4.3. Роль, переваги та недоліки директив Нового і Глобального підходів щодо обов'язкових вимог до певних видів продукції
Новий підхід доповнюється Глобальним підходом до оцінки відповідності. Основна мета Глобального підходу полягає в тому, що він вводить гармонізовані процедури оцінки відповідності в директиви Нового підходу.
В Україні згідно з Програмою Інтеграції України до ЄС, схваленою Указом Президента України від 14 09 2000 № 1072/2000, встановлення вимог щодо безпечності продукції (послуг) та безпеки праці, а також забезпечення їх виконання має вирішуватися відповідно до правил та принципів європейського законодавства.
Так, вимоги директив Нового підходу повинні впроваджуватися в Україні через технічні регламенти з підтвердження відповідності (далі - технічний регламент), які є нормативно-правовими актами Технічні регламенти встановлюють єдині вимоги до продукції та процедури з підтвердження відповідності продукції цим вимогам і принципи маркування національним знаком відповідності в законодавче регульованій сфері Вимоги технічних регламентів є обов'язковими.
Вимоги технічних регламентів забезпечуються через певні національні стандарти, які мають статус добровільного застосування, та інші нормативні документи, де встановлюються конкретні норми та положення, виконання яких гарантує виконання вимог відповідних технічних регламентів Перелік цих стандартів має бути опублікований в офіційному виданні.
Згідно зі статтею 6 Закону України "Про підтвердження відповідності" технічні регламенти мають затверджуватися Кабміном України, який, у свою чергу, постановою від 26 12 03 № 2022 делегував свої повноваження щодо затвердження цих нормативно-правових актів Держспоживстандарту України.
Відповідно до постанови Кабміну України від 100401 №345 силами технічних комітетів стандартизації, наукових організацій, випробувальних та експертно-технічних центрів розроблено 11 національних технічних регламентів з підтвердження відповідності, які базуються на директивах Нового та Глобального підходів.
Підготовлені проекти розглядалися на засіданнях спеціально створених робочих груп, до складу яких увійшли розробники, представники центральних органів виконавчої влади (у тому числі Держнаглядохоронпраці України) Проекти технічних регламентів узгоджено з органами виконавчої влади.
Кабміном України прийнято постанову від 07 11 03 № 1585 про затвердження Технічного регламенту з підтвердження відповідності "Про модулі оцінки відповідності та вимог щодо маркування національним знаком відповідності, які застосовуються в технічних регламентах з підтвердження відповідності"
Наказами Держспоживстандарту України затверджено 10 технічних регламентів з підтвердження відповідності та визначено організації, відповідальні за розробку та перегляд національних стандартів, що мають сприйматися як доказ відповідності вимогам технічних регламентів (таблиця)
|
Назва Технічного регламенту |
Наказ Держспоживстандарту України про затвердження Технічного регламенту |
Організація, відповідальна за розробку та перегляд національних стандартів, що сприймаються як доказ відповідності вимогам Технічного регламенту |
|
1 |
2 |
3 |
|
Технічний регламент з підтвердження відповідності електромагнітної сумісності |
Наказ Держспоживстандарту України від 31 12 03 № 283 Зареєстровано в Мін'юсті України 07 05 04 за №578/9177 |
Харківський державний науково-дослідний Інститут метрології |
було розпочато паралельно з розробленням технічних регламентів їх впровадження в Україні має значно прискорити процес входження товарів на європейський ринок, знизити виробничі витрати й підняти рівень якості та безпеки товарів до сучасних вимог суспільства.
Нині в Україні діє понад 1700 національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими Протягом останніх років здебільшого забезпечувалося прийняття гармонізованих стандартів за міжнародними правилами з Ідентичним та модифікованим ступенем відповідності.
Перелік уповноважених органів з підтвердження відповідності та національних стандартів, що сприймаються як доказ відповідності вимогам технічних регламентів, публікуватиметься в Бюлетені Інформаційних матеріалів зі стандартизації, метрології та сертифікації, який видається Державним підприємством "Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості".
Згідно з наказом Держспоживстандарту України №256 розробляються ще 5 технічних регламентів "Про безпеку машин і механізмів", "Про процедури надання Інформації в галузі технічних стандартів і регламентів", "Про безпеку засобів індивідуального захисту", "Про лічильники для холодної води" та "Про лічильники для гарячої води"
Технічний комітет стандартизації "Безпека промислової продукції та засоби індивідуального захисту працюючих" (ТК 135), який працює на базі Національного НДІ охорони праці, бере активну участь у реалізації Програми інтеграції України до ЄС у частині розроблення національних стандартів, необхідних для запровадження в Україні європейських директив Нового підходу На цей час прийнято 127 національних стандартів, розроблених членами ТК 135, ще 10 - готуються до прийняття.
Впровадження національних стандартів, розроблених спеціалістами ТК135, сприятиме запобіганню нещасним випадкам та профзахворюванням на виробництві ЦІ стандарти стосуються засобів індивідуального захисту працюючих, спрямовані на забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, зменшення впливу небезпечних чинників на здоров'я та працездатність людини Вони необхідні також для забезпечення вимог технічного регламенту "Про безпеку засобів індивідуального захисту", через який має бути впроваджено директиву Нового підходу 89/686 EEC [17].
Види сертифікації. Схеми, засоби і методи здійснення сертифікації
Ключові слова та поняття: вимірювання, Директиви ЄС «нового підходу», добровільна сертифікація, законодавчо нерегульована сфера, законодавчо регульована сфера, засоби сертифікації, інспекційний контроль, керівні органи, методи сертифікації, необхідність добровільної сертифікації, обов’язкова об’єкти добровільної сертифікації, системи добровільної сертифікації, схеми (моделі) сертифікації, учасники.
Сертифікація може мати обов’язковий і добровільний характер. Останнім часом обов’язкова сертифікація часто називається сертифікацією в законодавчо регульованій сфері, а добровільна сертифікація — в законодавчо нерегульованій сфері (Таблиця).
Таблиця Відмінні ознаки обов’язкової та добровільної сертифікації
|
Ознаки |
ВИДИ СЕРТИФІКАЦІЇ | |
|
Обов’язкова сертифікація |
Добровільна сертифікація | |
|
Мета сертифікації |
Запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища |
Сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції; підвищення конкурентоспроможності продукції на товарному ринку |
|
Хто здійснює сертифікацію |
Проводиться виключно в державній системі сертифікації |
Проводиться органами, що акредитовані в державній системі сертифікації, а також підприємствами, організаціями, іншими юридичними особами, які взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації |
|
Хто є заявником сертифікації |
Виробники, постачальники продукції |
Виробники, продавці, споживачі продукції, органи державної виконавчої влади, громадські організації та окремі громадяни |
|
Хто визначає схему сертифікації |
Орган з сертифікації |
Заявник за погодженням з органом з сертифікації |
|
Які параметри перевіряються |
Віднесені нормативними документами до обов’язкових для виконання |
Не віднесені актами законодавства та нормативними документами до обов’язкових (за вибором заявника) |
|
Об’єкт сертифікації |
Головним національним органом з оцінки відповідності |
Визначається заявником сертифікації |
Переваги підприємств у результаті сертифікації
• покращання менеджменту управління;
• поглиблення знань щодо процедурних питань, що сприяє прискоренню усунення процедурних проблем;
• підвищення ступеня задоволення потреб споживачів;
• додаткові конкурентні переваги продукції порівняно з несертифікованими товарами-конкурентами;
• розширення частки ринку.
