41. Дайте характеристику змін у політичному житті у період наростання кризи тоталітарного ладу в срср у другій половині 60-х першій половині 80-х рр.. Розкрийте етапи формування дисидентського руху.

Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС - усунув від влади М. Хрущова.

Основа нового політичного курсу - «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму — від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

В другій половині 60-х років стало зрозумілим, що обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились нереальними. Центральна влада запустила в обіг термін «розвинений соціалізм».

Після приходу до влади Л. Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався Петро Шелест — фігура неоднозначна, суперечлива. Типовий представник тоталітарно-казарменої системи.

Але П. Шелест із симпатією ставився до політики українізації, навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури, хоч русифікація України тривала повним ходом.

Отже, Шелест — типовий представник радянської системи. За його правління було здійснено два великих «покоси» дисидентів.

Але водночас він був патріотом України і намагався дбати про її інтереси, за що й поплатився.

Загальна характеристика політики П. Шелеста (1963-1972 рр.)

• Активно відстоював економічні інтереси УРСР.

• Піддавав критиці центральні (союзні) управлінські (господарські) структури.

• Підтримував розвиток українського народного мистецтва, зокрема ансамбль ім. Вірського. Заохочував розвиток національної культури.

• Підтримував і захищав провідних українських кінорежисерів С. Параджанова та Ю. Іллєнка.

• Усупереч забороні Москви збудував у Києві Палац «Україна».

• Брав активну участь у змові проти М. Хрущова, критикував його політику.

• Повністю підтримував жорсткий антизахідний курс брежнєв- ського керівництва, водночас піддавав критиці політику «розрядки», називаючи її «заграванням із Заходом».

• Підтримував придушення «Празької весни» 1968 р.

• Виступав за відзначення 90-річчя від дня народження Й.

• Ініціював видання багатотомної «Історії міст і сіл УРСР».

• Став ініціатором запровадження Шевченківської премії

• Ініціював створення державного заповідника на о. Хортиця.

• Сприяв створенню музею-заповідника у с. Пирогове.

• Захищав українську мову, спілкувався російською.

• За П. Шелеста почали видавати значно більше україномовної літератури, періодики. На офіційних заходах наполегливо вимагав виголошувати промови українською мовою.

• Боровся з дисидентським рухом (арешти і процеси 1965- 1966 рр., процес над В. Чорноволом 1967 р.).

Діяльність П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ громадськість та історики оцінюють з діаметрально протилежних позицій. П. Шелеста називали «українофілом».

Понад сімнадцять років керував Україною Володимир Щербицький — довше за будь-кого іншого.

Загальна характеристика політики В. Щербицького (1972-1989рр.)

• Цілковито підтримував політичний курс Л. Брежнєва.

• Не заважав обмеженню прав України.

• Вів запеклу боротьбу з дисидентським рухом, який фактично було розгромлено.

• Сприяв процесам русифікації і «злиттю націй».

• Не підтримав перебудову, започатковану М. Горбачовим.

• Дозволив будівництво в УРСР низки атомних електростанцій, зокрема Чорнобильської. Приховав інформацію про Чорнобильську катастрофу.

• Сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР

• Розробка і прийняття нової Конституції УРСР (1978).

• Будівництво комплексу «Український музей історії Великої вітчизняної війни 1941-1945 рр.», 1981 р.

• Будівництво монументу на Жовтневій площі (тепер Майдан незалежності), присвяченого більшовицькій революції 1917 р. у Києві. Реконструкція Хрещатика.

• Будівництво в Києві музею В. І. Леніна (тепер Український дім),

• Підтримував розвиток спорту, особливо футбольний клуб «Динамо».

Конституція УРСР 1978 р.

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм.

Конституція СРСР формально закріплювала суверенітет союзних республік, право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. Водночас, реальною практикою керівництва КПРС цей «суверенітет» зводився нанівець.

Невідповідними реаліям тоталітаризму були й положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — на початку 80-х років дедалі більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік.

УРСР не мала права на прямі зовнішні зносини із жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік у загальносоюзних органах управління.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган — Верховну Раду, вищий виконавчий орган — Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади — ради народних депутатів.

Проте владні повноваження цих органів на поступались повноваженням відповідних партійних комітетів. Партія, яка, згідно зі ст. 6 Конституції, була «керівною і спрямовуючою силою», не знала, куди рухатись, політична система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в комуністичні ідеали.

Дисидентський рух.

Дисидентський рух в Україні, неминуче набуваючи національно-демократичного забарвлення, з'являється вже наприкінці 50-х - на початку 60-х рр.

У 1959-1961 рр. в західних областях України діяла Українська робітничо-селянська спілка, створена Л. Лук'яненком (І. Кандиба, С. Вірун та ін.), домагалася реалізації права укр. народу на самовизначення і вихід зі складу СРСР мирними засобами на підставі конституції.

У січні 1961 р. члени УРСС заарештовані, засуджено до 15 років позбавлення волі.

У першій половині 60-х років пройшла ціла серія судових процесів над інакомислячими - у Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві.

Саме в першій половині 60-х рр. визначається відкрите протистояння влади та дисидентів.

Заарештовано та засуджено було декілька десятків чоловік: брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, Д. Іващенко, П. Заливаха, О. Мартиненко, І. Русин, С. Караванський, І. Світличний та ін.

4 вересня 1965 р. у Києві, І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл влаштували демонстрацію протесту проти арештів дисидентів.

У 1967 р. КДБ була розкрита підпільна політична організація "Український національний фронт" (З. Красівський, Д. Квецько та ін.), яка діяла на ідейних засадах ОУН, але ненасильницькими, мирними методами.

Набирає сили самвидав. У 1970 - 1974 рр. вийшло 8 номерів журналу "Український вісник" під редакцією В. Чорновіла, С. Хмари.

Нова хвиля репресій припадає на 1972 р. не випадково, оскільки відбулася зміна вищого керівництва УРСР. П. Шелест у 1963 - 1972 рр. був першим секретарем ЦК КПУ., при якому гоніння на дисидентів та процеси русифікації особливо посилилися.

На середину 70-х рр. дисидентський рух в Україні виходить на новий організаційний рівень.

У листопаді 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка (далі - УГС) - Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, яку очолив М. Руденко.

Чисельність УГС зросла до 36 - 37 чоловік (П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Надія Світлична, В. Чорновіл, В. Стус, С. Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.).

УГС була першою легальною правозахисною організацією в українському дисидентському русі.

Погляди УГС виклала в програмних документах - "Меморандумі" і "Декларації української групи сприяння виконанню Гельсінських угод". Головними завданнями:

- сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;

- активно сприяти виконанню статей Прикінцевого акту з питань безпеки та співпраці в Європі;

- домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, ознайомлення світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Вже в лютому 1977 р. почалися арешти членів УГС - М. Руденко, О. Тихий. До 1985 р. були заарештовані та засуджені 23 члени УГС. В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в таборах. У 1989 р. їх останки перевезли до Києва.

На початку 80-х рр. дисидентський рух в Україні практично було придушено.

Причини цього полягали у відсутності чіткої політичної програми, яка б забезпечила підтримку широких верств населення, бракувало й належної організації.

Дисидентський рух в Україні був нечисленний за кількістю учасників і погано організований, мав слабкий вплив на маси, але він відродив політичну опозицію існуючій в СРСР політичній системі.