* * *

Якщо всі або майже всі поетичні знахідки вже дані в тексті, але вони ще нечітко виражені словом, то, зва­жуючи точність називання, редактор може бути корис­ний у цілому ряді випадків. Він може вказати письмен­нику на порушення норми слововживання, на неприродне поєднання понять (у випадках оперування вузьким кон­текстом), на суперечності між значенням слова та ситуа­цією, між словом та характером героя твору, на необумовленість слова ставленням автора до описуваного (у випадках оперування житейським контекстом). І не тіль­ки вказати на хибу, а й допомогти виправити її. Не тіль­ки знайти заміну, а й відшукати варіант найбільш близь­кий і звичний для автора. В цій роботі редактор керує­ться даними контексту і своєю обізнаністю з стилістич­ними особливостями авторської манери, знанням сильних і слабких сторін манери.

Та все ж знахідки редактора не можуть замінити ав­торських, бо редактор не може виходити за межі даного тексту, його варіанти не можуть бути визнані остаточ­ними. Це скоріше заготовки для автора, матеріал для розмови з автором про сильні та слабкі сторони його твору.

Розділ шостий зрозумілість слова вступні уваги

Зловживання малозрозумілими словами послаблює впливовість твору. Саме тому М. Горький досить різко виступав проти орієнтації деяких письменників на лек­сичний матеріал, що не знаходить опори в мовній прак­тиці найширших читацьких мас. Він вважав таку орієн­тацію ознакою мовної малограмотності: «В галузі словес­ної творчості,— писав він О. Серафимовичу,— мовна — лексична — малограмотність завжди є ознакою низької культури і завжди поєднана з малограмотністю ідеоло­гічною...»¹

Художня література орієнтована на найширші маси носіїв мови. А це змушує письменника користуватись сло­весним матеріалом, що знаходить опору в лінгвістичному досвіді найширших мас.

Є лексика, яка входить складовою частиною в мовний досвід переважно тільки певних груп мовлян і не завжди зрозуміла широким колам. Це, крім запозиченої, часто діалектична, професійна, термінологічна, жаргонна лек­сика тощо. Введена в текст без почуття міри, вона різко погіршує доступність розповіді. Ось в одному з розділів роману Ю. Шовкопляса «Інженери» читаємо: «За чверть години до шабашу Слинько востаннє перевірив в и мі р ні прилади в корнюрах, придивився до р і в н е вимірювальних трубок на збірниках і з задоволенням потер руки. К о р н ю р и працювали як слід, рівень фракцій у збірниках день у день підвищу­вався. Щоправда, поволеньки. Не мав би апаратник такого призвичаєного ока, здавалось би йому, що сього­дні проти вчорашнього цех дав не більше. Та оце майже непомітне збільшення фракцій свідчило, що днів за два до виробничої наради дистиляційники святкуватимуть нову перемогу»¹ . Злива термінологічного лексичного матеріалу змушує читача, не обізнаного з професією інженера-хіміка, концентрувати свою увагу не на розвитку подій, не на поведінці героїв та їх форму­ванні у творі, не на естетичній стороні твору, а на зна­ченні окремих слів. Корнюри, рівневимірювальні труб­ки на збірниках, рівень фракцій у збірниках, збільшення фракцій і т. п. — все це слова та словосполучення, які не завжди відомі широким колам читачів.

Читач змушений або шукати у словнику значення не­знайомих слів, або, перескочивши незрозумілі слова, скомпонувати собі щось на зразок такого тексту: «За чверть години до шабашу Слинько востаннє перевірив дані вимірних приладів і з задоволенням потер руки. Все йшло на краще. Щоправда, поволеньки...»

Весь той логічний матеріал, що був включений у ви­ділені нами слова, лишився поза сприйманням читача. Незрозумілість ряду слів значною мірою стерла і зміст усього уривка.

В практиці редагування можливий двоякий підхід до справи: 1) або редактор стоїть на позиції обов'язкової заміни незрозумілого лексичним матеріалом, що має якусь опору в мовному досвіді читача; 2) або він стоїть на позиції обов'язкової виправданості, доцільності² вве­дення в текст незрозумілого слова. Звичайно, якщо є можливість,— знайти засоби донести значення незрозу­мілого слова до свідомості читача.

ЧИ ЗАВЖДИ СЛІД ПРАВИТИ НЕЗРОЗУМІЛЕ СЛОВО?