Обов’язкову сертифікацію проводять на відповідність щодо вимог чинних національних законодавчих актів та обов’язкових вимог нормативних документів, міжнародних і національних стандартів інших держав. Перелік продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації, затверджується Головним національним органом з оцінки відповідності.
Роботи з обов’язкової сертифікації здійснюються органами з сертифікації та випробувальними лабораторіями, акредитованими в установленому порядку в рамках діючих систем обов’язкової сертифікації.
Законодавчо закріплені вимоги до товарів повинні виконуватись усіма виробниками на внутрішньому ринку та імпортерами при ввезенні їх на територію України. Номенклатура товарів і послуг, що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні, визначається Держспоживстандартом України.
У країнах Європейської Співдружності (ЄС) завдання сертифікації в законодавчо регульованій сфері такі самі, як і в Україні. Відмінність полягає лише в порядку здійснення сертифікації: випробування і наступна оцінка продукції здійснюються на відповідність гармонізованим для країн ЄС вимогам Директив (законодавчих актів) з безпеки. Перелік видів цієї продукції закріплений в європейських Директивах «нового підходу» (рисунок) і є обов’язковим для країн, що входять до ЄС. Комісія ЄС прийняла рішення стосовно системи оцінки відповідності для різноманітних сімей (груп) продукції.
Особливості Директив ЄС «нового підходу»
Як видно, новий підхід зосереджує головну увагу на формулюванні гармонізованих вимог для забезпечення вільного руху товарів через встановлення ключових норм охорони здоров’я і безпеки щодо товарів, які є досить небезпечними і вимагати відповідного контролю з боку держави. Для таких товарів (щоб уникнути ризику встановлення несумісних вимог урядами окремих країн) прийнято «гармонізовані норми», які є чинними в усіх країнах встановлюють суттєві технічні вимоги (норми) і процедури оцінки відповідності для кожної категорії продукції. Відповідність цим директивам слугує гарантією, що продукція/послуг відповідають вимогам охорони здоров’я і безпеки.
Гармонізовані стандарти (ІSО/ІЕС та інші), на які є посилання у директивах, — лише можливий спосіб забезпечення відповідності продукції, виробники не зобов’язані їх використовувати хоча більшість із них обирає цей шлях. Продукція, вироблена на базі цих стандартів, має презумпцію відповідності, але при цьому виробники завжди мають змогу скористатись іншим підходом для доведення відповідності.
В ЄС процеси стандартизації служать як державним, так і приватним інтересам. Виробників, які дотримуються добровільних стандартів ЄС або ІSО, вважають такими, що дотримуються основоположних вимог директив нового підходу. Сертифікація, що основується на цих стандартах, також допомагає виробникам провадити експортну діяльність, а прийняття стандартів сприяє поширенню практики ефективного виробництва і нових технологій.
Отже, новий підхід до технічного регулювання — це метод, за яким на законодавчому рівні встановлюють обов’язкові основні вимоги до продукції для забезпечення високого рівня захисту населення, тоді як технічне розв’язання цих завдань — це безпосередня відповідальність виробника. Стандарти, здебільшого розроблені учасниками приватного сектора, є способом допомогти виробникам дотримати цих вимог, при цьому виробники не зобов’язані їх використовувати. Крім того, для більшості товарів, за винятком найризикованіших, відповідність вимогам перевіряють самі виробники, і застосовують самосертифікування.
Переваги такого підходу полягають в його гнучкості, сприянні інноваціям і, тим самим, підвищенні конкурентоспроможності економіки.
Директиви «нового підходу» встановлюють єдину систему маркування, відому як «маркування знаком «СЕ».
Маркування знаком «СЕ» — це заява з боку виробника стосовно того, що продукція відповідає всім чинним законодавчим положенням на виконання певних директив ЄС. Маркування знаком «СЕ» дає змогу компаніям легше отримувати доступ на європейський ринок і продавати свою продукцію без адаптації чи необхідності проходити додаткові перевірки. Маркування знаком «СЕ» застосовується лише до продукції, що підпадає під дію Директив нового чи старого глобального підходів. «Синя книга» Європейської Комісії (Інструкції щодо виконання Директив нового підходу та глобального підходу) містить перелік директив, де застосовується маркування знаком «СЕ». Цей перелік можна отримати на веб-сайті Комісії 61. 1http://ec.europa.eu/enterprise/policies/single-market-goods/documents/new-approach/index_en.htm
Національні вимоги з безпеки продукції деяких країн-членів ЄС можуть бути суворішими, ніж у зазначених Директивах ЄС.
Добровільну сертифікацію проводять на відповідність до вимог, які не віднесені до обов’язкових, тобто в тих випадках, коли суворе дотримання вимог стандартів або іншої нормативної документації на продукцію, процеси або послуги державою не передбачено, тобто коли стандарти або норми не стосуються вимог безпеки і мають добровільний характер для товаровиробника. Якщо для зазначеної продукції встановлені обов’язкові вимоги, то їх завжди включають до вимог добровільної сертифікації.
Добровільну сертифікацію мають право проводити підприємства, організації, інші юридичні особи, що взяли на себе функції органу з добровільної сертифікації, а також органи, що акредитовані в державній системі сертифікації.
Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері проводиться на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між замовником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації в системах добровільної сертифікації. Допускається проведення добровільної сертифікації в системах обов’язкової сертифікації органами з обов’язкової сертифікації. Нормативний документ, на відповідність якому проводяться випробування при добровільній сертифікації, вибирається заявником. Заявником може бути виробник, постачальник, продавець, споживач продукції.
На відміну від обов’язкової сертифікації, об’єкти якої і підтвердження їх відповідності пов’язані з законодавством, добровільна сертифікація стосується видів продукції (процесів, робіт, послуг), що не увійшли до обов’язкового переліку і визначаються замовником.
Добровільна сертифікація обмежує доступ на ринок неякісних товарів за рахунок перевірки таких показників, як надійність, естетичність, економічність тощо. Рішення про добровільну сертифікацію пов’язане з проблемами конкурентоспроможності товару, просуванням товарів на ринок (особливо зарубіжний), перевагами покупців, які все більше орієнтуються у своєму виборі на сертифіковані товари.
Серед причини, що спонукають підприємства здійснювати добровільну сертифікацію, важливо відзначити:
• забезпечення задоволення потреб та надання гарантій споживачам;
• тиск з боку споживача;
• забезпечення конкурентоспроможності товарів;
• необхідність збільшення своєї частки ринку;
• полегшення просування товарів на ринки збуту;
• застосування новітніх технологій, що формують безпеку та якість продукції;
• підвищення якості продукції;
• підвищення ефективності виробництва;
• зниження витрат виробництва
Сертифікація, зазвичай, проводиться за встановленими в системі сертифікації схемам стосовно до конкретної продукції, технологічного процесу чи послуги, на який поширюються ті ж самі стандарти і правила. Схеми (моделі), що використовуються під час обов’язкової сертифікації продукції, визначає орган з сертифікації.
