2.1. Я звинувачую.

Вперше Еміль Золя почув про капітана Дрейфуса в Римі, не придавши цій історії значення. Повернувшись додому, в Париж, Золя подібно іншим був упевнений в зраді Дрейфуса. Газетні статті розповідали про капітана, який повідомляв Німеччині воєнні відомості, та звинувачували в зраді. А саме, в кошику для паперів посольства Німеччини знайшли записку, в якій говорилося про надсилання секретних документів. Експертиза почерку стверджувала, що записка була написана рукою Дрейфуса. До того ж, досить важливим є факт , що Дрейфус був єдиним євреєм у Генеральному штабі, « а у цього народу, як усім відомо, немає ні найменшого уявлення про честь». Майор дю Паті де Клам, продиктував Дрейфусу листа з кількома фразами з тієї знайденої записки і порівнявши почерк дійшов до висновку, що обидва листи написанні однією рукою та звинуватив капітана Дрейфуса в державній зраді. Незважаючи на це, у дю Паті де Клама були сумніви. Але, майор Анрі, до речі, який виявив записку в кошику, допоміг ці сумніви розвіяти, він змовився з «Вільним словом» («La Libre Parole») Дрюмона і двадцять дев’ятого жовтня 1894 р., в газеті з'явилося повідомлення про «арешт єврея Дрейфуса». Тепер генерал Мерсьє, військовий міністр, не мав можливості відступити, аби не покрити себе ганьбою. Тому, в грудні капітан був засуджений і довічно висланий. Проте, в 1896 р., полковник Пікар, новий керівник служби розвідки був упевнений, що автором адресованої німцям записки був майор Естергазі, французькій офіцер, який зробив це за для грошей. Міністерству не хотілося переглядати справу, бо напевно точно виявилося, що слідство припустилося помилки. Розумніше заслати невинного на Чортів острів, щоб не підірвати репутацію армії. Пікара відправили в Туніс.

Переглянути своє бачення на цю справу, Золя спонукали декілька важливих фактів. По-перше, це листи Дрейфуса, які той писав з Чортового острову. В них, Золя розгледів людину честі, справжнього офіцера, слова якого вбачають великий патріотизм та відданість своїй справі, який всім серцем бажає, щоб йому пробачили його національність. Жалість пробилася до серця Золя. По-друге, всі документи та усні переконання прихильників Дрейфуса, таких як сенатор Шерен-Кестнер, невимовно порядна людина; єврейський журналіст Бернар Лазар, автор брошури «Юридична помилка: правда про справу Дрейфуса », переконали Еміля взятися за цю справу.

Саме тут треба звернути увагу на особистий стан Золя, його характер, переконання та обставини, які сприяли до боротьби, яка по тому розгорнулася. Аналізуючи життя Золя можна дійти до висновку, що він при звичайних обставинах проявляє себе поступливим, але часом в ньому раптово пробуджується героїчна воля, як тільки спалахує який-небудь світський або літературний скандал. Еміль хоч із ніжною душею, однак здатний запалати, якщо щось загрожує його вірі. За свідченням друга Поля Алексіса, провівши два дні без роботи, Еміль починає тривожитися. Тиждень, проведений в бездіяльності і він відчуває себе хворим. Золя, який на той час, щойно випустив у світ «Париж», останній роман із циклу «Три міста» перебував у неробстві. А він, по природі своїй не вмів залишатися бездіяльним. «Якби я в цей час писав книгу,не знаю, як би я вчинив », - зізнається він з часом.

Нові обставини справи, які виявилися пізніше, змусили Золя ще більше зажадати негайної справедливості: якийсь банкір, побачив в газетах горезвісну записку і впізнав почерк одного зі своїх клієнтів, а саме майора Естергазі. Золя, пристрасно палаючи від цього повороту подій пише листа віце-президенту Сенату: «Я відчуваю непереборну потребу міцно потиснути вам руку. Ви й уявити собі не можете, яким захопленням сповнила мене ваша дивовижна поведінка, настільки спокійна серед загроз і найнижчих образ. Що б не сталося, не існує ролі більш прекрасною, ніж ваша, і я заздрю ​​вам у цьому. Не знаю, як буду діяти сам, але скажу, що ніколи ще людська драма не викликала у мене такого пекучого хвилювання. Це битва за істину і це єдино праведна, єдино велика битва! Навіть при начебто ураженні, наприкінці неминуче чекає перемога». А, двадцять дев’ятого листопада 1897р., Олександрина, дружина Золя, отримала від нього зізнання: «Справа Д. приводить мене в таку лють, що руки тремтять. Я хотів би підняти цю суперечку, перетворити її на величезну справу людяності і справедливості».