Принцип обов'язкової заміни незрозумілих слів здає­ться на перший погляд вірним і простішим. Адже все незрозуміле лишається поза сприйманням і всяка заміна незрозумілого повинна бути, здавалося б, виграшною. Проте така настанова стосовно, наприклад, діалектизмів веде до ізоляції діалекту від літературної мови.

З цього випливає, що редактор в моментах, які пов'я­зуються із зрозумілістю авторського слововживання, по­винен бути дуже обережним. В уривку: «Юрко затоптує усі свої хатки та криниці у вогку землю й стрілою біжить до хати. З опалу він мало що не падає в нецьки з роз­чиною коло печі»¹,— слово нецьки без всякої шкоди для викладу можна замінити рівнозначним словом ночви, більш вживаним і узвичаєним традицією вживання, як норма. Введення в текст слова нецьки пояснюється, можливо, впливом діалекту на мовну практику письмен­ника. В подібних випадках, тобто коли автор вдається до словесного матеріалу без огляду на те, чи знає його читач, чи не знає, принцип обов'язкової заміни незрозу­мілого часто виправдує себе. Із внесенням заміни виклад, нічого не втрачаючи в змістовій своїй частині, виграє в зрозумілості. Але коли б редактор, редагуючи, наприклад, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, натрапив на такий уривок: «В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні б а р т к и та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця стялись роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше, ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато розмахнув б а р т к у і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кеп­тар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його г а ч і, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як під­тята смерека»¹ — і почав заміняти всі діалектизми, то він погрішив би проти художньої правди. При заміні обласних слів локальна спрямованість уривка, його міс­цевий колорит зникли б.

Отже, автор має право вводити в текст незрозуміле слово, навіть коли воно не знаходить опори в мовному досвіді широкого кола читачів, але коли, в той же час, за значенням воно не має і адекватної заміни літератур­ним відповідником. Завдання редактора, як і автора, полягатиме не в пошуках заміни, а в пошуках найефектив­ніших засобів донести значення цього незрозумілого сло­ва до свідомості читача.

Це стосується не лише випадків, коли неможливо знайти адекватну заміну. Є випадки, коли редактор не має права вимагати заміни незрозумілого слова на зро­зуміле з інших причин. Пояснимо це на прикладі, де мо­мент незрозумілості слова майже відсутній ². Герой опо­відання М. Шолохова «Судьба человека», розповідає:

«— Беда мне с этим пассажиром! Через него а я подбился. Широко шагнешь — он уже на рысь переходит, вот и изволь к такому пехотинцу приноравливаться... Нет, не мущинское это дело с такими пассажирами путешествовать, да еще п о х о д ним порядк о м» ³.

Йдеться про піхотинця — маленького хлопчика. Звер­немо увагу на слова: на рысь переходит, пехотинец, походным порядком. Звичайно, ці слова і словосполучення для більшості читачів зрозумілі і не викликають при сприйманні тексту якихось сумнівів. Але так само вірно, що ці слова ввійшли в широкий обіг з професійної вій­ськової лексики, серед якої можна знайти чимало незрозу­мілих широким масам слів. Спробуємо замінити ці професіоналізми загальновживаними словами і «відредагу­вати» текст так: «Беда мне с этим пассажиром! Через него и я подбился. Широко шагнешь — он б е ж а т ь нач и н а е т, вот и изволь к такому пешеходу приноравливаться... Нет, не мущинское это дело с такими пассажирами путешествовать, да еще пешком (своими ногам и)» тощо.

Виклад явно втратив принадність. Тепер невідомо, хто веде розповідь — військова чи штатська людина. Авторський варіант недвозначно давав зрозуміти, хто розповідає, давав перспективу розповіді. В нашому уривку-заміні таку вказівку треба було б дописати. Це роз­тягнуло б розповідь, а, значить, позбавило б колорит­ності і погіршило б її. Авторові потрібно було вдатися до професіоналізмів хоча б з метою конденсації викладу.

Значить, якщо редактор підійде до тексту (де важка для розуміння лексика виступає як засіб конденсації матеріалу) з настановою обов'язково заміняти її, то він явно вимагатиме збіднення викладу, явно погрішить проти художньої правди. Подібні випадки трапляються і в сьогоднішній редакторській практиці. Про це свідчить хоча б такий приклад.

Передостанній абзац «Пролога» в романі П. Козланюка «Юрко Крук» у виданні видавництва «Вільна Україна» (1946) закінчувався так: «А як уже прийде з гір сіра негода, як уже Прутові води знов очистяться на звичайні сріблисті — чорна розпука й криваві плачі людські бродять обабіч по зарінках».