Згідно з рішенням Ради Європейського Співтовариства від 12.12.90 (90/683/ЕЕС) країни-учасниці ЄС використовують для сертифікації 8 схем (моделей) сертифікації, кожна з яких є різною сукупністю певних типових процедур. Можливість чи необхідність використання того чи іншого модуля під час оцінки відповідності конкретного виду продукції Європейській Директиві встановлюється у самій Директиві.
При виборі схем повинні враховуватись особливості виробництва, випробувань, поставки і використання конкретної продукції, необхідний рівень доказовості, можливі витрати заявника. Схема сертифікації повинна забезпечувати необхідну доказовість останньої. Для цього рекомендується використовувати загальновизнані схеми, в тому числі й в міжнародній практиці. При цьому враховуються особливості виробництва, випробувань, поставки і використання конкретної продукції, можливі витрати заявника. Схеми мають бути зазначені у документі, який встановлює порядок проведення сертифікації конкретної продукції.
Директива про відповідальність за продукцію У відповідності до Директиви про відповідальність за продукцію, виробник відповідає, без наявності провини, за будь-яку шкоду, спричинену недоліками у його продукції, за умови підтвердження причинно-наслідкового зв’язку між недоліком та спричиненою шкодою. Політична програма ЄС Протягом декількох років споживча політика у межах ЄС зазнає перегляду з метою вдосконалення реагування на зростання конкуренції в глобальній економіці, а також на потреби громадян у поліпшенні захисту їхніх споживчих інтересів, особливо у транскордонній торгівлі. З цією метою Рада Європи та Європейський Парламент ухвалили Споживчу програму, яка спрямована на досягнення таких цілей:
1. Забезпечити високий рівень захисту прав споживачів, головним чином через вдосконалене надання інформації з питань, що стосуються споживачів, поліпшене консультування та краще представництво інтересів споживачів.
2. Забезпечити ефективне застосування правил захисту прав споживачів, особливо через роз виток співробітництва між органами влади та організаціями, відповідальними за практичне ви конання споживчого законодавства, інформування, освіту та вирішення спорів, пов’язаних зі скаргами споживачів. 18
.
19
До першого напряму належить також розробка та впровадження технічних регламентів на основі європейських директив нового та глобального підходів, а також директив так званого “старого” підходу. В Україні розроблено 27 технічних регламентів, що ґрунтуються на нормах директив нового і глобального підходів, та декілька технічних регламентів, в основу яких лягли інші директиви Співтовариства.
Згідно з Концепцією розвитку технічного регулювання та споживчої політики [20] безпосереднє впровадження в дію технічних регламентів, прийнятих на основі європейських директив нового та глобального підходів, розпочалось у 2007 р. Зокрема тоді впроваджено три технічні регламенти, у 2008 р. - вісім, у 2009 – чотири, а у 2010 р. – ще п’ять технічних регламентів. Рівень відповідності української законодавчої бази до європейської має становити не менше ніж 90 % від загальної кількості діючих актів acquis у сфері технічного регулювання на основі директив нового та глобального підходів [21].
Упровадження норм директив “старого” підходу повинно здійснюватися відповідно до так званої “Рожевої книги”, розробленої Директоратом з питань підприємництва і промисловості Європейської комісії. Ця книга є настановою щодо адаптації технічного законодавства в галузі норм і стандартів до вимог ЄС для країн, що хочуть набути членства в ЄС.
4.4. Технічні бар'єри в торгівлі. Загальні принципи вільного руху товарів в країнах ЄС Основні засади політики країн щодо подолання технічних бар’єрів у торгівлі. Угода про технічні бар’єри в торгівлі СОТ
Угода СОТ «Про технічні бар'єри в торгівлі» (ТБТ) Угода про ТБТ бере до уваги існування законних розбіжностей між країнами. Преамбула до Угоди заявляє, що «жодна країна не повинна бути обмежена у застосуванні заходів, які гарантують якість її імпорту, захист життя і здоров'я людини, тварин і рослин, стан навколишнього середовища або усувають обман споживача на рівні, який країна вважає прийнятним». Проте технічні інструкції "не повинні бути підготовлені, прийняті або застосовані з метою, що приводить до перешкод у торгівлі, які не є необхідними». Якщо обставини, які змусили країну ввести технічне регулювання, більше не існують або політичні цілі можуть бути досягнуті альтернативними шляхами, таке регулювання не повинно зберігатися. Зобов'язання уникати непотрібних перешкод в торгівлі застосовується також до процедур оцінки відповідності.
Країни застосовують технічне регулювання з метою досягнення наступних цілей:
1. Захист безпеки чи здоров'я людини Національні інструкції, які вимагають, щоб автомобілі були обладнані ременями безпеки, а розетки мали захищену конструкцію, відносяться до галузі захисту безпеки людини. Звичайний приклад інструкцій такого типу - це маркування сигарет з зазначенням про шкоду здоров'ю.
2. Захист життя або здоров'я тварин чи рослин Мета цих інструкцій гарантувати, що види тварин чи рослин через небезпек, пов'язаних з водою, повітрям або забрудненням грунту не потраплять під загрозу зникнення. Приклад: різновиду риб, які знаходяться під загрозою зникнення, могли відловлювати тільки при досягненні певного розміру.
3. Захист навколишнього середовища Регулювання охоплює повторну переробку паперових і пластмасових виробів, рівні емісії автомобілів.
4. Запобігання що вводять в оману методів Більшість цих інструкцій, представлених у вигляді вимог до маркування, прагне захистити споживачів, доводячи до них інформацію про товар. Інші інструкції встановлюють класифікацію і визначення, вимоги до упаковки та вимірювань (розмір, вага і т. д.), щоб уникнути вводять в оману методів.
5. Інші цілі Інші цілі інструкцій - якість, технічна гармонізація або просто допомога в торгівлі. У деяких розвинених країнах широко поширені інструкції якості, що вимагають, наприклад, щоб овочі та фрукти досягли певного ступеня зрілості, перш ніж будуть поставлені на ринок. Під "Угода про ТБТ" підпадають наступні об'єкти: маркування харчових продуктів, напоїв і ліків; вимоги до якості та упаковці свіжих харчових продуктів; єдність вимірювань.
До числа основних принципів Угоди відносяться:
1. Недискримінація та національний режим Ставлення до продукції, імпортованої з території будь-якої країни-члена, має бути не менш сприятливим, ніж до подібної продукції національного походження (національний режим) і до подібної продукції, що походить з будь-якої іншої країни (режим найбільшого сприяння). Оплата за будь-які процедури, пов'язані з оцінкою відповідності, повинна бути однаковою для всіх країн.
2. Гармонізація Гармонізація необхідна для досягнення технічної, інформаційної та інших видів сумісності. Угода ТБТ заохочує членів використовувати існуючі міжнародні стандарти, перш за все стандарти ІСО, у розробці національних інструкцій. Країни не зобов'язані дотримуватися міжнародних стандартів, якщо це виправдано фундаментальними кліматичними або іншими географічними факторами, технологічними або інфраструктурними проблемами.