Антисемітська преса, в свою чергу, звинувачувала сторонників Дрейфуса в тому, що вони намагаються врятувати єврея, ціною заплямованого престижу Франції. Золя, не аби як, розлютився цьому і доля дала йому можливість відповісти. 1897 р., він зустрів Фернана де Роде, головного редактора «Фігаро». Обидва були упевнені, що Дрейфус не винен. І Фернан де Роде запропонував Золя свою газету, щоб створити кампанію на виправдання засудженого. Статті Золя стосувалися Шерера-Кестнера, автор вихваляв його порядне існування і в той же час, стали відповіддю на звинувачення в об’єднані, яке існує завдяки бюджету євреїв. У наступних роботах, письменник засуджував антисемітів і Едуарда Дрюмона: «Ми зобов'язані антисемітизму небезпечною злостивістю, якою пофарбовані у нас панамські події. І вся сумна справа Дрейфуса - справа рук антисемітизму; він і тільки він підбурює сьогодні натовп, заважає спокійно і гідно, для нашого ж здоров'я і для нашої доброї слави, визнати помилку... Запекла ненависть до євреїв - це отрута, яку щоранку ось уже багато років вливають в душу народу. Отруйників - ціла зграя і «краще» за все те, що вони роблять це в ім'я моральності, в ім'я Христа, виставляючи себе месниками і вершителями правосуддя ». Ці газетні перепалки нікого не залишили байдужим. Франція розділилася на «за і проти» Дрейфуса. Більшість передплатників «Фігаро» були не згодні з позицією письменника і відмовились від передплати. Тому, Фернан де Роде вимушений був припинити співпрацю з Золя.

Зіставивши тодішній устрій і лист бачимо, що суспільний розкол на дрейфусарів і антідрейфусарів відбувся не за правової основи. Тобто, не суттєвим було питання вини Дрейфуса. Переконання у винності Дрейфуса розродилося, через те, що будучи євреєм, він належить до племені зрадників. І тому, в очах значної частини суспільства він уже за своєю природою зрадник. Новий расовий антисемітизм, принципово відмінний від попередніх форми юдофобії, не вимагав від євреїв змінитися, заперечував можливість асиміляції та виправлення єврея, він взагалі не був готовий терпіти євреїв в будь-якій якості. Новий расовий антисемітизм ненавидів єврея не за те, що він не християнин, не за те, що він не служить в армії, а через те, що він єврей. А статті Золя, у «Фігаро», які розкривають ці правдиві факти, лише підбурювали натовп і настроїли його проти письменника, який підтримував «Дрейфуса-єврея».

Боротьба за справедливість набувала обрисів «громадянської війни», «війни моральних поглядів». Наступним короком «до справедливості», стала брошура з назвою: «До молоді». В якій Золя намагався достукатися до молодих умів, розбудити підростаюче покоління для того, щоб та допомогла Золя здійснити революційний акт і запровадити новий етап в історії Франції: «Молодь, молодь! Будь людяною, будь великодушною! Якщо навіть ми помиляємося, будь з нами, коли ми говоримо, що невинно засуджений піддається жахливим мукам і що у нас серце обливається кров'ю від тривоги і обурення. Якщо на одну мить допустити можливість помилки і зіставити її з карою - з цієї точки зору, невідповідною, - то груди стискаються від жалю і сльози ллються з очей... Молодь, молодь!… Невже ти позбавлена ​​лицарських поривів і знаючи, що десь є страждалець, роздавлений ненавистю, ти не встанеш на його захист і не звільниш його?... Чи не соромно тобі, що не ти, а люди похилого віку, представники старшого покоління, надихаються і сьогодні виконують твій обов'язок – борг безрозсудної великодушності? Ах, молодь, молодь!...» [3]

Цей крок Золя не був випадковим. Імовірно, Еміль звернувся до молоді, через надію, що свідомість, ще не зовсім зрілих людей, не затуманена пропагандою антисизимізму як у інших дорослих. І саме, молодь зі своїм природним максималізмом, ясним розумом, жагою до змін і невичепним бажанням справедливості стане вірним соратником Золя у боротьбі, за захист тих, хто потребує.