У виданні Держлітвидаву України (1957) слово зарінки замінено літературним еквівалентом береги («бро­дять обабіч по берегах»). Здається, ніякої смислової змі­ни в текст редактор не вніс. Але якщо вчитатися і по­рівняти міру локальної направленості та припасованості до тексту вжитого автором слова і заміни, то не можна не відзначити, що слово берег збіднює розповідь. Слово зарінок — місцеве, і в тому оказіональному значенні, яко­го надав йому автор, означає, що горе ходить не взагалі по берегах, а саме в Карпатських. горах. Називання місця дії тут набуває ваги немовби прихованого підкрес­лення, нагнітання (горе ходить по берегах Прута, ходить по зарінках, тобто по берегах карпатських рік). Редак­торська правка знімає це нагнітання, зменшує локальну направленість абзацу. Уривок втрачає у впливовості на читача.

Отже, варто було редакторові піти лише за значен­ням слова, не враховуючи його стилістичної ролі, під­тексту,— і авторська думка втратила у виразності.

Значить, редактор повинен згодитися з прагненням автора вводити у текст незрозуміле слово не лише у ви­падку, коли це пов'язано з введенням в обіг і нового по­няття, а й у випадку, коли незрозуміле слово має унор­мований, широковживаний літературний відповідник, але цей відповідник не може виконувати у викладі тієї стилі­стичної функції, яку виконує незрозуміле слово.

Завдання редактора (як і автора при редагуванні своїх творів) у цьому випадку — відшукати засоби, які б допомогли донести значення незрозумілого слова до сві­домості читача.

ПРАВКИ

В ході редагування викладу з незрозумілим лексич­ним матеріалом редактор здійснює: а) правки-заміни, б) правки, завдання яких донести значення незрозуміло­го до свідомості читача (слухача), і в) правки-викреслення. ¹

До правки-заміни вдаються тоді, коли для не­зрозумілого слова потрібно і можна підшукати рівно­цінну заміну: або мовний синонім, або текстуальний.

Найпростіший приклад такої правки — випадки, коли незрозумілий вираз введений в текст поза контролем авторської уваги. У таких випадках відшукати заміну неважко, оскільки слово літературної мови найчастіше повністю, без будь-якої шкоди для логічної та емоціо­нальної сторін викладу, заміняє незрозумілий складник тексту. Така заміна в практиці редагування майже ні­коли не викладає якихось заперечень автора. Як приклад заміни звичайним синонімом можна навести розглянуту вище фразу з роману П. Козланюка із словом «нецьки» (див. с. 26).

Заміну незрозумілого слова текстуальним синонімом можна проілюструвати прикладом з редакційного опра­цювання роману П. Козланюка «Юрко Крук». В перших виданнях читаємо: «І того ж року село затягнулося в тяжкий процес з паном Косінським із-за прадідного гро­мадського пасовища «вигони», що він задумав нараз відібрати його від села по якомусь там панському праву штудерному»¹.

Слово штудерний, що в практиці діалектного вживан­ня набуло значення «хитрий», «мудрований»², в даному контексті значить «вигаданий», а словосполучення право штудерне за контекстом набуває значення право вига­дане, право шахрайське і може бути замінене словом шахрайський.

Коли ж редактор вирішив, що незрозуміле слово по­винно лишатися в тексті, то його значення до свідомості читача доводиться автором і редактором найрізноманіт­нішими способами.

Найпростіший спосіб — дати виноску. Цей найелементарніший і чи не найчастіше вживаний спосіб перейшов у художній виклад із наукової літерату­ри. Його не варто ігнорувати, але не варто також і зло­вживати ним. Справді, спробуємо таким способом пояс­нити значений незрозумілого лексичного матеріалу в прикладі з роману Ю. Шовкопляса. Нам обов'язково до­ведеться пояснити такі слова і словосполучення: корнюри, рівневимірювальні трубки на збірниках, рівень фрак­цій у збірниках, збільшення фракцій, дистиляційник. П'ять незрозумілих слів і словосполучень у одному абза­ці. Це певно забагато для маленького уривка. Коли б ці слова були розсіяні на кількох сторінках твору і не зу­стрічалися б читачеві у такій концентрації, тоді виноска пройшла б майже не поміченою як, наприклад,у такому уривкові з «Прапороносців» О. Гончара: «Коли прикор­донник, читаючи документи Черниша, перепитав найме­нування частини, сержант (Козаков.— Р. І.) раптом урвав свою розповідь і обернувся до Черниша:

• Вив Н-ську?