3. Еквівалентність Процес, що веде до підготовки міжнародного стандарту, може бути довгим і дорогим. З цих причин учасники переговорів запропонували додатковий підхід до технічної гармонізації, відомий як еквівалентність. Еквівалентними вважаються інструкції, відмінні один від одного, але досягають тих же цілей різними методами.
4. Взаємне визнання результатів випробувань Виробники можуть стикатися з труднощами, прагнучи отримати схвалення для своєї продукції на закордонних ринках. Різноманітність процедур і методів оцінки відповідності значно збільшує витрати виробників на різних ринках. Витрати скоротяться, якщо товар буде перевірений один раз, і результати випробування будуть прийняті на всіх ринках.
5. Прозорість Країни-члени повинні повідомляти інших учасників Угоди про зміни в технічному регулюванні. Крім цього, кожен член СОТ повинен заснувати національний інформаційний пункт [22,23].
Застосування технічних бар’єрів у торгівлі
Всі державні заходи контролю і обмежень, пов’язаних з вимогами до технічних параметрів товару, які можуть бути використання як засіб обмеження доступу тих чи інших товарів на внутрішній ринок країни, належать до технічних бар’єрів у торгівлі. Вони дуже різноманітні як за своєю природою, так конкретним проявом. Так, вони можуть існувати у вигляді стандартів, технічних норм та правил, вимог щодо техніки безпеки товарів, вимог до пакування, маркування та інших технічних характеристик продукції. До технічних бар’єрів належать і декілько специфічних сфер – санітарні, ветеринарні і фітосанітарні правила і норми. Ці сфери регулювання тісно пов’язані не тільки зі стандартами на певні товари, але й з забезпеченням безпеки населення, сільськогосподарських тварин і рослин, оскільки практично вся необроблена сільськогосподарська сировина потенційно є джерелом розповсюдження різноманітних захворювань.
Основною рисою всіх типів технічних бар’єрів є те, що офіційною метою їх застосування є забезпечення цінності національної системи стандартизації та безпеки споживання чи використання товарів, а на практика вони застосовуються як засіб обмеження небажаного імпорту. Але слід зазначити, що зазвичай досить важко провести чітку межу між дійсно необхідними заходами в сфері стандартизації та використанням національних технічних норм і вимог в якості протекціоністського інструменту. Проблема загострюється ще і тим, що рішення щодо прийняття обмежувальних заходів майже завжди знаходиться у виключній компетенції відповідних владних структур країни-імпортера, а тому за своїм характером може бути значною мірою суб’єктивним. Тому в світовій торговельній системі актуальними стали питання упорядкування системи застосування технічних бар’єрів та уніфікація національних стандартів та інших технічних норм і правил.
З цією метою в 1994 р. в рамках Уругвайського раунду були ухвалені наступні Угоди:
Угода про технічні бар’єри у торгівлі – ТБТ (ТВТ – Agreement on Technical Barriers to Trade);
Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів – СФЗ (SPS – Agreement on the Applicant on Sanitary and Phytosanitary Measures).
Ці Угоди вступили в силу з початку 1995 р. і є обов’язковими для всіх учасників СОТ.
Угода про технічні бар’єри у торгівлі та Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів є подібними як за змістом, так і за форматом, передбачаючи використання міжнародних стандартів (гармонізацію) та застосування принципу еквівалентності в розвитку нетарифних заходів. Угодами передбачається застосування нетарифних заходів з урахуванням наступних принципів: недискримінації, усунення торговельних бар’єрів, прозорості при розробці та застосуванні нормативних документів щодо реалізації положень ТБТ та СФЗ.
Вимоги Угоди про технічні бар’єри у торгівлі поширюються на:
технічні регламенти, розроблені та прийняті центральними, місцевими і неурядовими органами;
стандарти;
процедури оцінки відповідності технічним регламентам і стандартам.
Вимоги Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заходів розповсюджуються на:
закони, укази, постанови, вимоги і процедури стосовно санітарних та фітосанітарних заходів;
закони, укази, постанови, вимоги і процедури щодо карантину тварин та рослин.
Вся сукупність заходів, що належать до технічних бар’єрів в міжнародній торгівлі також розподіляється між Угодами. Так, до заходів, що визначаються і регулюються Угодою ТБТ, належать:
маркування харчових продуктів, напоїв та ліків;
вимоги до якості та пакування свіжих продуктів харчування;
пакування та маркування небезпечних хімікатів та токсичних речовин;
вимоги щодо параметрів та техніки безпеки побутових електроприладів;
маркування текстилю;
процедури затвердження типового зразку, положення і стандарти радіотелефонів та радіообладнання;
положення і тестування дорожних і недорожних транспортних засобів і обладнання;
положення щодо кораблів та корабельного обладнання;
положення і тестування медичних інструментів;
вимоги щодо безпеки, в тому числі випромінювань, вибухонебезпечності, механічної, пожежної, промислової, термічної, хімічної, електричної, ядерної і радіаційної, а також біологічної безпеки;
електромагнітна суміжність;
єдність вимірювань.
До заходів, що визначаються і регулюються Угодою СФЗ, відповідно, належать:
сертифікація харчової продукції, здоров’я тварин і рослин;
вплив методів переробки на безпеку продуктів харчування;
вимоги до маркування, що мають безпосереднє відношення до безпечності харчової продукції;
карантин тварин і рослин;
вимоги до створення зон, вільних від паразитів і хвороб;
процедури щодо запобігання розповсюдження, контроля та/або знищення паразитів/ хвороб в країні;
харчові добавки в продуктах харчування;
забруднюючи речовини в харчових продуктах і напоях;
токсини в харчових продуктах і напоях;
залишки ветеринарних препаратів та пестицидів в харчових продуктах.
Кожна країна-член СОТ може вимагати відповідності імпортованих товарів необхідним якісним стандартам, що фактично являє собою “вжиття заходів, які є необхідними для захисту її суттєвих інтересів безпеки”. А імпортовані сільськогосподарські товари повинні відповідати стандартам та фітосанітарним нормам, що покликані недопустити проникнення в імпортуючу країну шкідників і захворювань.
Нижче наведено групи промислових товарів, до яких країни застосовують обов’язкові технічні норми, а також види сільськогосподарської продукції, до яких в більшості країн застосовуються санітарні та фітосанітарні норми.
Таблиця Список імпортованих товарів, що підлягають оцінці відповідності технічним, санітарним та фітосанітарним нормам країни-імпортера
|
Продукція, що підлягає оцінці відповідності технічним нормам |
Продукція, що підлягає оцінці відповідності санітарним і фітосанітарним нормам |
|
1. Машини і обладнання:
2. Споживчі товари:
3. Сировина, матеріали:
|
|
Слід зазначити, що положення ГАТТ 1947 щодо недискримінації можуть застосовуватися в загальному контексті по відношенню до всіх видів технічних бар’єрів. Це впливає з положень Статті ІІІ “Національний режим щодо внутрішнього оподаткування регулювання”, в якій зазначено, що “закони, правила та вимоги, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів, а також правила внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях, не повинні застосовуватися до імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист вітчизняного виробництва”. Однак тільки в Угодах ТБТ та СФЗ весь спектр існуючих і можливих технічних бар’єрів розглядається з точки зору їх негативного впливу на міжнародну торгівлю, її обмеження.
