Роль здогаду при читанні

«Людина, яка володіє технікою читання, сприймає текст не літера за літерою, а схоплює цілі слова» ¹.

Техніка цього «схоплювання» виробляється у людини шляхом довгого навчання, в ході невпинних тренувань. Попередній досвід тут відіграє важливу роль.

Значення досвіду, роль уже набутих знань для становлення навиків сприймання тексту можна відчути на­віть тоді, коли йдеться про перші читацькі кроки.

Першокласник у «Букварі» читає: «о — с—а». На хвилину зупиняється, вагаючись. А вчителька підштовхує:

‒ Що в тебе вийшло?

‒ Бдзола,— подумавши, відповідає учень.

‒ Ні, ти читай, як написано,— наказує вчителька і першокласник знову вдивляється в «Буквар».

‒ О-с-а.

— Що вийшло?

— Бдзола! — несхитно відповідає учень, пригадуючи щось добре знане.

Звичайно, це смішний випадок, але досить промовистий. У дитини ще не усталились читацькі навички, вона ще тільки шліфує їх і тому тут досить прозоро проступає зв'язок того, що вона вже здобула в житті, з тим, що вона засвоює зараз.

Так, в процесі розуміння завжди має місце здогад. Він дає про себе знати і тоді, коли йдеться про засвоєння смислових частин тексту, і тоді, коли маються на оці виразові моменти. «Сприймання тексту являє собою складну аналітико-синтетичну діяль­ність.» — читаємо в посібникові з психології,— при якій «... відображення окремих елементів надрукованого або написаного (літер, складів) поєднується з відображен­ням цілого (слів, речень)»¹. А в «складній аналітико-синтетичній діяльності» завжди є слабкості, якими і можна пояснити вади тексту, що їх часто називають редакторськими та коректорськими недоглядами.

Як проникають у виклад коректорські помилки?

В процесі розуміння, в ході засвоєння тек­сту здогад відіграє допоміжну роль, д о­ зволяє прискорити читання, але ж він іноді спрямовує наше розуміння хибним шляхом. Так відомо, що в свій час талановитий ро­сійський прозаїк Артем Веселий пробував був увести в російську мову слово («прошляк») (у значенні «історик»), але воно не прижилося, бо здогад хибно спрямовував розуміння мовлян. Новотвір у мовлян асоціювався не з поняттям минулого («прошлого»), а з лайливим словом «пошляк». Хибне розуміння подибуємо і в літературній та редакційній практиці. Приклади з уже згадуваної рецензії, що була вміщена у «Літературній Україні» (див. с.56), можуть підтвердити це. Справді, чому у друк проникли слова-покручі «зусрічати», «прідляти», «розв’яснювати», «брудові перемоги», «дрімота заклює повіки»? Невже перед нами приклад страшного невігла­ства? Ні. Важко повірити у те, що навіть людина з не­повною середньою освітою не знає, як хоч приблизно пра­вильно пишуться слова «зустрічати», «приділяти», «роз'­яснювати», «трудові» тощо. Зовсім неможливо повірити в те, що вираз «дрімота заклює повіки» — приклад зви­чайної безграмотності. Тут ми маємо справу з надмірним пришвидшенням темпу чи­тання, коли коректор і редактор надміру довірилися здогаду і випустили з-під сво­го контролю ряд складників тексту.

В свій час Олександр Блок говорив, що «перший - ліпший вірш,— це покривало, напнуте на вістрях кількох слів. Ці слова світять як зорі»¹. Найчастіше саме вони формують правильне розуміння твору, організовують потрібний здогад, відшукання авторської думки. Щось подібне відбувається і при засвоєнні слова.

Досвідчений читач сприймає текст не літера за літерою, а цілими словами, групами слів і навіть зворотами. Букви для нього — це ті віхи, ті орієнтири, які дозволяють розрізняти слова, розуміти (найчастіше, просто «пізнавати») їх. Неважко зрозуміти, що аби «пізнати» слово не обов'язково зупи­нити зір, свою увагу на кожній літері, на кожному орієн­тирі. Досить «пізнати» найхарактерніші. А завершить ро­боту по засвоєнню тексту здогад. Ось як це відбувається.

