готово3

Не маючи надії на захист степових кордонів державою, український народ організував його самотужки. Цю роль взяло на себе українське козацтво. Термін «козак»у перекладі з тюркської означає «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». Існують й інші трактування цього слова. Так, у словнику половецької мови за 1303 р. це слово перекладається як «страж», або «конвоїр», у 1490 р. воно вперше з'явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами.

Поява козацтва на кордонах пожвавила безлюдні, хоч і багаті природними ресурсами, південно-українські степи. Ціною величезних зусиль козаки освоювали навколишні простори — орали цілинні землі, порослі високою густою травою (ковилою) і терном, торували шляхи, зводили мости, будували селища, прикрашаючи їх садами. Це був початок розвитку землеробства в степах. В місцях, заселених козаками, добре, розвивалося скотарство і промисли — рибальство, звіроловство, селітроваріння тощо. Козацькі слободи і хутори відзначалися вищим рівнем добробуту порівняно з убогими селами покріпачених селян. Це й зрозуміло, вільна людина більше зацікавлена в розвитку свого господарства ніж покріпачений селянин.

Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, однак серед них було чимало й ремісників — ковалів, бондарів, кушнірів, лимарів, ткачів, шевців, кравців і т. ін. Ремісники селилися біля поодиноких в той час замків — Брацлава, Вінниці, Переяслава, Канева, Черкас тощо. Так виникали містечка. Навіть набагато пізніше, в XVII столітті, значна частина населення цих міст вважала себе козаками. Займалося козацтво містечок і міст також торгівлею продуктами сільського господарства і промислів. Черкаські і канівські козаки, наприклад, возили до Києва мед, віск, шкіри, смушки, сало, солод тощо. Помітне місце займала торгівля рибою — свіжою, в’яленою, солоною .

З соціального боку козацтво не було однаковим. Економічна нерівність серед козацтва виникла водночас з його появою, бо від кріпацтва тікали різні за своїм станом люди: з одного боку, маса бідного, нерідко позбавленого всіх засобів існування сільського і міського люду, а з другого — селяни і ремісники, що мали засоби виробництва і сподівалися знайти на нових місцях кращі умови для розвитку свого господарства. Селяни і міщани часто тікали разом зі своїми родинами і майном — худобою, кіньми, сільськогосподарським реманентом. Серед кріпаків, особливо тих, хто мав засоби виробництва, була певна частина заможних і багатих. Про них С. Грондський писав: «Найбільш заможні серед селян, навіть батьки родин, нагромадивши якесь майно, забирали його й, не питаючи дозволу у своїх панів, тікали в козаки, звідки їх неможливо було повернути» .

Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і здобував право користуватися господарськими угіддями на рівні з усіма і брати участь в самоуправлінні, в тому числі в обранні старшини — отаманів, суддів, писарів. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо. Козацька громада, незважаючи на соціальну диференціацію її членів, в цілому була демократичною організацією, яка протиставила себе феодальній державі. А це викликало велику симпатію у всіх знедолених, пробуджувало в них прагнення свободи.

Наприкінці XV — початку XVI століть панам вдалося привласнити значну частину -козацьких земель на Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Щоб закріпити за собою захоплені землі і перетворити їх на свою власність, вони випрошували в уряду надавчі листи.

Козаки мужньо боронили свободу і свої землі. Частина козацтва, що не визнавала прав панів, була помалу відтиснута ними на південь, до пониззя дніпровських приток — Тясмина, Росі і т. д. Саме в цей час на початку XVI століття починає помітно збільшуватись козацьке населення навіть на південно-східних кордонах України, головним чином в околицях Канева і Черкас.

Обмаль фортець на південно-східних околицях, нездатність їх до оборони насамперед тих, які стояли біля Канева і Черкас і часто ставали об’єктом нападу татар, були причиною того, що феодали порівняно довгий час не наважувалися тут оселятись. Ось чому від початку XVI століття тут частіше селилися ті козаки, яким наступ панів загрожував покріпаченням. Внаслідок цього Канівське і Черкаське староства перетворилися в район з численним козацьким населенням. Не випадково саме район Канева і Черкас вважався сучасникам головним місцем українського козацтва.

На відстані приблизно 400 км від Канева (біля нинішнього Дніпропетровська) Дніпро стрімко повертає на південь. Могутня течія ріки перепинялася тут смугою з граніту і гнейсу, з чого утворилися відомі дніпровські пороги *. Пороги тяглися смугою в 100 км. Це були кам’яні хребти (лави) висотою від 4 до 7 м, що перетинали річище Дніпра від одного берега до другого. Між лавами з води витиналися численні гостроверхі кам’яні скелі, що залягали на великій глибині цілими смугами. Усього порогів, як звичайно вважають, було дванадцять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Стрільчий, Звонецький, Княгинин, або Княжин, Ненаситець, Вольнинський, або Онук, Будилівський, Таволжанський, Літній і, нарешті, Вільний .