Але, події 1898 р., розвивалися не на користь Золя, тоді він і випустив брошуру «Лист до Франції», в якій знову були призиви до народу, стати на сторону справедливості. Золя більш «голосно» та прямо сказав, що справа Дрейфуса зготована людьми, які прагнуть нав'язати країні військову диктатуру: «Твоя армія! Та ти й не думаєш про ней! ! Тобі потрібен тільки генерал… . Франція, не будь так довірлива: так ти дійдеш до диктатури ... »

Цей лист був спробою Золя відкрити людям очі на те, що відбувається несправедливість, яка може стати глобальною для суспільства, у всіх відношеннях. Саме тут ситуація набуває масштабних претворень зі сторони захисників. Хоч Золя і було шкода Дрейфуса, але він усвідомлював його швидше як символ. Золя, як і більшість інших дрейфусарів, вже цікавили радикальні політичні перетворення. А справа Дрейфуса послужила приводом для виникнення цього бажання і подальших дій.. Звичайно, лист був сприйнятий дуже агресивно, Золя назвали ворогом. Крім, найближчих друзів його ніхто не підтримував.

Та, все ж таки, десятого січня Естергазі прийшлось відповідати перед військовим трибуналом. Було вирішено, що можливо Дрейфус підробив почерк на злощасній записці, аби підставити Естергазі. Доказів проти останнього було небагато, тому його виправдали. Присутні були задоволені та викрикували: «Хай живе армія! Хай живе Франція! Смерть євреям!» А ось Пікару було не так солодко, його звинуватили в розголошені секретних відомостей і присудили шістдесят днів ув'язнення. В додаток до цього, з Сенату був звільнений Шерер-Кестнер.

Ці події надали Золя натхнення та бажання відповісти як слід. Спочатку, Золя бажав правосуддя, а зараз він «викликає на бій уряд Франції», провокує на відповідь, привертаючи їх увагу. З одинадцятого на дванадцяте січня 1898 р., Золя взявся за свою головну зброю - перо. Спочатку це мала бути брошура на сорока листках, під назвою «Лист президенту республіки Феліксу Фору», яку Еміль вирішив опублікувати в газеті Клемансо «Аврора». Головний редактор Ернест Воган, Бернар Лазар, Клемансо і Рейнах були захоплені тим, що Золя їм прочитав. (Додаток А)

Таким лист і був надрукований, тільки Клемансо змінив назву, на: «Я звинувачую». Того дня, Еміль повертався додому обдумуючи наслідки свого вчинку. Безумовно, читачі тепер відвернуться від нього, але це відбудеться не в перший раз, а Французька академія закриє перед ним двері. І настане кінець розміряному життю. Адже, коли Золя відмовився від журналістики, для нього настало спокійне життя, він поринув у письменництво, насолоджувався домашнім затишком. Та чи був Золя щасливий у цьому спокої? Напевно, що ні. Зовні, Еміль був щасливим, але його душа потребувала іншого, він був природженим борцем за справедливість, тією людиною, яка буде відстоювати правду та честь незважаючи на галасливі і ненависні викрики натовпу. Еміль Золя був тим, що називають «журналіст з великої літери». І якби він не зрікався цього, сама журналістика була його життєвим призначенням. Завдяки справі Дрейфуса, Золя нарешті отримав гармонію із власною совістю. Та зрозумів, що в його житті настає найважливіший етап, якого він невимовно болісно чекав.