Сприймання тексту характеризується фіксаційними зупинками зору і перено­сом зору — рухом очей, що забезпечує перехід від однієї частини тексту до іншої. «Дослідженнями вста­новлено, що сприймання рядка довжиною 8,3 см, супроводиться в середньому рухами з 5 паузами, рядка у 2,2 см. — 7 паузами: ... при читанні під час писання, коли відбувається постійний зоровий контроль над написа­ним, їх більше в 2—3 рази, ніж при сприйманні друко­ваного тексту; при коректурному читанні їх в 3 рази більше, ніж при звичайному, коли увага зв'язана із змістом тексту» ¹. Читач засвоює текст тільки в момент фіксації зору. В час переносу зору ми тексту не бачимо. Тому зрозуміло, що «тривалість пауз, під час яких здійснюється читання (тривалість фіксацій зору — Р. І.) більша, ніж тривалість фіксаційних рухів у 15-20 разів»².

Засвоєння викладу відбувається в моменти зупинок юру. Але різні частини тексту ми бачимо по-різному. Відомо, що зір поспішає за текстом, а сві­домість мчить за думкою автора. Цей по­двійний рух у досвідченого читача п р о т і к а є паралельно, повністю збігаючись. Проте буває, що думка випереджає чи відстає від нього. І це пришвидшення чи уповільнення пояснюється також тим, що частини тексту людина бачить не однаково чітко. В момент зупинки (фіксації) зору частину літер видно добре, а обриси іншої частини скоріше вгадуються. Тому коли говорять про зір читача, то виділяють т а к зване «поле ясної видимості тексту і поле бічної видимості». Фіксаційні рухи очей, пере­нос зору — має на меті поставити в поле ясної види­мості ту частину тексту, яку саме зараз треба засвоїти, яка саме в цю хвилину веде думку читача. Але, на жаль, можливості поля ясної видимості досить обмежені³. В цьому полі легко можуть вміститися лише 2-3 літери, і дещо тьмяніше (в полі бічної видимості) ми бачимо ще 6—8 літер. «Не сприймаючи всіх літер слова, читач схоплює окремі букви, ті, що найхарактерніші для слова, ті, що дають мо­жливість впізнати його»¹. Крім цих букв, ми ще виділяємо контури літер слів поруч. Безперечно, що м умови, коли ми увесь час чітко бачимо лише кілька літер, приблизно сприймаємо ще кілька, без здогаду, без «пізнавання» не можна уявити собі процесу читання. За кількома літерами, за кількома орієнтирами ми пробу­ємо розгледіти слово нашої мови. А та частина слова, що знаходиться поза цими орієнтирами, поза полем чіт­кої видимості, випадає з-під нашого контролю. Втрапив початок слова «вплинути», «сприяє», «зустрічати», «при­діляти», «роз'яснювати» десь на периферію поля види­мості, десь туди, де тільки вгадувалися контури слова,) і в текст прокралися помилки, яких звичайною неграмотністю не поясниш.

Відразу ж дали про себе знати і моменти, пов'язані з мовною афазією. У слові «приділяти» «і», літера, що мала бути після букви «д», наклалася на звук «и» і деформувала нормальне слово на слово-покруч («прідляти»). Те ж саме бачимо і в слові «трудові».

З наведених прикладів може скластися враження, що в ході читання зір, як правило, приковується до закінчень, до кінця слова. Насправді ж це не так. Місце фіксації, місце зупинки зору не підпорядковане хоч такій-сякій закономірності. Воно довільне. Читач може зупинити зір і на початку, і в середині, і на кінці слова. Тому й недогляди можуть бути не лише на початку слова, а і в середині та в кінці. Помилки такого типу характерні не лише для окремих слів, а також і для виразів та навіть для шматків тексту.