Поріг складався не з однієї, а з декількох лав і гряд: Будилівський, наприклад, — з двох лав і двох гряд, Кодацький — з трьох лав і чотирьох гряд, Вольнинський — з шести лав і семи гряд.

За порогами починався той край, який пізніше стали називати Запорожжям. Тут Дніпро, вирвавшись із камінної тіснини, розливався по широкій низині, яка сягає Чорного моря. Дніпро в цій місцевості був усіяний сотнями (за Бопланом 10 тисяч, що, звичайно, перебільшено) великих і малих островів. Найбільші з них — Хортиця (Велика і Мала) поблизу останнього порога, Великий (у гирлі р. Кінської), Томаківка (у гирлі однойменної ріки), Базавлук (навпроти гирла рік Чортомлика і Базавлука) тощо.

За порогами у Дніпро впадала численна кількість великих і малих річок. З правого боку — Томаківка, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (з притокою Жовті Води) та інші, з лівого — Московка (Суха і Мокра), Кінська, Білозерка, Рогачик, Лопатиха тощо. При впаданні у Дніпро ці річки утворювали складну систему заток і озер, що називалася плавнями. Плавні густо заростали очеретом та чагарником і були майже неприступні. Вони тяглися довгою смугою вздовж обох берегів Дніпра.

Запорожжя, незважаючи на важкі умови життя там, давно вабило до себе козаків. Уже на початку XVI століття населення найближчих до Запорожжя місць, переважно черкасці і канівці, почало господарське освоєння цього краю. Дійшовши до порогів, козаки просувалися далі. У цих місцях виникає чимало уходів: рибні тоні, звірині лови, пасіки, місця видобутку солі.

Заселення Запорожжя козацтвом органічно пов’язане з виникненням тут Січі, що відіграла таку видатну роль у визвольній боротьбі українського народу. Питання про час появи і місце заснування Січі належить до найбільш складних у науці. Розв’язання його ускладнюється тим, що ще й досі не знайдено точних джерел. Українські літописи, на жаль, не зберегли майже ніяких відомостей, які допомогли б з’ясувати це важливе питання.Соціально-економічні причини виникнення запорізького козацтва

Нові явища у суспільно-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки – все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу.

Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем.

Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV – на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV–XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше – Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами.

Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володінням польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи – козацтва .

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодальне залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком.

Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта.

А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого – існування вільних земель і відсутність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти – «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію – «громаду». Кожний утікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини – отаманів, суддів, писарів та ін.

Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі.

Отже, значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор«я і Приазов»я .

У середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоврядування, федералізму та економічного лібералізму.

Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорізьких козаків (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей).

Землеробство в економіці Запоріжжя довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший прибуток.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу – зимівник (хутір). Зимівники запорізької старшини і багатих козаків – це були великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Запорізьке хліборобство заклало основу степової житниці, пізніше відомої на всю Європу.

У Вольностях Війська Запорізького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (Дніпропетровськ) виріс на місці запорізького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиці. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст.

Політика феодалів створювала загрозу для вільної діяльності козацтва, незважаючи на те що козаки об’єднувалися з тими ж феодалами, коли над ними нависала небезпека від турків і татар. Литовське та польське панство стало щодалі, то більше намагатися захопити запорозькі землі і перетворити тамтешних козаків на своїх підданих. Канівське і Черкаське староства були для феодалів своєрідним плацдармом для здійснення їхніх планів. У 30-ті роки XVI століття обидва староства підлягали владі князя Михайла Вишневецького.

За часів Вишневецького наступ литовських феодалів на Запорожжя посилився. З загонами шляхти і козаків-служебників він кілька разів вступав на Запорожжя. Посилення наступу на козаків пояснювалось не тільки бажанням феодалів поставити під свій контроль вільне населення, а й вимогами короля, що намагався приборкати козацтво, яке своїми нападами на турецькі і татарські укріплення загострювало відносини Польщі з войовничими південними сусідами. Старости, які часто були ініціаторами і проводирями таких походів, в даному випадку не могли не реагувати на королівські накази. Запорожці (так будемо тепер називати козаків, що жили за порогами), проте, з успіхом відкидали їх назад. Можливо, це не було для них великою загрозою. Тим часом король звернувся до запорожців з грамотою, закликаючи козаків, «які нижче замків наших Черкас і Канева на Дніпрі є», із своєї волі повернутися в староства. При поверненні козакам обіцяли не карати їх так, як це робили з тими, хто втікав у «Московську землю». Це звернення, як і слід було сподіватися, залишилось без відповіді: запорожці не дуже-то боялися королівського гніву. Більше того, чисельність запорозьких козаків безперервно зростала.

