Складність адекватного розуміння

Адекватність розуміння — явище складне. Коли йдеться, наприклад, про оціночну адекватність, то це аж ніяк не значить, що слово збуджує в читача тільки на­стрій і зовсім позбавлене плану інформативного чи спо­нукального. Ні. Тут йдеться, насамперед, про те, що текст має згустити в читача такий настрій, який полонив авто­ра в час розповіді. Але цей настрій, як правило, перебу­ває в тексті у певних пропорціях з інформативним ма­теріалом.

Багатоплановість адекватності можна легко проілю­струвати практикою перекладу. Коли перекладач прагне передати щось одне — приміром інформативний план — кажуть, що переклад багато втрачає, починає скидати­ся на більш-менш вдало виконаний переказ.

Ось вірш білоруського поета Максима Танка. «Ave Магіа».

«Звон кафедральны кліча на Ave.

З цесных завулкаў злева і справа

Гуртом манашкі у чорным адзенні

Цягнуцца, быццам сумныя цені.

Тут і старыя, і маладыя,—

Аve Магіа...» ¹.

Варто в перекладі зняти тільки ритмічність тексту (а як відомо, ритм та інтонація мають своїм завданням утримувати емоційну наснагу викладу) як адекватність перекладу порушиться. В перекладі текст збереже то­тожність матеріалу, але втратить настроєву тотожність:

Дзвін кафедральний скликає на Аve.

З тісних завулків ліворуч і праворуч

Гуртом черниці у чорному вбранні

Тягнуться, ніби сумовиті тіні.

Тут і старі, і молоді,—

Аve Магіа...

Вже такі, найпростіші, приклади дозволяють відчути складність адекватного розуміння, багаточисленність тих завдань, які виконує у тексті слово. Саме такі при­клади дозволяють говорити про багатонаправленість уваги сприймаючого (чи читача чи слухача).

Ця багатонаправленість змушує нас вивчати слово не лише як елемент мовної системи (як складову части­ну нормативного лексичного арсеналу мови), а і як складник мовного процесу; змушує пильніше розглядати оту взаємодію, яка весь час має місце між мовленням і мовною системою і яка є обов'язковою ознакою буття всякої мови.

Взаємодія ця, ми бачимо, є доволі складною. Однак саме складності пересічний мовлянин не відчуває. Чо­му ж? Чим пояснити оту позірну простоту, отой автома­тизм сприймання?

Розділ третій читання

Редагування починається з першого читання тексту. І хоч фахове редакторське читан­ня має свої відмінності і особливості, проте воно зростає на ґрунті звичайного засвоєння тексту. Ще М. Горький, ведучи мову з редакторами, підкреслював, що редактор, перш ніж здавати рукопис до друкарні, мусить уважно прочитати його.

Потреба пильного редакторського читання пояснює­ться ще й тим, що «слухач може значно краще мовця розуміти, що стоїть за словом, а читач може краще за письменника осягнути ідею його твору»¹. Тому у робо­тах з редагування раз у раз підкреслюється, що редак­тор повинен уміти читати. «Пильніше, уважніше чита­ти,— пише М. Замошкін,— ось перша заповідь редакто­ра»². А за кілька сторінок перед цим: «Специфічне редакторське читання — це тільки найбільш пильне, ана­літичне читання, в ході якого здійснюється поперечний, поздовжений перехресний розбір форми та змісту твору» ³.

Саме в ході уважного читання вдається виявити те, чого не бачив або не помітив автор. «Редакція «Смолен­ського альманаха»,— говорить М. Замошкін,— неуваж­но, наприклад, прочитала непогане оповідання Б. Белтю-нова «Жінка з літавлі» [книга 8]. Вона не помітила, що коли людина, перепливаючи ярок, виповнений навесні водою, пірне з головою у воду, то вона ну ніяк не може, не вступаючи у явну суперечність із законами фізики, донести пакет сухим. Чи не це бува називають вийти су­хим з води» ⁴.

В специфіці читання можна відшукати низку причин, якими слід пояснити відмінності у розумінні тексту авто­ром і читачем, а також тих численних помилок і недо­глядів, що трапляються в практиці редакційної роботи. Так «Літературна Україна» від 22 січня 1965 р. вмістила різко критичну рецензію на одну з газет. Крім недогля­дів мовного характеру («вдячні за безкорисну працю», «завдає шкоду», «прикласти максимум ініціативи», «у власному соці», «предметом обговорення стояло питання» і т. д.), рецензент виділяє ряд хиб, що їх тільки звичайною неграмотністю пояснити не можна. Він пи­ше: «... не менше вражають і численні помилки на зразок «скрияє, вкп линути, зусрічати, придляти, розв'яснювати, друдові перемоги, друмота заклює повіки»¹. Такі по­милки часто називають коректорськими. Появу їх пов'я­зують з недбалістю, із звуженістю завдань при читанні.

Як же розуміти багатоплановість фахового читання? Як можуть проникнути у виклад помилки, на зразок щойно наведених?