Доречно нагадати, що в рамках ГАТТ в ході проведення Токійського раунду багатосторонніх торговельних переговорів (1973-1979 рр.) була укладена Угода про технічні бар’єри у торгівлі, яку фахівці зазвичай називають “Кодексом про стандарти”. Під час проведення Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів ця Угода була доопрацьована, а внесені до неї поправки та зміни розширили сферу її дії. Так, Угода ТБТ передбачає, що технічні норми, стандарти, системи сертифікації та випробування товарів, вимоги до їх пакування і маркування не повинні створюватися і застосовуватися таким чином, щоб створювати складнощі в торгівлі, а до імпормуємих товарів повинні застосовуватися ті ж стандарти, адміністративні норми і вимоги, що і до товарів національного виробництва. Країни СОТ взяли на себе зобов’язання слідкувати за тим, щоб нові стандарти і технічні норми розроблялись на основі міжнародних норм і стандартів і не застосовувались з метою обмеження імпорту.
Це положення є виключно актуальним в контексті особливостей розвитку сучасного виробництва, однією з ключових характеристик якого є міжнародна диверсифікація, яка проявляється в тому, що підприємства шляхом виробничої кооперації обмінюються необхідними в технологічному процесі компонентами, частинами, вузлами, деталями, стандартизація яких надає підприємствам можливість здешевлювати предмети обміну, а отже і кінцеву продукцію. Одночасно, стандартизація дозволяє підприємствам підтримувати оптимальний рівень матеріальних запасів і надає гнучкості в використанні компонентів – замінників. Таким чином, стандартизація сприяє зменшенню витрат і підвищенню ефективності виробництва.
Стандарти також відіграють важливу роль в міжнародній маркетинговій діяльності, оскільки надають споживачу чітку і зрозумілу інформацію про товар. Іноземний покупець, який знає той чи інший стандарт за яким вироблена продукція, отримує повну інформацію щодо характеристик, параметрів, умов виробництва і якості. Можна сказати, що стандарти допомагають зменшити вагання покупців стосовно специфіки і якості товарів, що експортуються або імпортуються.
Крім того, стандарти використовуються урядами країн для виконання своїх соціальних функцій. Урядові структури на національному і регіональному рівнях встановлюють тисячі регулюючих стандартів для захисту життя або здоров’я людини, тварин чи рослин, захисту навколишнього середовища. Такі стандарти охоплюють одночасно характеристики продукції, матеріалів і технологій, що використовуються для її виробництва.
В угоді використовуються терміни “технічний регламент і “стандарт”. Хоча ці терміни і є подібними, однак між ними існує дуже важлива розбіжність. Так, технічний регламент визначається, як “документ, у якому визначено характеристики товару або пов’язані з ними виробничі процеси чи способи виробництва, включаючи чинні адміністративні положення, дотримання яких є обов’язковим. Він може також включати або містити тільки вимоги щодо термінології, позначок, пакування, маркування чи етикування, які застосовуються до певного товару, виробничого процесу чи способу виробництва”. Стандарт же визначається, як “документ, який затверджено визнаним органом і який визначає призначені для загального і багатократного використання правила, інструкції або характеристики товарів чи пов’язаних з ними виробничих процесів або способів виробництва, дотримання яких є необов’язковим. Він може також включати або містити тільки вимоги щодо термінології, позначок, пакування, маркування чи етикування, які застосовуються до певного товару, виробничого процесу чи способу виробництва”.
Отже, у той час, як стандарти – є добровільними (“необов’язковими”), то технічні регламенти, по природі, - є примусовими (“обов’язковими”). Широке і добровільне використання стандартів підприємствами пояснюється їх прагненням до досягнення певного рівня технологічної однорідності продукції, що, безумовно, сприяє розвитку спеціалізації і кооперації, а також міжнародної торгівлі. Напротивагу, технічні регламенти зазвичай є інструментами запобігання доступу зарубіжних товарів на внутрішній ринок країни.
Стандарти і технічні регламенти мають різний вплив на розвиток міжнародної торгівлі. Наприклад, європейські і американські електроприлади мають різні види штепселів. Загальновідомо, що існує дві різних системи доступу до живлення електричним струмом, а це є розходженням стандартів. Сушарку для волосся з європейським штепселем можна було б продавати у Сполучених Штатах за умови її адаптації до розеток, що застосовуються в цій країні. Тому, європейські виробники сушарок для волосся, шукаючи доступ до ринку США (і навпаки), повинні адаптувати свою продукцію до існуючих на зарубіжних ринках стандартів. Але крім цього, продукція що експортується, повинна відповідати національному технічному регламенту, наприклад, по безпеці використання споживачами в межах окремих температурних показників. З торговельної точки зору, розходження в електричних системах, що виник de-factо бар’єр для торгівлі, є викликом системі стандартизації, у той час як розходження в технічних регламентах можуть призвести до de-jure бар’єра для доступу на зарубіжний ринок.
На практиці, розбіжність між добровільними і обов’язковими стандартами часто зникає: загалом стандарти сприяють розвитку міжнародної торгівлі, дозволяючи іноземним покупцям оцінити специфікацію і якість товару, однак вони одночасно можуть являти собою бар’єри для торгівлі у випадку їх міжнародних розбіжностей. Покупці, як правило, відмовляються купувати імпортні товари, що відповідають стандартам країни-виробника, але відрізняються від прийнятих в їх країні. Виробники, таким чином, повинні пристосувати свій виробничий процес до особливостей і вимог стандартів інших країн. Це, в свою чергу, викликає зростання витрат на пристосування і протистоїть отриманню підприємством вигоди від економії на масштабах виробництва.
За таких умов часто трапляються випадки, коли влада імпортуючої країни застосовує дискримінаційні дії шляхом більш жорсткої інспекції імпортованої продукції щодо її відповідності національним стандартам, ніж продукції, що виробляється вітчизняними товаровиробниками. Єдиною можливістю вирішення цієї проблеми є гармонізація стандартів на міжнародному рівні та розробка рекомендацій з визначення відповідності стандартам. Робота за цими двома напрямами щодо промисловості і технології виробництва ведеться проводиться Міжнародною організацією з стандартизації.
Кількість технічних регламентів, які встановлюють обов’язкові вимоги в більшості країн щорічно зростає. Існуюча тенденція є реакцією влади на зростання вимог населення до відповідності імпортної продукції мінімальним стандартам якості та безпеки. Аналогічні міркування зазвичай спонукають компетентні органи влади встановлювати і застосовувати більш жорсткі санітарні і фітосанітарні норми.
Позитивний вплив стандартів на умови міжнародної торгівлі значною мірою залежить від того, наскільки виробник освідомлен щодо відповідності характеристик свого товару зарубіжним стандартам. Для перевірки наявності такої відповідності встановлені спеціальні процедури.
Угода про технічні бар’єри в торгівлі визначає процедуру оцінки відповідності як будь-яку процедуру, яка “прямо чи непрямо використовується для визначення того, чи виконуються відповідні вимоги щодо технічних регламентів чи стандартів”.
В міжнародній практиці існує два методи, за допомогою яких визначається відповідність імпортного товару національним технічним регламентам та стандартам: надання продукції уповноваженим компетентним установам або лабораторіям для проведення аналізу відповідності безпеці здоров’ю людини або тварини та навколишньому середовищу; надання зразків продукції, матеріалів або компонентів, що використовуються при її виробництві третій незалежній стороні для проведення сертифікації відповідності стандартам.
Оцінка відповідності стандартам за допомогою третьої сторони набуває трьох форм: тестування продукції; сертифікація продукції; оцінка систем управління якістю виробництва.
Перша форма оцінки відповідності – це тестування продукції, яке зазвичай проводиться незалежними лабораторіями. Міжнародна Організація з Стандартизації (ISO) визначає поняття “тест” в контексті оцінки відповідності, як технічну операцію, яка складається з визначення відповідності національним стандартам однієї або більше характеристик продукції, процесу або послуг згідно до встановленої процедури. Матеріали, частини і готова продукція можуть бути перевірені за своїми фізичними параметрами, такими як потужність, довговічність, фізичні розміри, акустичні властивості, хімічний склад, присутність токсичних домішок і багато інших.
Другою формою оцінки відповідності продукції стандартам третьою стороною є сертифікація. Міжнародна організація з стандартизації визначає сертифікацію, як процедуру, за якою третя сторона письмово надає підтвердження, що продукція, процес виробництва, або послуга відповідає специфічним вимогам.
Сертифікація відрізняється від тестування наступними двома особливостями: по-перше, сертифікація завжди порівнює продукцію (процес виробництва, або послуги) з одним (або більше) специфічним стандартом, добровільно чи обов’язково, а тестування не обов’язково посилається на конкретний стандарт; по-друге, по проходженні етапу сертифікації, відповідність продукції стандарту/стандартам документально підтверджується сертифікатом, який діє певний термін часу, а тестування визначає відповідність тільки окремої партії конкретним характеристикам.
Більшість сертифікаційних організацій є приватними, комерційними лабораторіями. В додаток до надання послуг з тестування, багато з цих лабораторій надають послугу з сертифікації продукції щодо відповідності її окремому стандарту і надають виробнику можливість використання марки сертифікуючого органу на продукції або упаковці. Однак, марка залишається власністю сертифікуючого органу, що визначено в національному та міжнародному законодавстві з питань інтелектуальної власності.
Формою підтвердження відповідності є також оцінка третьою стороною систем управління якістю виробництва. Якщо метою тестування і сертифікації є оцінка якості продукції, то оцінка системи контролю якості третьою стороною має на меті завірити покупця, що оцінювана виробнича система здатна створювати товари, що відповідають стандартам якості з найменшими відхиленнями, або без них.
Найбільш відомою системою підтвердження якості є ISO9000, розроблена Міжнародною організацією з стандартизації. Ця система робить наголос на тому, що підтримка якості продукції є дієвою лише тоді, коли керівництвом створена відповідна система управління якістю виробництва.
Реєстрація або сертифікація підприємств згідно ISO9000 відбувається після проведення оцінки відповідності незалежною організацією. Подальша періодична перевірка підприємства проводиться для того, щоб гарантувати, що компанія продовжує працювати у відповідності з системою.
Постачальники (експортери) та їх клієнти (імпортери) повинні бути вневнені, що процеси, методи і системи, що використовуються лабораторіями і сертифікаційними органами, в свою чергу, відповідають сучасним вимогам. Визначення компетентності вищезазначених органів з оцінки відповідності називається акредитацією. Акредитаційними структурами найчастіше є недержавні професійні асоціації підприємств галузі. В ряді країн, однак, право на проведення акредитації законодавчо надано національним органам стандартизації або окремим органам, що співпрацюють з ними.
Угода про технічні бар’єри у торгівлі (Стаття 5), що Члени СОТ повинні забезпечити, щоб у випадках, коли вимагається позитивне підтвердження відповідності технічним регламентах і стандартам, їхні центральні урядові органи застосовували до товарів, що походять з територій інших країн, наступні положення:
процедури оцінки відповідності повинні розроблятися, прийматися і застосовуватися на основі національного режиму і режиму найбільшого сприяння;
процедури оцінки відповідності не повинні розроблятися, прийматися або застосовуватися з метою створення невиправданих перепон для міжнародної торгівлі.
А при застосуванні цих положень на практиці Члени СОТ повинні забезпечити, щоб:
процедури оцінки відповідності проводилися і завершувалися якомога швидше і на основі національного режиму;
стандартний термін проведення кожної процедури оцінки відповідності публікувався абр повідомлявся заявнику на його вимогу, з щонайшвидшим поданням повної інформації щодо проходження процедури;
вимоги щодо надання мінімального обсягу необхідної для оцінки відповідності інформації та встановлення оплати;
конфіденційність інформації про імпортовані товари, що виникає або надається у зв’язку з такими процедурами оцінки, дотримувалася таким же чином як і у випадку вітчизняних товарів;
будь-яка платня, яка стягується за оцінку відповідності імпортованих товарів повинна бути еквівалентною платні, що стягується відносно товарів вітчизняного походження і товарів вироблених на території інших Членів СОТ;
вибір виробничих потужностей для проведення процедур оцінки відповідності та відбір зразків товару не створювали невиправданих незручностей для сторін;
при зміні технічних характеристик товару, визнані в наслідок провадження процедури оцінки відповідності, послідуюча процедура оцінки відповідності повинна забезпечити впевненість, що товар, надалі відповідає належним технічним регламентам і стандартам;
існувала процедура перегляду скарг щодо виконання процедури оцінки відповідності та для внесення коректив у випадках, коли скарга є обгрунтованою. [ с.136, 137]
У випадку, коли процедура оцінки відповідності не розроблена міжнародними органами стандартизації або її зміст не збігається зі змістом процедури оцінки відповідності, яка розроблена міжнародним органом стандартизації, Члени СОТ повинні:
опублікувати в пресі повідомлення про намір застосування певної процедури оцінки відповідності для ознайомлення інших членів СОТ;
повідомити інших Членів про товари, які мають бути охоплені запропонованою оцінкою та завдання яке має бути виконане при використанні цієї оцінки;
надати за вимогою іншим Членам СОТ докладний опис запропонованої процедури з зазначенням відмінностей від інструкцій та рекомендацій, що видаються міжнародними органами стандартизації;
надати іншим Членам СОТ розумний термін часу для висловлення зауважень у письмовій формі, обговорити та взяти до уваги такі письмові зауваження.
Процедура оцінки відповідності, згідно з Угодою про технічні бар’єри у торгівлі може провадитись центральними, місцевими урядовими та неурядовими органами, міжнародними та регіональними системами. Члени СОТ повинні забезпечити, щоб процедури оцінки відповідності, розроблені уповноваженими органами країн визнавалися іншими країнами “навіть якщо такі процедури відрізняються від їхніх власних, за умови, що вони переконані в тому, що такі процедури надають таку ж впевненість у відповідності товари чинним технічним регламентам чи стандартам, що й їхні власні процедури”.
