Контекст

Слово в мові часто багатозначне. Щоб бути зрозумі­лим, у мовленні воно повинно мати одне значення. Спри­йняти слово в цьому єдинопотрібному зараз значенні допомагає контекст.

Роль контексту для визначення читачем значення слова можна проілюструвати випадком, коли фразове оточення слова не допомагає сприйманню. В 1958 р. у видавництві «Радянський письменник» вийшла книга болгарського письменника-комуніста Андрія Гуляшки «Любов». В ори­гіналі читаємо: «Тя се завръща с кола. Колата чака на охода. Свечерило се е, но в часната болница ще приемат малката. В часните болници приемат по всяко време¹...»

В перекладі (до сигнального примірника) стояло: Вона повернулась з повозкою. Повозка...

Слово кола в болгарській мові багатозначне. Воно може значити і віз, і фургон, і автомобіль, і платформа тощо. Яке із цих значень мав на увазі автор? Автори перекладу вирішили, що йдеться про санітарну повозку. Але ж в розділі розповідається про переддень другої світової війни. В Болгарії у лікарнях (особливо платних) якраз в цей час з'явилися санітарні автомобілі. Може йдеться про автомобіль? Перекладачі звернулися до письменника з листом і той підтверджує: так, він мав на увазі саме автомашину. Контекст не підказав значення слова, і воно було витлумачене невірно.

Та цим не обмежується вага і роль контексту. У «Материалах к урокам по истории СССР в 4 кл.» М. С. Ва­сильєва¹ є заголовок: «Гнет польских помещиков на Украине и Белоруссии». Перекладач в одному з перших варіантів перекладу книги на українську мову поставив: Гноблення польських панів на Україні та Білорусії. За­головок став двозначним. Значить, контекст не лише під­казує значення слова, а й диктує відбір словесного мате­ріалу. І це використовує в своїй роботі редактор. Так, у реченні: «Я написав кілька слів на...» після приймен­ника на може стояти переважно іменник і то не всякий, а лише із ряду, що вживаються на означення матеріалу для писання (на папері, картці, аркуші тощо).

Проте серед цього великого числа слів є ще широ­кий простір для вибору, оскільки пов'язаність слів тут ще суто граматична. Та коли до суто граматичних чин­ників долучаються ще й житейські обставини, то довіль­ність вводу того чи іншого слова або словосполучення в текст різко обмежується.

Отже, правильність відбору слова певною мірою дик­тується і перевіряється контекстом. І цей контекст буває двоякий: нормативний (вужчий) і житейський (ши­рокий).

Точність слововживання і нормативний контекст

Нормативний контекст безпосередньо пов'язаний з зрозумілістю слова¹ і певною мірою з правильністю його відбору. У негативних прикладах на передній план ви­ступають випадки порушення лексичної норми, випадки використання слів в неусталеному нормою значенні.

Він уставив на Товкача зухвалі смоляні очі²

...голови колгоспів стали змінюватися в Ковалівці³..

В обох випадках просте порушення норми. Слово­сполучення уставити на, рівнозначного російському уставиться, уставиться взглядом во что-то, в українській лі­тературній мові немає. Появу в тексті цих слів можна пояснити лише двомовністю автора та інтенсивністю творчого процесу. Письменник фіксував думку без огля­ду на читача⁴.

У реченні з роману В. Кучера йдеться не про кількох голів колгоспу, характер яких в Ковалівці почав зміню­ватись, а про часту заміну керівництва. Слово не лише порушує лексичні норми, а й невірно вирізьблює автор­ську думку.

Її можна сприйняти тільки завдяки контексту. Це якраз і є ті місця,, що вносять «дисгармонію» (П. Панч) в мислення читача та потребують редагування.

В чисто практичному плані, щоб визначити, що на що замінити, даних вузького контексту замало. Часто для визначення заміни доводиться залучати і дані широкого контексту. Ось речення з роману «Наливайко» І. Ле: «До вершника підійшов збоку сивий дід. Очі в нього перелякані, уста засмішені¹, на них засохла чорна пляма крові» (Держлітвидав, 1940, с. 6). Тут, як і в роз­глянутому реченні з роману В. Кучера, даних норматив­ного контексту для визначення невдалого вибору слова досить. Адже засмішити, засміяти можна людину (це природний контекст для цього слова), але не уста. Та й, крім того, неясно — як можна поєднати разом: «очі пере­лякані», «уста засмішені» («зморені сміхом» — ознака веселості, а не страху).

Вузький контекст сигналізує про хибу в доборі слова і вказує (у прикладі з І. Ле) на нечіткість означення авторської думки. Проте визначити, як замінити невірно вибране слово, може допомогти житейський (компози­ційний) контекст. Ситуація уривка підказує, що дід, яко­го тільки-но жорстоко побили й який змушений прини­жено просити, може усміхатися, але не від радості, а ви­мушено. Тому, щоб уникнути кривотлумачень, цілком природно напрошується заміна уста силувано усміхнені неприродно усміхнені² вимушено усміхнені тощо.

