Історичні пісні

Історичні пісні належать до найкоштовніших перлин поезії українського народу. В них знайшли відображення всі перипетії вітчизняної історії, вони розкрили перед світом кращі риси характеру наших людей: їхню працьовитість, безмежну відданість батьківщині, волелюбність, мужність і стійкість у боротьбі проти соціального і національного гніту. Серед усіх народних пісень історичні виділяються своєю сюжетністю, насиченістю розповідними елементами, хоч у них наявні ліричні відступи, інші художні засоби, що посилюють емоційний потенціал твору, забезпечують його краще сприйняття. Це було продовженням традицій народного епосу й лірики, започаткованих у добу Київської Русі. Характерною особливістю історичних пісень є відсутність міфологічних образів, надприродних сил. Тут діють реальні люди - представники певної історичної епохи. Ця обставина пояснюється відносно пізнім походженням цих пісенних творів - жанр історичної пісні формувався у ХV-ХVІ століттях, коли дохристиянсько-язичницька обрядність, обожнювання природних явищ вивітрилися із свідомості людей. Нові реалії, потреби боротьби проти іноземного гноблення за соціальне і національне визволення вимагали нових мотивів у пісенній творчості. З'являються образи невідомих в історії (епічних) або відомих народних героїв (Максим Залізняк, Устим Кармалюк), славетних запорожців з їхньою Січчю - центром українського козацтва, реальної військової сили, створеної українським народом для визвольної боротьби. Ще однією істотною ознакою історичних пісень є перебільшення (гіперболізація), завдяки чому підкреслюються виняткові фізичні та моральні якості героїв-богатирів. Проте це не впливає на реалістичність відображення історичних подій, а лише посилює їхню велич. Творцями і поширювачами пісень цього жанру були кобзарі, які в народній уяві також стали героями тієї неспокійної доби. Народ їх любив і підтримував, а гнобителі боялись їхніх правдивих слів і за це переслідували. В історії відомий факт страти польською шляхтою кобзарів - учасників Коліївщини Варченка, Сокового, Скряги (1770 р.). Однією з найважливіших рис пісень цього жанру є те, що вони супроводжують історію, знайомлять з нею не одне покоління і залишають для нащадків усе те найкраще, що не розгубив наш народ на многотрудних перехрестях життєвих доріг.

Історичні пісні — це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв.

В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум.

Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь.

Тематичні групи українських історичних пісень:

• про боротьбу з турецько-татарськими нападниками;

• про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького;

• про стихійні селянські повстання та їх героїв.

У «Пісні про Байду» зображена героїко-романтична постать козацького ватажка Байди. Байда — Князь Дмитро Вишневецький — хоробрий чоловік, який тримав у постійному страху султанів Туреччини. Байду підступно захопили в Молдові та передали в Царгород. У пісні оспівана його несподівана, люта і героїчна смерть в Царгороді.

«Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче…» — змальовано героїчну смерть в бою молодого козака, улюбленця народу із славного козацького роду Морозів.

«За Сибіром сонце сходить» — на думку вчених найвірогідніше складена про Устима Кармелюка. Це легендарний ватажок повсталого селянства, кріпак, який підняв боротьбу на початку 19 століття. Він 4 рази тікав із сибірської каторги. Він підняв на повстання близько 20 000 селян. Пісня має романсовий характер. В ній створено глибоко ліричний образ народного ватажка. Це людина із складним внутрішнім світом, яка глибоко усвідомлює свій громадський обов'язок. Журливий характер пісні навіяний особистою трагічною долею Кармелюка. У пісні його наділено зовнішньою і внутрішньою красою, добрим серцем.

Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.

3. Народні ліричні пісні про особисте і родинне життя

4. Лі́рика (грец. lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).^[1][2]

5. Лірична пісня виникла пізніше, ніж обрядова поезія. її появу пов´язують з тим періодом, коли фольклор почав поступово втрачати первісне практичне значення і набувати ознак художньої творчості. Основною ознакою пісень є ліризм — естетичне сприйняття дійсності, в процесі якого буття осмислюється крізь призму людських переживань. З цим і пов´язані основні риси жанру. Тут епічне (розповідне) начало відступає на другий план, майже (або й зовсім) відсутнє зображення дії, вчинків — вся увага зосереджена на відтворенні внутрішнього світу людини (психологічних станів, думок, бажань, надій, страждань і т. п.). Тому епіцентром ліричної пісні є не сюжетність (подієвість, фабульність), а драматична, емоційна напруга, викликана якимсь епізодом, випадком з життя. Звідси й особливість поетики жанру — першорядне значення надається виражальним засобам, які здатні передавати витончені емоційні стани, впливати на людську уяву, збуджуючи в ній художньообразні асоціації і відповідні рефлексії.

6. Тематика ліричних пісень щонайрізноманітніша.

7. Загальноприйнято усі ліричні пісні поділяти на два великі розряди: 1) родинно-побутові; 2) суспільно-побутові.

8. Як бачимо, цей поділ здійснено на основі тематики. Родинно-побутові пісні відображають особисте життя людини (кохання, життя в сім´ї, родинні стосунки, особисті драми, конфлікти та ін.), а у суспільно-побутових відтворене соціальне життя (суспільні явища, загальнонародні проблеми, пов´язані з історичними, економічними, політичними процесами, що стосуються всього народу), вони відтворюють життя не окремої особи, а певної верстви населення, суспільної групи (козаків, рекрутів, бурлаків та ін.) Тобто в основі поділу протиставлене особисте—суспільне. Ця визначальна ознака тематики зумовлює відмінності у характері, поетиці, художньообразній структурі пісень двох розрядів.

9. Родинно-побутові пісні за своїм походженням давніші, ніж суспільно-побутові, оскільки особисті духовні і сімейні проблеми, родинні стосунки, закони співжиття завжди хвилювали людей; особисті драми і конфлікти безпосередньо впливали на духовне життя, моментально породжуючи відповідні емоції, психічні реакції (одна з яких — висловити свій біль, тугу, радість, ненависть, поділитися своїми переживаннями з іншими; звідси і тяга до художньої творчості, пісні, в якій мелодією можна вилити те, що не завжди вдається висловити словами). Для того ж, щоб аналізувати і виявляти своє ставлення до суспільної дійсності, необхідний певний рівень національної свідомості, який виробляється в процесі історичного буття народу, що супроводжується певними політичними, економічними, соціальними явищами. Тому суспільно-побутові пісні виникають дещо пізніше, коли національна свідомість здатна аналізувати державотворчі процеси і суспільні явища, тобто кожна людина усвідомлює себе частиною певної національної спільноти та соціальної групи.

4. Українська народна балада

Бала́да(фр.ballade, відпрованс.ballar — танцювати) —жанрліро-епічноїпоезіїфантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру здраматичнимсюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

Балада зазнала посутніх змін від початків свого існування (12-13 ст.), коли вживалася як любовна пісня до танцю(вперше ввів Пон Шаптен), поширювалася у Провансі. Невдовзі в Італії, зокрема в доробку Данте Аліґ'єрі, під впливом канцони втратила свій таночний рефрен. У французькій поезії 14 століття балада набула канонічних ознак, мала постійні три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431–1463).

Балади бувають:

• Історичні

• Міфологічні

• Ліричні

• Трагедійні

• Розбійницькі

• Сімейно-побутові