При цьому повідомлення місцевих урядових та неурядових органів є необов’язковим у тому разі, “якщо їхній технічний зміст в основному є таким же, що й у процедурах оцінки відповідності центральних урядових органів”.
У випадках, коли необхідним є підтвердження відповідності технічним регламентам чи стандартам, Члени СОТ повинні, по можливості, виробляти і приймати міжнародні системи оцінки відповідності та ставати їх членами чи брати в них участь.
Серед інститутів, які розробляють міжнародну систему оцінки відповідності, слід виділити: Міжнародну організацію з Стандартизації (ISO); Міжнародну електротехнічну комісію (IEC); Міжнародний телекомунікаційний союз (ITU); Комісія “Кодекс аліментаріус”. Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (FAO) та Всесвітньої організації охорони здоров’я (WHO).
Там, де міжнародні технічні регламенти і стандарти вважаються неефективними для досягнення національних цілей (наприклад, з причини кліматичних або географічних факторів, технологічних проблем) або, де міжнародні стандарти зовсім не існують, країни є вільними в розробці своїх власних національних стандартів. Таким чином, країна може прийняти систему оцінки відповідності, яка не заснована на загальноприйнятих рекомендаціях, в тому випадку, якщо вона впевнена, що технічний зміст загальноприйнятих рекомендацій не підходить для досягнення специфічних цілей існуючої національної системи. Однак, у всіх випадках, де такі заходи можуть справити значний вплив на торгівлю іншого Члена СОТ, Угода про технічні бар’єри у торгівлі накладає наступні обов’язки на країни:
публікувати в пресі запропоновані технічні норми, стандарти і системи оцінки відповідності;
надавати можливість іншим зацікавленим сторонам коментувати їх;
брати до уваги коментарі при кінцевому прийнятті норм, стандартів, систем оцінки відповідності.
Прикладом застосування міжнародних стандартів в якості національних може слугувати Австралійська національна організація з стандартизації (The Standarts Australia - TSA), яка проводить таку політику вже понад 20 років. TSA розрізняє дві категорії міжнародних стандартів: власне міжнародні стандарти (ISO, IEC, ITU) та міжнародні стандарти de-facto, тобто будь-які національні або регіональні стандарти, що широко використовуються в міжнародній торгівлі. TSA, зокрема, вважає, що стандарти міжнародних організацій нерідко є результатом компромісів, неприйнятих з точки зору передових країн, які орієнтуються на кращі світові досягнення.
Політика TSA полягає в безпосередньому застосуванні міжнародних стандартів, а в їх прийнятті в якості національних документів з стандартизації. Такий підхід називається “прямим прийняттям тексту стандарту” (Direct Text Adoption - DTA). DTA гарантує користувачам стандартів, що TSA проаналізувала відповідний міжнародний стандарт і дійшла висновку, що він буду сприяти економічній ефективності і безпеці, а також застосовується торговельними партнерами Австралії та не закріплює застарілі технології, технічні рішення і процеси та, крім того, містить необхідні з точки зору національних інтересів доповнення. Також DTA дає можливість потенційним користувачам одержувати національні стандарти за цінами нижчими, ніж ціни на міжнародні стандарти, а це сприяє більш широкому використанню стандартів в інтересах розвитку австралійської економіки, а також залученню більшої кількості користувачів стандартами до співробітництва з TSA.
В тих випадках, коли в світовій торгівлі для одного і того ж об’єкту (виробу, технології або процесу) широко використовується декілько відомих регіональних або національних стандартів, TSA розробляє національний стандарт з посиланнями на міжнародні стандарти de-facto. В 2002 р. загальна кількість австралійських стандартів становила 6362, з яких 33% повністю або частково були прийняті на основі міжнародних стандартів.
Як зазначалось раніше, багато стандартів, що застосовуються, є добровільними. Вони частіше за все формуються національними органами з стандартизації. Добровільні стандарти можуть створювати проблеми в міжнародній торгівлі, якщо вони відрізняються між країнами. З цієї причини Угодою передбачено “Кодекс доброчинної практики з розробки, прийняття та застосування стандартів”, який є відкритим для прийняття його “будь-яким органом стандартизації на території Члена СОТ незалежно від того, чи це центральний урядовий орган, місцевий урядовий орган чи неурядовий орган; будь-яким урядовим регіональним органом стандартизації, один або більше членів якого є членами СОТ; а також будь-яким неурядовим регіональним органом стандартизації, один або більше членів якого розташовані на території Члена СОТ”.
Кодекс вимагає від зазначених вище органів стандартизації:
надавати товарам, що походять із території будь-якого іншого Члена СОТ, режим не менш сприятливий, ніж той, що надається аналогічним товарам вітчизняного походження та аналогічним товарам, що походять із будь-якої іншої країни;
забезпечити, щоб стандарти не розроблялися, не приймалися і не застосовувалися у спосіб, метою або наслідком якого є створення невиправданих перепон для міжнародної торгівлі;
використовувати стандарти або відповідні їх частини як основу стандартів, які він розробляє, окрім випадків, коли використання таких міжнародних стандартів або відповідних їх частин було б неефективним або неналежним;
належним чином брати найповнішу участь у розробці відповідними міжнародними органами стандартизації міжнародних стандартів у тій галузі, у якій вже прийняв або має намір прийняти стандарти;
докладати максимум зусиль, щоб уникнути дублювання чи перетинання своєї роботи з роботою інших органів стандартизації на території своєї країни або з роботою відповідних міжнародних чи регіональних органів стандартизації;
визначати стандарти, грунтуючись насамперед на експлуатаційних якостях товару, а не на його конструктивних чи описових характеристиках;
публікувати робочу програму, у якій містяться його назва і адреса, стандарти, які він у даний момент розробляє, а також стандарти, які він прийняв за попередній період.
До того ж, для ознайомлення іноземних виробників з роботою, яка була проведена національними органами в різних країнах, цим органам необхідно опубліковувати їх робочу програму щонайменше один раз на півроку, надаючи повну інформацію по стандартах, які вони готують і стандартах, які були прийняті в минулий період. Під час публікації, національні органи також зобов’язані повідомити інформаційний центр ISO/IEC про назву публікації, а також де і як її можна придбати. Правила також вимагають від органів стандартизації надати період протягом щонайменше 60 днів для подачі коментарів щодо проектів стандартів зацікавленими сторонами та прийняти до уваги всі зауваження, що були висловлені в кінцевому варіанті стандарту.
Міжнародні правила, обумовлені Угодою про технічні бар’єри в торгівлі, застосовуються однаково для промислової і сільськогосподарської продукції. Імпортована сільськогосподарська продукція повинна, в окремих випадках, погоджуватись не тільки з технічними положеннями, а і з санітарними та фітосанітарними заходами імпортуючої країни.
Для забезпечення належного рівня захисту від ризиків для життя чи здоров’я людини, тварин і рослин, а разом з тим запобігання створенню невиправданих, дискримінаційних обмежень міжнародної торгівлі у ході Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів була прийнята Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів.