Де заснувалася Запорозька Січ :на південь від острова Хортиці був розташований інший острів, що зветься Томаківкою, на якому найчастіше живуть низові козаки і який становить для козаків, по суті, наймогутнішу фортецю на Дніпрі» . Острів Томаківка, пізніше названий Буцьким:тобто островом втікачів, інакше Дніпровським або Городищем, був приблизно на 60 км південніше від Хортиці . Цей острів ближче до правого берега Дніпра (біля сучасного міста Марганця Дніпропетровської області) одержав свою назву від однойменної річки. Річка Томаківка, права притока Дніпра, протікаючи біля острова із східного боку, ділилась на два рукави. Один із них зливався з притокою Дніпра Ревуном, а другий — з Річищем .

Питанням про те, який острів має честь бути першою колискою Запорозької Січі, досить спірне: кілька островів, серед них і Хортиця, можуть змагатися за право бути першим місцем Січі.

Хортиця, яка дуже часто згадується в історії Запорожжя і так тісно пов’язана з тими чи іншими подіями на Запорожжі, без сумніву, має бути увіковічнена пам’ятниками Козацтву. Виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. З появою Січі український народ здобув могутню підпору в боротьбі проти феодального і чужозем ного гніту, а також захист від турків і татар. Тут знаходили притулок і підтримку всі, хто виступав проти соціального, національного і релігійного гноблення. Своєю героїчною боротьбою запорозьке козацтво підтримувало в українському народі дух протесту проти гнобителів.

Соціально-економічні причини виникнення запорізького козацтва

Нові явища у суспільно-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки – все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу.

Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були селянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем.

Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися козаками. У другій половині XV – на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Києва, яка у XIV–XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше – Київського воєводства.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промислами.

Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володінням польських і литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи – козацтва.Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодальне залежних селян передусім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результатах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком.

Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, яка скликалася за потреби й обов'язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані.

Становлення Української козацької гетьманської держави в 17-18 сторіччях.

Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи на Україну. Руйнуючи українські міста і села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. Заданими перепису 1666-67, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татаро-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпрових порогів була створена військово-політична організація - Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва - Вольностей Війська Запорізького - входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти - узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р.Орелі до Дніпра. З II пол. 16 ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники.

Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені - на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) - військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили “січове товариство”, яке поділялось на курені. У 18 ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалось кілька разів і залежно від воєнно-політичної ситуації. Згодом, у 18 ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької областей. Адміністративно вони поділялись на округи - паланки: на правому березі Дніпра - Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Пере-вознинська), на лівому - Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем. Наростання національного і соціального гніту в Україні протягом 14-16 ст. викликало постійне піднесення народної боротьби проти польських загарбників, яка в серед. 17 ст. переросла в національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Основною метою цієї боротьби стало створення незалежної держави у межах усіх українських етнічних земель.

Вже на початковому етапі війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався в основному на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка складалась з земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. км. За умовами Зборівського мирного договору 1649, кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер -Ямпіль - Брацлав - Вінниця - Погребище -Паволоч - Коростишів - Горностайпіль -Димер- Дніпро - Остер - Чернігів - Ніжин -Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р.Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р.Коломак і до Муравського шляху. На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б.Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична. адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію.

Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина - генеральний писар, генеральні судді: генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд. Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. В 1649 їх налічувалося 16 - Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ в 1654-55 утворились Волинський, Турово-Пинський, Білоруський (Чавський) і Подільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом, Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники.

До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину (див. також Генеральна Військова Рада). Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник. У II пол. 17 ст. Україна внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та постійної збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир'я 1667 та “Вічного миру” 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжя опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (в 1699 до Польщі приєднано Поділля, яке знаходилось під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною. Українські землі, які перебували у складі Московської держави протягом 17-18 ст., зберігали відносну автономію і державні права. Територія Гетьманщини (сучасн. Чернігівська, Полтавська, зх. частина Сумської, Харківська і сх. частина Київської обл.) за військовим і адміністративно-територіальним устроєм поділялась на 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, який частково знаходився на етнічній білоруській території. Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України і московським урядом, які носили міждержавний характер.

Однак, по мірі загострення внутрішньополітичної ситуації, внаслідок боротьби за владу старшинських угрупувань та у зв'язку з намаганнями Московської держави посилити свої впливи в Україні, ці договори поступово набувають рис договірних статей. Переяславські етапі 1659, Батуринські статті 1663, Московські статті 1665 та ін. Гетьманські угоди з московським урядом щоразу більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну і фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної і судової влади. Гетьман обирався Генеральною Військовою Радою, в основному з кандидатур, заздалегідь узгоджених з московським урядом. Гетьманський уряд вже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Резиденція гетьмана щоразу ближче переносилася до московського кордону - Гадяч (1663-68), Батурин (1669-1709: 1750-1764), Глухів (1709-1750). В 1708 на території Лівобережної України було утворено дві губернії - Київську і Азовську, що фактично поклало початок створенню паралельних органів державного управління. З 1709 при гетьманові постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності було завдано діяльністю органів російської колоніальної адміністрації в Україні - Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду.