2.Розкажіть про варіанти наукової періодизації історії україни

Під  періодизацією   історичної  науки,  становлення  і  розвитку  історичної   думки   розуміють науковий   метод,  що передбачає  Систему   процедур,  прийомів і   способів ,  спрямованих  на  виділення  в   історіографічному   процесі найбільш  важливих епох ,  періодів ,  етапів  за   спільними   ознаками і  критеріями .  Період   в  історіографії -  це   умовно окремий   відрізок  часу  в історіографічному  процесі,  який  характеризується   рядом спільних   рис,  відмінностей і  особливостей   у  порівнянні  з  іншими періодами,  має свій  початок і відносну  завершеність . Основу  періодизації  становлять  певні  правила  або критерії, тобто   ознаки   чи  їх   сукупність , які  й   служать  мотивацією виділення  періодів .  Про  які  критерії   періодизації йде  мова  в  українській   історіографії?  По-перше ,  це  найважливіші   рубежі  світової  і   української  історії .  Існуюча   періодизація історії   України  є   тим   тлом,  на   якому  аналізується  українська   історична думка .  По-друге,  зародження принципово  нових   явищ у  суспільному,  науковому,  культурному ,  ідейному  і  духовному  житті,  які  змінили  або   істотно  вплинули на   характер   і   змістісторичних   знань,  історичної  думки .  Йдеться,  зокрема , про  зародження   писемності,  утворення  давньоукраїнської   державності,  запровадження   християнства ,  розвиток  друкарства , поширення   просвітництва,  фотографії , звукозапису  і   т.  д .  По-третє ,  це  поява  нових   історичних  праць,  які  стали важливою віхою  у  формуванні  історичної   думки .  До них   можна   віднести , наприклад ,  появу   Київського  літопису , « Повісті  минулих  літ», козацьких  літописів,«Історії   Русів», « Історії   України-Руси»  М .  Грушевського і   т.  д . По- четверте,  заснування   осередків   і  товариств, наукових   інституцій   історичної  науки,  істо ричних  шкіл,  формування течій  і   нових  напрямів   історичної  думки ,  виникнення  нових історичних  часописів і видань  тощо. Застосовуючи  згадані  та   інші   критерії періодизації,  можна  окреслити  вісім  основних періодів  розвитку   української  істо ричної   думки   і  науки.  їх  витоки  сягають  у  дохристиянські   ча си ,  коли  у   свідомості   протоукраїнців  побутували  найпростіші, нерідко  примітивні   уявлення  у   вигляді  міфів, легенд ,  пере казів,  інших   жанрів  усної  творчості,  запам'ятовування   подій і  фактів ,  їх  усної передачі .   Перший  період   української  історичної   думки   пов'язаний  з  княжою  добою ,  з   історією   Київської Русі ,  Галицько- Волинської  і  Литовсько-Руської  держав. Мислителі  та   літописці цієї доби  не   тільки  зафіксували  на   письмі  яскраві  сторінки   усної історії ,  але  й  в   хронологічній  послідовності   виклали  найважливіші   історичні   події, залишили  нащадкам  своє   бачення  істо ричного  процесу.  Винятково важливу  роль  у формуванні  суспільної   історичної  свідомості   відіграла   релігія , зокрема  християнство ,  яке  сповідувало нові   духовні  цінності  та   нову візію  походження  світу, людського  життя,  поділу  історичного процесу  на   дохристиянські  та  християнські  часи  ( нову  та   стару ери).  Формування  української  народності,  її національних  ознак супроводжувалося  утвердженням  української   ідентичності ,  що об'єктивно стимулювало   розвиток   знань про  минуле  українців , їх   самобутність   і  окремішність.  Упродовж  ХУ-ХУІ  ст .  на   історичну   свідомість   українців потужно   впливала   західноєвропейська культура та  історія . Другий   період   охоплює  козацько-гетьманські  часи .  Зародження  українського   козацтва , заснування   Запорозької  Січі , держави   Богдана  Хмельницького ,  Гетьманщини , розвиток  шкільництва,  братств,  колегій, діяльність  учених  Острозької та   Києво-Могилянської   академій -  все  це  помітно  вплинуло  на  розвиток   історичних   знань, позначилось  на   формуванні  козацькрї  історіографії ,  сприяло вивченню  історії   в системі  освіти ,  поширенню  історичних   знань  у   суспільстві .  Вершиною  української  історичної   думки   цієї  доби  стали  літописи  Самовидця ,  Г .  Граб'янки та   С.  Величка, в  яких   з  історії  логічно  виводилася   Національно-визвольна  війна українського народу   під  проводом Б.  Хмельницького,  а  її   ге роїка поєднувалася  зутвердженням  ідеї  нескореності українців .  Третій  період,  який  охоплює   другу  полови -ну XVIII -  початок XIX  ст ., його особливість полягає  в  тому,  що  він  дав перших професійних  істориків   і   заклав   основи  української   історичної  науки .  Традиції   козацького   літописання дістали  якісно   нове  відображення  в « Історії   Русів», рукописні  варіанти  якої   тривалий  час  утверджували  цілісне уявлення   про  історію українського  народу,  її   тяглість  від  княжих  часів до  Гетьманщини .  Червоною   ниткою  через увесь  твір   проводилася ідея   про   право кожного   народу  на  самостійний  державний ,  культурний та  економічний   розвиток,  про законні  підстави   русів-українців боротися  проти будь-яких  іноземних поневолювачів. Четвертий  період  це Середина XIX  ст . -  ,  який  представлений   працями   істориків , що  заклали  національні традиції   української   історіографії.  Університети  у Львові ,  Харкові,  Києві, Одесі,  а  згодом  і  в  Чернівцях, Київська   археографічна  комісія, Київський  архів  давніх  актів,  Товариство   Нестора Літописця стали  важливими   осередками вивчення  українських  старожитностей,  збирання  і  публікації джерел,  написання наукових  праць  з  української  історії .  Особливо  помітним був  внесок   в історичну   науку   праць  М .  Максимовича,  М .  Костомарова, Спадщина  Т.  Шевченка  відкинула конформістську   модель «малоросійства»,  що  сповідувала ідеологію  спільної   історії Малої  і   Великої Русі ,  пропагувала  лояльне ставлення  до імперської   Росії,  і   цим   заклала фундамент   національного бачення  української   історії . Шевченкове  поєднання  ідеї   нації з  найвищими   гуманістичними   цінностями  стало  наріжним  каменем   майбутніх  народницького та   національно-державницького  напрямів  української історіографії . П ' ятий період складають Остання  чверть XIX - початок XX ст .     ,  який  остаточно утверджує   українську   національну історичну  науку  як  окрему,  тобто  за  межами  російської  і  польської  історіографій.  Вагомий   внесок  у   збагачення   української  історичної   дум -ки,  її   європеїзацію   зробили  М .  Драгоманов,  Б .  Грінченко, Вершиною  цього  періоду стала  Українська  революція 1917-1920 рр.,  з  якою пов'язані  не   тільки  відновлення  національної  державності  України,  її   незалежності   та  соборності ,  але  й  могутній  поштовх   розвитку   української  історичної   думки , формування  її   національно- державницького  напряму . Саме  в  Добу  революції  найвидатніший український  історик  з  світовим  іменем  М .  Грушевський  став   творцем   Української Народної Республіки ,  яка  розглядалася  правонаступницею  княжої   та  козацько - гетьманської державності українців.  Шостий  період  -  це  20- ті -  початок 30- х  років XX ст .,  коли під  натиском  більшовицьких   збройних сил   Українська   революція  задихнулася,  а на   Україну  було  експортовано   тоталітарний   режим ,  водночас західноукраїнські   землі,  Буковина, Ізмаїльщина ,  Закарпаття   опинилися  під  владою  Польщі, Ру-мунії,  Чехословаччини.  Особливість  цього періоду  української  історіографії   в  тому,  що  інерція Української  революції  ще на  тривалий   час  забезпечила розвиток   національної  історіографії як   на   материковій Україні,  так  і   в   українській діаспорі .  Згортання  політики   українізації,  так званий   новий   курс  Сталіна,  роздмухування  репресій , у   т.  ч .  і   супроти  істориків , ідеологізація   історичної   науки - все  це   вкрай негативно  відбилося   на   її   розвитку,  зрештою   призвело  до  втрати   нею  своїх наукових  функцій.   Сьомий    період,  що тривав   з  середини 30- х  до  другої  по-ловини 80- х   рр. XX  ст .,  чітко  простежуються   що не   менше  три   підперіоди ,  або  етапи,  у   розвитку  української   історичної  науки.  Це - остаточна  заідеологізованість  офіційної історіо графії   в  УРСР,  нова   хвиля спалаху  національної   свідомості істориків   у   роки Другої   світової  і  радянсько-німецької  воєн   та  поповнення наукових  сил   української діаспори .  Поява  на  еміграції   О.  Оглоблина, Н.  Полонської -Василенко,  інших  істо риків,  заснування   Українського історичного  товариства   і  часо- пису « Український  історик»  остаточно утвердили  своєрідну двоколісність  української  історіографії :  наукової  в   діаспорі  і  заідеологізованої  в  УРСР.  Для  останньої деякі  короткочасні  позитивні  зрушення  були пов'язані  з   хрущовською « відлигою »,  з  критикою культу   особи  Сталіна, з  лозунгами  М.  Горбачова  про перебудову ,  гласність і плюралізм. Восьмий ,  або сучасний ,  період   започаткований   на  рубежі  80-90- х   рр. XX  ст .  і   пов'язаний , головним  чином ,  із   рухом   за  суверенізацію   і  відновлення державної  незалежності   України, з   відродженням  національних  традицій   української   історіо графії ,  досягненням  її   соборності .Важливо   підкреслити,  що за   короткий   час в  Україні  виросла   нова   генерація молодих ,  незаангажованих  істориків , які по-новому осмислюють  українську   і  зарубіжну  історію. Зусиллями  науковців  старої  і   нової  генерації, інколи   у   співпраці з   істориками  української діаспори ,  підготовлений   ряд  солідних   праць,  курсів  лекцій   і  підручників з  історії   України, всесвітньої   історії ,  які  утверджують   нове  бачення  етногенезу  українського  народу ,  його  національної  ідеї ,  боротьби  за   волю і  Державну  незалежність у  контексті   світової історії .  Таким   чином ,  науково-методологічне  значення  періодизації розвитку   української   історичної  думки   полягає  в  тому,  що  во -на ,  по -перше ,  допомагає простежити  безперервність  і  наступ- ність,  спадкоємність  і   тяглість   історіографічного   процесу, по- друге,  вона   дає  ключ  для виділення  в   межах  кожного  історіографічного  періоду  найважливіших   концептуальних положень  і   висновків, для  окреслення   особистого  внеску  провідних  істориків  у  збагачення   і   примноження знань ;  по -третє,  на   основі  періодизації   застосовуються  найбільш  досконалі методи  дослідження  генези  української   історичної   думки , які дають   змогу   об' єктивно  оцінити  її   здобутки , окреслити вузькі   місця  і   визначити  перспективні  проблеми  подальшого розвитку   національної   історіографії ,  шляхи  підвищення  її  ролі   у   формуванні наукового  світогляду   та   історичної   свідомості українців,  у  прискоренні державотворчих процесів .

,