• В Н-ську.

• Буна дзіва, товаришу... Ми — супутники!

По обличчю сержанта не можна було вгадати — жар­тує він чи говорить серйозно... Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались...»¹

Незрозумілий словесний матеріал, з тактом введений у виклад, не утруднює сприймання тексту, і доцільність та доречність його у викладі відразу відчувається. Над­мірна ж концентрація незрозумілого лексичного матеріа­лу порушує часто як логічну, так і, особливо, емоціональ­ну послідовність тексту. В нашому прикладі з роману Ю. Шовкопляса «Інженери» за допомогою виносок якщо й можна якось реконструювати логічну лінію викладу, то емоціональну його сторону навряд чи вдасться збе­регти.

Одним із можливих видів редакторського опрацюван­ня текстів з надмірною концентрацією незрозумілої лек­сики є так звані правки-викреслення. Приклад такої правки можна навести з літературної практики О. Гончара. У другому рукописному варіанті першої час­тини «Прапороносців» (розд. XXI) було написано: «У го­рах Брянський, як командир, зустрівся з новими трудно­щами. Його мінометники, які звикли до ведення вогню на рівнині, мусили особливо ретельно враховувати специфі­ку нових умов. В горах, наприклад, неминучі помилки при окомірному визначенні віддалей до цілі. Крім того, тут дальність стрільби дуже за­лежить від кутів місцевості. На рівнині точне визначення віддалі до цілі, вибір потрібного заряду і куту підвищення забезпечували майже точну вертикальну навод­ку міномета, тому що умови стрільби близько підходили до тих, по яких складені таблиці, що ними користується кожний офіцер-мінометник. В го­рах же кут місцевості часто був більший, ніж той, при якому складались таблиці, і це дуже позначалось на дальності пострілу. Тільки ґрунтовна матема­тична підготовка Брянського дала йому змогу швидко врахувати всю цю специфіку нових умов...» У виданні ж 1954 р. читаємо: «У горах Брянський, як командир зустрів­ся з новими труднощами. Його мінометники, які звикли вести вогонь на рівнині, мусили стріляти в нових умовах. Тільки ґрунтовна математична підготовка Брянського дала йому змогу Швидко врахувати всю особливість ро­боти в горах» ¹.

Всі важкі для розуміння слова письменник або замі­нив (з допомогою чи без допомоги редактора), або викрес­лив зовсім. Автор залишив тільки те, що зрозуміле без спеціального тлумачення і вкладається в свідомості чи­тача відразу, оскільки спирається на лексичний мате­ріал, вивірений загальнонародним вживанням.

Крім викреслень і виносок, слід практикувати й ін­ший вид правок — правки-пояснення. Завдання автора і редактора в ході здійснення цих правок — без уповільнення сприймання донести до свідомості читача значення незрозумілого слова. Цього можна досягти: 1) поясненнями в тексті; 2) «підказуванням» значення контекстом і ситуацією; 3) шляхом використання лексич­ного матеріалу, що певною мірою спирався б на мовний досвід читача (це більшою мірою стосується діалек­тизмів та професіоналізмів).

Пояснення в тексті — досить поширений, хоч і мало вивчений спосіб вводу у виклад незрозумілих слів. Це, за походженням, фактично виноски, перенесені в текст, як, наприклад, у третій книзі «Тихого Дону» М. Шолохова: «...растрясали (ділили) луг»² або в на­шому прикладі з роману П. Козланюка «Юрко Крук»: «громадське пасовище-вигони». Перевага цього виду пояснень незрозумілої лексики в тому, що їх можна да­вати, не перериваючи розповіді, можна непомітно під­строюватись під тон викладу, як це бачимо, наприклад, у М. Гоголя: «Положение их в первую минуту было похоже на положение школьника, которому сонному товарищи, вставшие поранее, засунули в нос гусара, то есть бумажку, наполненную табаком»¹.

Вимагають більше знань та вміння правки без спе­ціального пояснення незрозумілого, тобто правки, що доносять значення незрозумілого слова до свідомості чи­тача, використовуючи особливості контексту і ситуації та мовний досвід читача.

Щоб пояснити це, розглянемо такий приклад. У вже згадуваному романі П. Козланюка читаємо: «Дістав Юрко якось ломакою таки міцно і був би, напевно, ще й другої скоштував, якби під постіль заздалегідь не шурнув. Отут, у вогкому кутку...

— Іди їсти, як дають! — грізно приказав батько зго­дом.— А хочеш прозьби, то чекай, я зарйз кочергою по­прошу тебе звідти!

Юрко тільки зітхнув і слухняно виліз з криївки»²

Слово криївка буквально значить схованка. В наведе­ному контексті — схованка в кутку під ліжком. Редактор порівняно вдало замінив його текстуальним загальнозро­зумілим синонімом куток. Але правити слово не було потреби. Справді, після того як Юрко дістав... ломакою таки міцно, він сховався під постіль і там; у вогкому кутку виплакався. Закінчується цей уривок фразою з незрозумілим словом. Але, виходячи із контексту і ситу­ації, читач може визначити значення виразу так: Юрко «виліз... з криївки», а перед цим він заліз в «куток під постіль», отже «виліз з криївки» означає «виліз з кутка під постіллю». Таке сприймання незрозумілого слова рівнозначне розумінню після правки-заміни, а це значить, що незрозуміле слово можна було лишити в тексті.

На користь способу прояснення незрозумілого слова контекстом і ситуацією досить красномовно промовляє практика редакторської роботи М. Шолохова. В. перших виданнях третьої книги «Тихого Дону» була така фраза: «учили их за ч а п и г и держаться, а не за книжку». Слово чапиги обласне і не має опори в мовному досвіді найширших мас росіян. Треба було знайти спосіб донес­ти значення незрозумілого слова до свідомості читача. Автор для пояснення додав у виклад слово плуга. Фраза зазвучала так: «учили их за чапиги плуга держать­ся, а не за книжку» — і незрозумілий складник викладу в межах, потрібних авторові, став зрозумілим ¹

Досить ефективним і економним способом вводу не­зрозумілих слів у текст є спосіб пояснення незро­зумілого слова шляхом використання мовного досвіду читача.

Пояснимо схему цього редакторського прийому.

У виданнях «Тихого Дона» М. Шолохова до 1953 р. в третій книзі було надруковано: «Его подобострастно угощали табаком, смотрели с нескрываемым уважением на небольшой алешкин кулак величиной с ядреную травянку...» У виносці автор пояснює: род мелкой несъедобной тыквы. Щоб уникнути непотріб­ного розриву в сприйманні викладу, М.Шолохов, реда­гуючи текст твору для перевидання, зняв виноску, а в текст вставив прикладкою слово тыква. Текст зазвучав так: ...величиной с ядреную тыкву - травянку.

Розглянуті нами види редакторських правок застосо­вуються по-різному. Якщо виноски можна давати до будь-якого слова і до будь-якого місця викладу, як у мов­ній партії автора, так і в мовній партії героя, то правки, завдання яких — донести значення незрозумілого слова до свідомості читача, можуть бути застосовані переваж­но у авторському прикладі. Візьмемо приклади з остан­нього перевидання роману З. Тулуб «Людолови». В авторській партії, в реченні: «На капуданському містку від­стрілювалася жменька сейменів»¹ - можна було замість виноски внести у текст правку, завдання якої донести до читача значення незрозумілого слова. Можна було речення подати так: «На капуданському містку відстрілю­валася жменька ханських стрільців- сеймен і в. Але в мові окремих персонажів цей вид правки застосовувати не можна. Так, в кінці першої книги назва­ного роману 3. Тулуб в одному з епізодів старий козак Бурдило виголошує промову до козаків: «...Невже ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні — і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари і капи-кулу пішли на перську війну...»² Здавалося б, найдоречніше останнє речення дати так: «І яничари і ханська гвардія капи-кулу, пішли на перську війну». Проте ситуація не виправдує такої правки. Бурдило звертається до коза­ків, для яких значення назви капи-кулу добре відоме, і чи­тача для нього не існує. Якщо він почне виголошувати свої репліки, маючи на увазі читача, то це буде вигляда­ти штучним. Оскільки на цілу сторінку це єдине незрозу­міле слово, то виноска викладові не зашкодить. Автор і редактор, зменшивши в останньому виданні «Людоловів», порівняно з першим виданням, кількість виносок на 80, до цього слова дали примітку.

Такі в основному ті прийоми, якими, щодо незрозумі­лої лексики, оперує редактор у ході редагування худож­ніх текстів. Звичайно, не обов'язково їх застосовувати в чистому вигляді, можливі комбінації, але безперечно, що вміле користування прийомами редагування допоможе авторові зробити виклад зрозумілішим, допоможе поси­лити вплив тексту на читача.