. Цю нову, поглиблену характеристику пов'язує з відомим: крізь бур'яни (відоме) блимає... віконце (нове). Далі зосе­реджує увагу на «вікні»: у віконце (відоме) шматок білої стіни видно в хаті (нове). Потім фіксує деталь: на стіні на білій (відоме) з-під чола позирає невеселий селюк... (нове) і т. д.

Як видно з цих прикладів, думка рухається в словес­них масах немовби поштовхами, немовби імпульсами. Виклад іде ланка за ланкою, з швидкістю, потрібною для усвідомлення того чи іншого нового. Створюється певний ритм сприймання, певна послідовність засвоєння читачем авторської думки.

Але така пульсація думки створює не лише ритм подачі матеріалу. Цим створюється і напруга розповіді. Кожне речення в процесі мовлення немовби має два по­люси — знання і незнання, відомого і невідомого. Мовець знає, що він хоче сказати. Але мовлення існує в часі, і він це ЩО відразу висловити не може. Зосереджуючи увагу читача (слухача) то на одному, то на іншому мо­менті, автор (мовець) змушений поступово, речення за реченням, називати і характеризувати словом пізнане. І ланка за ланкою, з кожним новим реченням зменшува­ти напругу цікавості читача, напругу, яка виникла на початку розповіді між знанням мовця та невіданням читача (слухача). І так аж доти, доки знання читача не урівноважиться із знанням автора.

Ця рівновага досягається не відразу, а лише після ознайомлення із усім викладом.

Та для письменника важливий не просто поступаль­ний рух з тією чи іншою напругою подачі фактажу, не просто центрування (зосередження уваги) саме по собі, а поступальний рух подачі матеріалу і спрямування ува­ги читача, підпорядковані ідеї твору, авторському заду­мові, завданню. В цьому пункті немовби схрестились різні сторони загальновідомої літературної закономір­ності — вміння відбирати матеріал і методика подачі його. Тут сплавились відбір, що дозволяє авторові три­вожити серце читача промовистими деталями, і методика подачі цих деталей словом. До цього фактично зводить­ся і суть правок М. Горького. Він, пише Макар'єв в книзі «Пометки Горького на книгах начинающих писателей», «...своїми зауваженнями... вчить початкуючих письмен­ників задумуватися над питаннями, НАВІЩО вони пишуть, ЩО вони хочуть сказати, вчить не забувати про оці «навіщо» та «що», в кожному розділі, в кожній фразі свого твору» ¹.

Таким чином, зумовлений прагненням автора провести в творі конкретну ідею, поступальний рух думки з визна­ченою для даного викладу напругою подачі фактажу і зосередження читацької уваги — такі особливості стис­лого викладу.

Порушення цих особливостей спонукає редактора втрутитися в текст. І оскільки стислість викладу обумов­люється поступальним рухом думки і вмілим спрямуван­ням уваги, то погрішності стислого викладу бувають двоякі:

Порушення напруги поступального руху думки (або послаблення, або посилення) і зміщення уваги читача.