Саме «Я звинувачую» перетворило справу Дрейфуса на справжнє протистояння інтересів. У листі, Золя звинувачує занадто багатьох і занадто багато в чому. Золя звинувачує військовий суд, який виправдав горезвісного Естергазі, нахабно знехтувавши істину і правосуддя. Золя висловлює сумнів у французькому правосудді, стверджуючи, що він говорить правду, а вони ні. Звинувачує розвідку і контррозвідку, суддів, графологов, свідків, генеральний штаб з офіцером дю Паті де Клам. Золя звинувачує дійових осіб з табору антидрейфусарів і співчуваючу їм публіку в клерикалізмі, антисемітизмі, мілітаризмі, заздрості до чужого достатку, безсовісності, свідомому наклепі, підробці, нечистій грі, приховуванні справжнього злочинця, підбурюванні.

Золя йде далі. Він звинувачує всю політичну систему, в цілому. Перераховуючи довгий список, Золя підкреслює, що особисто не знайомий з цими людьми і вони для нього лише уособлення суспільного зла. Але, ці «образи зла» є справжніми людьми і своїм листом Золя не дає їм можливості відступити та, можливо, виправдати Дрейфуса. Золя вимагає конкретних дій, «війни». Місця для «прохання перегляду справи» вже не залишилося, Золя зробив безліч спроб урегулювати ситуацію мирним шляхом з допомогою листів «До молоді», «Лист до Франції». Але окрім, не правомірних дій та образ нічого не здобув. Звичайно, якщо розглядати «Я звинувачую», через призму сучасного світу, то в підсумку Золя зробив ще гірше, ніж було, він відстрочив помилування Дрейфуса тим, що «перевів стрілки на себе», гальмував час. Якщо б Золя звинуватив лише частину системи, конкретно військовий суд, або слідчого, то цим надав шанс системі на самоочищення. Золя хотів побачити тріумфальну перемогу, але забув, що для цього потрібно залишити шлях назад, для свої опонентів. Цим листом, Золя майже не залишив надію на восторжествування справедливості. Справа Дрефуса стала «справою Золі». Та важливо врахувати, що Еміль керувався благодійними спонуканнями, він бажав справедливості і негайно, бажав уваги та інформаційного вибуху. Золя заслуговує захопленя як людина, письменник і журналіст, але в політичному сенсі лист був промахом.

Лист «Я звинувачую» дав справі Дрейфуса нове життя. Адже, процес розгляду закінчився. А тут, Золя виступив з «гарматою» в газеті Аврора. Золя отримав увагу до справи та продемонстрував світові силу друку. Журналіст зі своїм «Я звинувачую» втрутився в політичне життя, на той час це не практикувалося так регулярно як зараз і тому лист задав новий ритм, і нову епоху не тільки у Франції, а й в Росії. Звертаючись до російської літератури, бачимо А. П. Чехова, який ще зовсім недавно казав, що політика і література несумісні речі, підтримує Золя, пише йому листи і звеличує його як людину, яка бореться за справедлість, а Франція має ним пишатися. Лев Толстой під кінець літературного життя починає боротьбу проти репресій "Не можу де мовчати". За деякий час, втручання письменників у політику стане нормою. І навіть більше, з часом «мріяння письменників» на сторінках книг стали, чимось непрощенним. Автор вже «повинен боротися проти чогось». Цікавим є факт, що 21-25 червня 1935 р., в Парижі відбувся конгрес письменників, на якому була спроба створити об'єднання письменників проти "фашизму" на захист миру. Одним з головних його організаторів був А. Барбюс, який починав з декадентства, а закінчив любов’ю до реалізму, яку пробудив лист «Я звинувачую». «Процес Золя» мав і негативні наслідки для світу. Багато письменників стали заполітизованими. Писали, начебто, через жагу до справедливості, а насправді діяли в чиїхось інтересах, бо немали справжнього таланту. Цю тенденцію можна прослідкувати, починаючи від засудження війни у В’єтнамі і закінчуючи вихляннями масштабів ядерної зброї в країні.

Лист «Я звинувачую», демонструє нам, яку могутню силу має «перо». Можливо, Золя написав цього листа, побічно маючи у душі образу на батьківщину. Бо країна, яку він так любив не сприймала його новаторського настрою, чи просто «боялася» його пристрасті до відобреження реальності, справедливості і честі. Але, це вже інше питання. Просто читаючи цей лист, відчуваєшь «ковток свіжого повітря» і радієш, що правда завжди вийде назовні, якщо за неї будуть боротися люди з високими моральними принципами, для яких правда завжди буде важливіша за інше. Люди, які звуться журналістами.