Впровадження санітарних та фітосанітарних заходів державами дозволяється для захисту:
життя людин або тварин від ризику неякісної продовольчої продукції рослинного походження, що зростає на основі добавок, токсинів, або шкідливих речовин;
здоров’я людей від тваринних або рослинних захворювань;
тварин і рослин від паразитів і захворювань.
Угодою визначено, що санітарним або фітосанітарним заходом є “будь-який захід, що проводиться:
для захисту життя або здоров’я тварин чи рослин на території Члена СОТ від ризиків, що виникають у результаті проникнення, укорінення чи поширення шкідників, хвороб, організмів, які є носіями хвороб, а також хвороботворних організмів;
для захисту життя або здоров’я тварин чи рослин на території Члена СОТ від ризиків, що виникають від добавок, забруднюючих речовин, токсинів або хвороботворних організмів, які містяться у продуктах харчування, напоях чи кормах;
для захисту життя та здоров’я людини на території Члена СОТ від ризиків, що виникають у результаті хвороб, які переносяться тваринами, рослинами або продукцією, що виробляється з них, або в результаті проникнення, укорінення чи поширення шкідників;
для уникнення чи обмеження іншої шкоди на території Члена СОТ, що завдається в результаті проникнення, укорінення і поширення шкідників”.
Основна розбіжність між технічними положеннями і санітарними/ фітосанітарними нормами полягає в меті, заради якої вони застосовуються. Щодо санітарних /фітосанітарних норм, то мета тут обмежена і специфічна – захист життя і здоров’я людей, тварин, рослин, запобігання проникнення в країну захворювань тваринного або рослинного походження. Технічні ж положення, з іншої сторони, застосовуються в широкому колі політичних цілей, через забезпечення відповідності вимог безпеки здоров’я і норм безпеки щодо продукції, пакування та маркування. Турбуючись про якість і безпеку імпортованої продукції, уряди непомітно створюють технічні бар’єри для обмеження доступу іноземних виробників на внутрішній ринок країни.
Як і Угода про Технічні бар’єри в торгівлі, Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів вимагає від країн:
основувати свої санітарні/фітосанітарні заходи на міжнародних стандартах, рекомендаціях, що розроблені уповноваженими міжнародними організаціями;
брати активну участь в діяльності вищезгаданих міжнародних організацій з метою проведення гармонізації санітарних і фітосанітарних заходів на міжнародній основні;
надавати можливість зацікавленим сторонам в інших країнах надавати пропозиції щодо довершеності проекту стандартів, коли вони не основані на міжнародних стандартах, або коли вони відхиляються від таких стандартів, або ж коли вони не є міжнародними;
приймати санітарні /фітосанітарні заходи країн-експортерів як еквівалентні, в випадку досяжності ними того ж рівня, що і санітарний і фітосанітарний захист в своїй країні.
Правила Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заходів (СФЗ) відрізняється від Угоди про Технічні бар’єри торгівлі в чотирьох аспектах:
Перший пов’язаний з важливістю наукового підтвердження в формуванні положень. В випадку санітарних та фітосанітарних заходів, необхідність основувати їх на науковому підгрунті є очевидною. Згідно Угоди заходи повинні бути “основані на наукових принципах” і не повинні запроваджуватись без вагомого наукового підтвердження. Угода про Технічні бар’єри в торгівлі, з іншого боку, визначає, що використання наукового підтвердження буде залежати від цілей, заради яких технічні положення прийняті. Загалом заходи з метою захисту здоров’я і безпеки людини повинні мати наукове обгрунтування, однак коли метою певного регламенту є захист проти недоброчинної діяльності, або він прийнятий з причини загрози національній безпеці, то наукове обгрунтування відходить на другий план.
По-друге, Угода про Технічні бар’єри в торгівлі вимагає, щоб технічні регламенти використовувались у відповідності з принципами найбільшого сприяння імпорту та національного режиму. Санітарні і фітосанітарні норми, націлені на запобігання проникненню захворювань тваринного, рослинного походження на територію країни, можуть бути більш або менш вибагливими залежно від рівня (поширеності) окремої хвороби на території країни або регіону. Таким чином, Угода СПЗ вимагає від країни переконатись, що їх санітарні і фітосанітарні заходи пристосовані до санітарних і фітосанітарних характеристик регіону – будь-то країна, частина країни, всі або декілька країн – з яких продукція походить і в які продукція постачається. Однак необхідно підкреслити, що гнучкість у відхиленні від принципу найбільшого сприяння дозволяється тільки для санітарних/ фітосанітарних заходів, які націлені на запобігання проникнення хвороб рослинного або тваринного характеру в країну.
По-третє, Угоди відрізняються у відношенні умов, за якими для країни стає можливим відхилення від міжнародних стандартів. Багато з цих розбіжностей виникає з причин цілей для яких технічні регламенти і санітарні/ фітосанітарні заходи приймаються. Угода (ТВТ), наприклад, визначає умови за якими країни можуть відхилятись від міжнародних стандартів: там, де міжнародні стандарти існують, країна може прийняти національний стандарт, який відрізняється або є вищим ніж міжнародний стандарт, якщо це вважається за необхідне, для кліматичних, географічних факторів, або технологічних проблем. Угода СПЗ, з іншого боку, надає країні необмежене право запровадження санітарних /фітосанітарних заходів, що призводить до вищого рівня захисту ніж це було б досягнуто за рахунок заходів, основаних на відповідних міжнародних стандартах, рекомендаціях якщо на це є відповідне обгрунтування і країна на основі оцінки ризику визначає, що вищий рівень санітарного /фітосанітарного захисту буде необхідним.
По-четверте, Угода про СФЗ дозволяє країнам приймати санітарні /фітосанітарні заходи, коли існує неминучий ризик розповсюдження хвороби, хоча наукове обгрунтування є недостатнім.
Спільними рисами цих Угод є, по-перше, те, що технічні регламенти, санітарні і фітосанітарні заходи, стандарти і системи оцінки відповідності розробляються не тільки центральними органами, а й на місцевому рівні. В країнах з федеральним устроєм велика кількість заходів проголошується місцевими урядами. В багатьох країнах, добровільні стандарти розробляються і приймаються професійними організаціями або автономними національними органами з стандартизації.
По-друге, Угоди ТБТ та СПЗ накладають зобов’язання на країни-члени вимагати від підконтрольних органів повного виконання умов цих Угод. Однак, якщо центральний уряд не наділений Конституцією повноваженнями накладати зобов’язання на місцеву владу або автономні органи з стандартизації, Угоди звертаються до центральної влади з вимогою вжити відповідні заходи щодо створення умов для повного виконання місцевою владою положень цих Угод СОТ.
По-третє, Угоди містять положення про існування спеціального і диференційованого режиму до країн, що розвиваються. Згідно з цими положеннями, країни, що розвиваються мали можливість відкладати виконання Угоди СПЗ, за винятком положень про прозорість, строком до 2 років з моменту приєднання до Угоди.
Крім того, Угоди також містять положення, які закликають Секретаріат Членів СОТ надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються і найменш розвинутим країнам в розвитку правової і інституціональної структури, яка необхідна для застосування положень Угоди про технічні бар’єри у торгівлі та Угоди про застосування санітарних і фітосанітарних заходів.