Попередні кінечні форми розуміння та темп читання

Читач-початківець доволі часто змушений буває вда­ватися до зворотного переносу зору. Без того, щоб по­всякчас не повертатися до вже прочитаних літер та скла­дів, він не зміг би поєднати букви в слова і зрозуміти. Проте частими є зворотні переноси зору не лише у читача-початківця, а й у досвідченої в читанні людини. «Спеціально поставлені експерименти,— свідчить Л. Каменецький у посібнику для коректорів,— показали, що коли в ході читання закривати прочитане і тим самим робити неможливими зворотні переноси зору, то, з одно­го боку, процес читання дещо уповільнюється, а з дру­гого—значною мірою втрачається нитка розповіді, зміст надсилу осягається читачем»². Певно «в процесі пізнавання слова є форми попередні і форми остаточні, і іноді треба повернутися, щоб остаточно і точно прочитати приблизно сприйняте сло­во»¹.

Від того, як швидко наступає кінечна форма розумін­ня тексту, залежить і темп читання. Він, кажуть, є до­вільним. Але на нього великий вплив справляє міра за­своюваності смислу, число незнайомих, малознайомих і важких для читання слів. Чим швидше пізнаються і оста­точно засвоюються смислові елементи тексту, тим менше зворотних рухів зору, тим швидший темп читання. Але якщо пізнавання слова затримується, затримується і остаточне засвоєння смислу, число поступальних переносів зору різко падає і зростає число зворотних рухів очей. Що це так—неважко переконатися, прочитавши художній і науковий тексти. Ось початок «Повісті полум'яних літ» О. Довженка:

«— Кінчилася світова війна! Стою з автоматом на порозі нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!

Молодий солдат оглянувся на груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величезністю пройденого шляху, застиг як пам'ятник.

Це був міцний і пристрасний солдат» ².

Легко відчути, наскільки просто і невимушено сприймаються тут смислові складники і зір невпинно рухає­ться за авторським текстом. Ми читаємо майже без зупинок. Ось інший текст. Із збірника «Про культуру мови»:

Відносна слабкість головного наголосу а українській мові приводить до появи побічних наголосів у трискладових [з головним наголосом на початковому або кінцевому складі] та багатоскладових словах. Крім міцної підпори, що її знаходить кількаскладове слово у головному, своєму наголосі, віддалені від наголошеного складу ненаголошені склади багатоскладового слова потребують для «стійкості» слова в цілому допоміжних, сказати б, підпірок — слабих «наголосків», причому інтервали між наголошеним і побічнонаголошеним складами слова становитимуть один або два склади, які є найслабшими у цьому слові»¹.

При всій правильності та граматичній бездоганності наведений текст, це легко відчути, сприймається не відразу. Остаточне розуміння приходить тільки тоді, коли читач (навіть з фаховою філологічною підготовкою) кілька разів зупинить свій зір на вже пізнаних словах і згрупує їх за смислом так, як підказує поступальний рух авторської думки. Відразу цього зробити не вдається.

Остаточне розуміння тексту наступає лише після того, коли читач, використавши пізнані слова і попереднє, приблизне трактування розповіді, повернеться до вже прочитаного і скорегує остаточне (адекватне) розуміння викладу. Для цього йому доведеться не один раз робити зворотні переноси зору.

Врешті, темп засвоєння розповіді залежить іще й від того, чи ми читаємо «про себе» чи вголос.

При читанні вголос темп засвоєння тексту дещо уповільнюється. Це тому, що при зоровому сприйманні пе­ресічний читач в момент фіксації зору ловить смисл приблизно двох слів, а при читанні вголос — сприймає пів­тора слова І природно. Адже при читанні вголос, крім зорової, починають діяти і слухова і механічна пам'ять. Правда, механічна пам'ять теж частково діє і при зоровому засвоєнні тексту. Є люди, які, читаючи «про себе», позасвідомо (механічно) ворушать губами, повторюючи рухи, які вони робили б, коли б голосно промовляли текст.

І ще. Глибина і об'ємність засвоєння тексту при го­лосному і зоровому читанні—різна. Читання вголос дозволяє повніше осягнути смислові нюанси. Певно тому деякі учні можуть зрозуміти текст, тільки прочитавши його вголос. Крім звички, тут діють і ряд суто об'єктив­них причин, що якнайтісніше пов'язані з природою читання і її неповторністю.

З глибиною, об'ємністю освоєння тексту, з поперед­ньою і кінечною формами розуміння якнайтісніше пов'язане і повторне перечитування тексту. Справді, чим по­яснити, що перечитуючи, наприклад, класичні твори на­шої літератури, ми гортаємо їх з таким же інтересом, як і першого разу, а іноді і з більшим. Здавалося б, доволі дивна річ — ми читаємо уже знайоме нам, однак інтерес до тексту не пропадає. Ми знаходимо в ньому нові, ра­ніше не відчуті, думки, сюжетні ходи, нові відтінки і ню­анси. Про що це свідчить?

Певно кінечна форма розуміння тексту в час читання досягається не відразу, певно не завжди за першим заходом вдається досягти повної адекватності розуміння. Це завжди болісно вражає авто­рів. І можливо звідси ідуть їхні нарікання на слабкість слова, на позірну неможливість повністю передати дум­ку. «Те, що кожне слово,— пише Володимир Солоухін,— є вже готовою, немов би закостенілою людською думкою і навіть образом, завдає поетові багато клопоту. З цієї обставини випливає, наприклад, така неприємна річ, як муки творчості.

Завжди є нездоланна прірва між тим, що поет хотів сказати, і тим, що прочитав читач. Прірва ця обумовле­на властивістю слова містити в собі по кілька понять, тоді, коли здається, ніби воно виражає одно-однісіньке¹».

В. Солоухін нарікає на слово. Але тут скоріше йдеть­ся не про вади нашої мови, а про те, що кінечна форма розуміння викладу досягається не відразу, що читач часто задовольняється неповним розумінням розповіді, однією з попередніх форм засвоєння. А цього, безпереч­но, для автора мало.