Погрішності проти норми — це елементарно-простий і приклад неточності слововживання у вузькому контексті. Це найчастіше випадки, коли увага читача звернена на одне слово і цим одним словом означено один предмет, і одне явище, одну дію. Але у мовленні один предмет, одне явище, одна дія дуже часто означаються не одним словом, а цілою групою, словосполученням.

Слова в мовленні поєднати неважко. Наприклад, у і відомій російській абракадабрі «утром рано вечерком поздно на рассвете, шел високий человек низенького роста, кучерявый без волос, тоненький как бочка» слова доволі легко утворюють фразу. Граматично вона може видатись правильною. Але цього мало. Потрібна ще й смислова безпомилковість. Тому словосполученням ми звемо не всяке поєднання слів, а особливі синтаксич­ні номінативні єдності.

На думку О. М. Пєшковського, словосполучення — це два слова або ряд слів, що об'єднані в мовленні та мислі¹. І якщо поєднати два слова чи ряд слів у мовленні не так уже й важко, то в мисленні це поєд­нання натрапляє на опір матеріалу.

Цей опір пояснюється двома причинами. По-перше, майже кожне слово виступає в обмеженому інтуїтивно відчутному колі контекстів. Перехід слова з однієї сфери вживання (із звичних контекстів) до іншої (в незвичай­ний для даного слова контекст) можливий не завжди. По-друге, закріпленість слова за контек­стом зумовлює певну ідіоматичність словосполучень. Порушення ідіоматичності сприймає­ться читачем, як мовна вада. Візьмемо ряд прикладів з роману І. Де «Наливайко» (видання 1940 р.):

Старий воєвода починав дрімати в своєму тради­ційному к р і с л і (с. 34);

Від внутрішньої злості сотникові хотілося з кимсь задертися і потім топтати його білокопитими ногами свого запального коня (с. 42);

Тяжкі м о р о з и й завалява снігу лякали його ар­мію (с. 36);

Та Замойський вловив найтоншу інтонацію на­строїв цих двох панів (с. 20).

У всіх випадках зовнішньо словосполучення у мовлен­ні творяться легко. Порушення граматичних норм немає. Але внутрішньо поєднання слів неправильне. Ми звикли, що запальними бувають люди, а не коні, що настрій має відтінки, а не інтонацію, що мороз на вагу не вимі­рюється тощо¹.

Читач викладом підготовлений до вводу в текст слова, звичного для подібних контекстів. А автор цю звичність порушив. Це немовби перші слова, які спали авторові на думку в час написання твору. Тому немає нічого див­ного, що у виданні роману 1957 р. всі ці місця відреда­говані. Відредаговані так: «Старий воєвода починав дрі­мати в своєму улюбленому кріслі» (с. 43).

«... топтати ногами свого баского коня» (с. 51), «... люті морози» (с. 45), «відтінки настроїв» (с. 25).

Розглянуті приклади можна назвати випадками позасвідомого використання неусталеного замість звичного, усталеного.

Але ж письменник часто свідомо поєднує слова в словосполученні, нерідко прагне повернути їх у тексті так, щоб вони заграли нежданими барвами і збудили якнайяскравіші асоціації. Тут на письменника чекають чудові знахідки, і несподівані невдачі. Ось кілька при­кладів:

«М і р я ю чи пішки чималеньку відстань до лікарні, Віра думала...» ².

«Яша з присвистом веде танок. Як-не-як, а теж доби­рає до справжнього парубка. Ознакою тому є чуб, що повитицею в'ється з-під шапки, лізе на вуха, на скроні, на очі, от-от заглушить усього Я ш у, що випурхнув, як паросток з доброї ріллі»¹.

І приклад грубої помилки:

«Людмила притишила хід, щоб записати в блок­нот почату історію».

В чому тут хиба? Розглянемо останній приклад: «При­тишила хід». «Хід» вживається для означення руху ма­шини, воза тощо (тихий хід, задній хід, хід воза і под.). Для означення руху людини вживається слово «хода». Тут для означення руху людини вжито помилкове слово, що звичайно використовується для означення руху транспортних засобів.

Але в прикладі Яша, що випурхнув, як паросток з доброї ріллі... автор, щоб викликати у читача конкретні зорові асоціації швидкого росту хлопця, вдався до на­вмисне несподіваного поєднання дієслова пурхати з порівнянням як паросток. Думка в загальних рисах ясна. Проте словом вона сформульована невірно. Невір­но, бо майже неможливо уявити, як пурхає паросток. Значить, штришок авторської думки, що безпосередньо пов'язаний із зоровим уявленням, губиться. І слово спри­ймається як несподівано введене у звичний контекст.

Силоміць вставлене у словосполучення і слово від­стань. Природне в ділових контекстах, у художньому воно не поєднується з словом міряти і сприймається як штучно, наспіх введене у виклад. Його треба замінити іншим словом, словом, контекстуально близьким і не­обхідним.