Емоційна (оціночна) адекватність

Але ж слово ми використовуємо не лише для пере­дачі думки, а й для збудження настрою.

В практиці художньої літератури досить часті випад­ки, коли слово слугує не стільки для передачі повідом­лень логічного матеріалу, скільки для організації наст­рою, для вирізьблення настрою.

В свій час М. Горькому докоряли за вираз «море сміялось». Знаходилися люди, які з подивом запитували, що значить ця фраза.

А й справді, що вона означає? Якщо слово розгляда­ти тільки як засіб передачі думки, то згаданий вираз справді-таки видасться дивним. Але ж слово не ли­ше інструмент передачі думки, а й ключ до настрою розповіді. Для організації настрою автор використовує ті самі слова, що й для кристаліза­ції думки. Тому немає нічого дивного в тому, що під контролем установки ми один раз слово сприймаємо як засіб утвердження думки, а інший — як камертон настрою. В цьому неважко переконатися на численних при­кладах з народної творчості. Ось уривок з голосіння. Мати тужить за сином:

«Мій синочку, мій соловеєчку!

Мій синочку, моя канареєчка,

Мій синочку, моя переміночка!

Мій синочку, мій косарику,

Мій синочку, мій молотничку,

Мій синочку, мій роботничку!

Та я ж тебе, мій синочку, кохала,

Та я ж тебе дожидала.

Та я ж, мій синочку, і дня і ночі не спала,

все тебе колихала.

Та я ж тобі, мій синочку, не давала і плакать.

Та я ж думала, мій синочку, що ти мене доглядатимеш.

А тепер хто ж мене буде доглядать,

Хто ж мене буде хлібом годувать?¹..» .

Варто вчитатися в текст і легко можна відчути, що кожне слово уривка згущує саме настрій. Кожне слово тут немов підтримує тугу, материнську розпуку. Це стає можливим тому, що слова сприймаються з установкою на настрій розпуки. Та й сама установка дається в конкрет­ному виразі і підтримується цим виразом ².

У нашому прикладі «мій синочку», яке повторюється з речення в речення, і яке виступає то анафоричним за­чином, то емоційною вставкою у звичайне повідомлення, увесь час підтримує задану установку на настроєве сприймання.

Роль проявника установки, роль камерто­ну, який настроює читача на потрібну емоційну адекват­ність, може виконувати не лише звертання чи певна риторична фігура, а й будь-який вираз чи слово. У відомому вірші І. Драча «Дівочі пальці» роль проявника установки відіграє образ «паль­ців». Ось цей вірш:

«Боже, скільки стогону на пальцях,

Скільки крику в голубих пучках,

На згорілих пальцях, на блукальцях,

На страждальцях ніжних — на руках.

Боже, скільки того мерехтіння

В пальцях, в сповивальцях гіркоти,

В пломенях надсадного сумління,

Із яким лиш тінь моя на «ти».

Світяться — о світлячки, світанки,

Поцілунком вмивані світи,

Пальчики коханки-каторжанки

З каторги любові-німоти.

Що ж бо їм робити, стоязиким —

І безмовним; спалахнеш — помреш...

Проклинаю, краю синім криком

Цноту пальців, безсоромність — теж!

Сонечко п'ятірко... засинаю...

Чебрецевий, в серце поринаючий

Наді мною пальчики-зірки...

Мед ваш, рідні, сонячно-гіркий»¹.

Тут слово не стільки повідомляє, скільки збуджує настрій, адекватний авторському. І немає нічого дивного в тому, що є читачі, які говорять про важкодоступність поезій І. Драча. Справді, що значать образи «пальці — сповивальця гіркоти», «пломінь надсадного сумління, мерехтіння пальців, пальці — поцілунком вмивані сві­ти» і т. д. Звичайно, якщо до них висловів підходити з точки зору інформативності, то важко пояснити їх потрібність. Але це буде погляд людини, яка не відчуває іншого плану мовлення, окрім буденного. Це погляд лю­дини, для якої доступна тільки інформативна адекват­ність.

У творі І. Драча доля інформативності зведена до мі­німуму. Вона потрібна авторові тільки для того, щоб дати відчуть читачеві авторський настрій і збудити в ньо­го захоплення, адекватне власному. І. Драч в своїх поезіях доволі вдало користується здатністю слова підтри­мувати отой загальний стан, який зумовлений певною установкою.

Нечіткість значення, інформативна приблизність вза­галі часто притаманна емоційному викладу. Вона харак­терна для тих випадків, коли слово оповите ореолом за­хоплення чи зневаги (чи йдеться про індивідуальне вжи­вання чи про загальне розуміння слова). Так, наприклад, напередодні французької революції поняттям «свобода» характеризувався стан того суспільства, яке мало замі­нити феодалізм. У французьких просвітителів і в їхній основній теоретичній праці — «Енциклопедії» — це по­няття мало вирішальне значення. Насправді набуло, зви­чайно, не одне розуміння свободи, а кілька. Різні анти­феодальні прошарки та класи доволі-таки по-різному уявляли собі свободу. І хоч загальне розуміння збігало­ся, але мало певні, часто істотні відмінності. Ці не ціл­ком ідентичні поняття позначалися тим самим словом «свобода». Зараз «свободи вимагають негри США, сво­боду виборюють народи, що перебувають під колоніаль­ним гнобленням. Але ж й недобиті фашисти, що вилазять нині на трибуну в Західній Німеччині, теж патякають про захист свободи»¹.

АДЕКВАТНІСТЬ СПОНУКАЛЬНА І СИСТЕМАТИЗУЮЧА

Крім інформативної та емоційної мож­на ще виділити адекватність спонукаль­ну, яка найчіткіше проявляється у публіцистичних ви­ступах, та систематизуючу адекватність, що притаманна науковому викладу².

Спонукальна адекватність характери­зується чітко виявленою позицією мовця і спрямованістю виступу. В цьому нас переко­нують ті тексти, де автор, здавалося, неохоче говорить «від себе». Ось приклад з памфлету Я. Галана «Велике самозапертя». Спершу публіцист надає слово своєму не­другу, а потім, використовуючи слова та вирази його ви­ступу, характеризує ворога і заперечує його: «Треба ве­ликого самозапертя, щоби в теперішню пору взяти за перо і виступати з порадою, вказівками чи осторогою до власного громадянства. Це завваження не є ні перебіль­шенням, ні перечуленням. Бо хто переживав і пережив такі великі часи, які почалися 1914 роком, цей мусив до­бути досвід, а надто мав не раз змогу й нагоду виказа­тися пануванням над нервами та над почуваннями, і його обов'язком єприложити до подій, найбільше жахливих та болючих, вістря того холодного знаряддя, яким і розум». («Діло» з 21 жовтня 1930).

Перш усього ми рішуче не погодимось на це, що най­кращим ліком на самозапертя є взяти за перо, бо хто так довго живе, як автор вищезгаданої статті (відомий на львівському брукові М. Галущинський), той мусив добути досвід, що найкраще в такому випадкові є взяти за дармоль або oleum ricini і не виступати з порадою, вказівками та осторогою до власного громадянства. Це завантаження не є ні перебільшенням, ні перечуленням. По хто переживав і пережив такі великі часи, які поча­лися 1914 роком, цей мусив добути досвід, що немає більшої каналії, як міщух, як рідний міщух в шкаралущі «національної рації»¹.

Різка визначеність позиції спонукає читача розділити обурення автора, стати його однодумцем.

Виклад, розрахований на систематизуюче адекватне сприймання, характеризується безсторонністю розповіді і навмисною прихованістю чи невиявленістю авторської позиції.