Справді, чому газета надрукувала «дрімота заклює повіки» (знову повертаємося до прикладів, наведення «Літературною Україною»)? Може, у працівника, кот­рий готував матеріали, забракло знань? Ні. Місце слові «заклює» у вислові «дрімота склеплює повіки» недво­значно. Досить боковим зором вловити групу літер «лює», як потрібне слово одразу ж спливе у свідомості (склеплює). Щоб пізнати потрібне слово, не завжди треба фіксувати на ньому зір. Досить бічним зором вловити найхарактерніші букви слова. Так трапилося і тут. В час перечитування працівник газети не зупинив увагу на слові, а тільки пізнав його, вгадав, забачивши кілька останніх літер. Слово немовби випало з-під контролю і в друк прокралася помилка.

Звичайно ж, коли б рух зору був тільки поступальним, то нитку розповіді можна було б дуже легко втратити. Справді, ось найпростіша схема перебігу зору під час швидкого читання¹.

Крапками тут позначені моменти фіксації зору, ліні­ями — моменти поступального переносу зору зліва на­право.

Але варто в ході читання якусь частину тексту «пі­знати» неправильно, зрозуміти неадекватно, як втрати­ться відчуття ходу авторської думки, втратиться «нитка розповіді». І коли б рух нашого зору був тільки посту­пальним, то в момент хибного «пізнавання» слова контакт між автором і читачем був би зовсім втраченим. Правда, про непоправну втрату контакту між автором і читачем говорити не доводиться. Бо в час читання перебіг зору не буває однобічним, простим, десь таким:

Хай читач не відразу ловить момент, коли хибно вгадав значення сприйнятого слова. Він продовжує ве­сти поступальний перебіг зору. Але ось настає хвилина, коли він починає відчувати, що виклад зрозумів неправильно. Відтепер читач уриває поступальний рух уваги і переносить зір назад, фіксуючи його на тій частині тексту, яку сприйняв бічним зором. Десь так:

В нашій схемі вертикальними лініями показано місце фіксації зору в час сприймання тексту. Суцільними по­значено місце фіксації при поступальному переносові зору, пунктирними — при зворотному. Стрілками показано напрямок руху очей. За цією схемою перебіг по­гляду при сприйманні тексту на сторінці книги чи на Газетній шпальті відбивається так¹:

Може видатися, що повторне читання тексту є ри­сою, яка притаманна тільки для засвоєння розповіді. Насправді ж повторення — ознака, що притаманна вза­галі процесу комунікації, байдуже чи йдеться про гово­ріння чи про розуміння. При чому повторення в процесі мовлення бувають такими ж потрібними і обов'язкови­ми, як і зворотний перенос зору під час читання. Ось при­клад відмови, який наводить Ш. Баллі у «Французькій стилістиці»: «Що? Ну, ні. Це, даруйте, ніколи!»

Тут, фактично, чотири рази повторено одну й ту ж думку, одне заперечення — ні. Такі повтори, «зворотні переноси ходу думки» швейцарський лінгвіст пояснює так: «В щоденному мовленні нам рідко вдається відра­зу ж, без повторів, виразити свою думку. Звичайно, ця психологічна властивість дає про себе знати різною мірою в різних людей; її ступінь залежить від культурного рівня мовлянина та від обставин, але в цілому вона має загальний характер, оскільки обумовлюється самою при­родою людського мислення і потребами спілкування між людьми.

По-перше, однією з причин повтору є той факт, що думці, яка спонтанно спливає у свідомості, притаманні хитання, вона виражається не відразу, а поступово, крок за кроком, в процесі свого становлення. Другою при­чиною повторів є наплив почуттів, що супроводять мов­лення; ці імпульси дають про себе знати тим, що думка повторюється кілька разів, скільки імпульсів, стільки і повторень»¹, І далі на цій самій сторінці: «... повторен­ня є обов'язковою передумовою спілкування між людьми; воно зумовлене потребою відразу донести свою думку до слухача, що доволі-таки нелегко; проте цим справа не обмежується: потрібно ще внушити свою думку співрозмовникові, а для цього треба здолати його інерцію розуміння».

І як у процесі вираження думки повтори ніколи не бувають абсолютно тотожними за значенням, не рівні один одному, так і при зворотному переносові зору, при додатковій фіксації уваги раніше пізнане слово розуміє­ться вже інакше. Відбувається корекція розуміння, проходить повторне (тепер уже адекватне) засвоєння тексту.