9. Пояснити структуру та розкрити зміст функцій наукової теорії

Теорія (від грец. розглядаю, досліджую) є найбільш складною і розвинутою формою наукового знання; інші його форми – закони, класифікації, схеми, гіпотези – генетично можуть передувати теорії, становлячи базу її формування; з другого боку, вони входять до теорії в якості її елементів. Теорія надає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв’язки визначеній галузі дійсності. Теорія – це цілісна система знання, яке постійно розвивається. Теорія в строгому змісті появляється на достатньо високих етапах розвитку науки. Перехід від емпіричної стадії науки, яка обмежується класифікацією та узагальненням дослідних даних, до теоретичноїстадії, коли появляються і набувають розвитку теорії у власному змісті, відбувається через низку проміжних форм теоретизації, в рамках яких формуються первинні теоретичні конструкції. Розвинута теорія являє собою не просто суму пов’язаних між собою знань, але й має механізм будування знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, являє собою деяку програму досліджень; усе це і становить цілісність теорії як єдиної системи знань. Подібна можливість розвитку апарату наукових абстракцій у рамках та на основі теорії робить останню могутнім засобом розв’язання фундаментальних проблем пізнання дійсності. Структура наукової теорії Твердження наукової теорії безпосередньо відсилають не до реальних об’єктів, а до об’єктів ідеалізованих. За своєю структурою теорія є внутрішньо диференційована, цілісна система знання, яку характеризує логічна залежність одних елементів від інших. У сучасній методології науки виділяють наступні головні компоненти теорії: 1) вихідну емпіричну основу, яка складається із сукупності фактів, отриманих під час експериментів і потребуючих теоретичного з’ясування; 2) вихідну теоретичну основу – сукупність первинних допущень, постулатів, аксіом, загальних законів теорії, які в сукупності утворюють ідеалізований об’єкт теорії; 3) логіку теорії – множину припустимих у межах теорії правил висновку та доведення; 4) сукупність виведених у теорії тверджень із їх доказами, які утворюють головний масив теоретичного знання. Методологічно головну роль у формуванні теорії відіграє складаючий її основу ідеалізований об’єкт – теоретична модель суттєвих зв’язків реальності, наведених за допомогою гіпотетичних припущень та ідеалізацій. Утворення ідеалізованого об’єкта теорії є необхідним етапом формування будь-якої теорії, що здійснюється в специфічних для різних галузей знання формах. К. Маркс у „Капіталі” розвинув теорію вартості і проаналізував структуру капіталістичного виробництва, розробив його ідеалізований об’єкт, котрий виступав як теоретична модель капіталістичного засобу виробництва. Ідеалізований об’єкт теорії може виступати у різних формах, припускати або не припускати математичний опис, мати чи не мати момент наочності, але він обов’язково повинен функціонувати як конструктивний засіб розгортання всієї системи теорії. Цей об’єкт, таким чином, являє собою не тільки теоретичну модель реальності, він разом із тим неявно містить у собі визначену програму дослідження, яка реалізується в процесі розвитку теорії. Співвідношення елементів ідеалізованого об’єкта – як вихідні, так і похідні – становлять теоретичні закони, які, на відміну від емпіричних законів, формуються не безпосередньо на основі вивчених дослідних даних, а шляхом визначених розумових дій з ідеалізованим об’єктом. Різноманітності форм ідеалізації та типів ідеалізованих об’єктів відповідає і різноманітність видів теорій. У теорії описового типу при розв’язанні, головним чином, визначення й упорядкування емпіричного матеріалу, відбудова ідеалізованого об’єкта фактично зводиться до виділення вихідної понятійної схеми. У сучасних математизованих теоріях ідеалізований об’єкт виступає у вигляді математичної моделі або сукупності таких моделей. У дедуктивних теоретичних системах будування ідеалізованого об’єкта збігається з побудовою вихідного теоретичного базису.

Теория — наиболее сложная и развитая форма научного знания, дающая целостное отображение закономерных и существенных связей определенной области действительности.

Любая теоретическая система, как показал К. Поппер, должна удовлетворять двум основным требованиям:

1. Непротиворечивости (т.е. не нарушать соответствующий закон формальной логики) и фальсифицируемости - опровержимости.

2. Опытной экспериментальной проверяемости.

Теория, по Попперу, есть инструмент, проверка которого осуществляется в ходе его применения и о пригодности которого судят по результатам таких применений.

Любая теория — это целостная развивающаяся система истинного знания (включающая и элементы заблуждения), которая имеет сложную структуру и выполняет ряд функций. В современной методологии науки выделяют следующие основные компоненты, элементы теории:

1. Исходные основания — фундаментальные понятия, принципы, законы, уравнения, аксиомы и т. п. 2. Идеализированные объекты — абстрактные модели существенных свойств и связей изучаемых предметов (например, «абсолютное черное тело», «идеальный газ» и т.п.). 3. Логика теории — совокупность определенных правил и способов доказательства, нацеленных на прояснение структуры и изменения знания. 4. Философские установки и ценностные факторы. 5. Совокупность законов и утверждений, выведенных в качестве следствий из основоположений данной теории в соответствии с конкретными принципами.

Методологически важную роль в формировании теории играет абстрактный, идеализированный объект («идеальный тип»), построение которого — необходимый этап создания любой теории, осуществляемый в специфических для разных областей знания формах. Этот объект выступает не только как мысленная модель определенного фрагмента реальности, но и содержит в себе конкретную программу исследования, которая реализуется в построении теории.

Если на эмпирической стадии преобладает обобщение фактов и установление эмпирических законов, то теоретические законы формулируются не на основе изучения опытных данных, а путем определенных мыслительных действий с идеализированными объектами.

К числу основных функций теории можно отнести следующие:

1. Синтетическая функция — объединение отдельных достоверных знаний в единую, целостную систему. 2. Объяснительная функция — выявление причинных и иных зависимостей, многообразия связей данного явления, его существенных характеристик, законов его происхождения и развития, и т.п. 3. Методологическая функция — на базе теории формулируются многообразные методы, способы и приемы исследовательской деятельности. 4. Предсказательная — функция предвидения. На основании теоретических представлений о «наличном» состоянии известных явлений делаются выводы о существовании неизвестных ранее фактов, объектов или их свойств, связей между явлениями и т. д. 5. Практическая функция. Конечное предназначение любой теории — быть воплощенной в практику, быть «руководством к действию» по изменению реальной действительности.

Как считает К. Поппер, важную роль при выборе теорий играет степень их проверяемости: чем она выше, тем больше шансов выбрать хорошую и надежную теорию. Так называемый «критерий относительной приемлемости», согласно Попперу, отдает предпочтение той теории, которая:

1. Сообщает наибольшее количество информации, т.е. имеет более глубокое содержание;2. Является логически более строгой;3. Обладает большей объяснительной и предсказательной силой;4. Может быть более точно проверена посредством сравнения предсказанных фактов с наблюдениями.

Иначе говоря, резюмирует Поппер, мы выбираем ту теорию, которая наилучшим образом выдерживает конкуренцию с другими теориями и в ходе естественного отбора оказывается наиболее пригодной к выживанию.

10. Науково-технічна діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання. Наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах є невід'ємною складовою освітньої діяльності і здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної і виробничої діяльності в системі вищої освіти.

Різновиди[ред. • ред. код]

технічна діяльність охоплює велике коло видів творчої діяльності. Для їх класифікації в Україні існує Державний класифікатор України Класифікація видів науково-технічної діяльності ДК 015-97

КВНТД поділяється на два класи, які позначаються римськими цифрами I та II.

• Клас I відповідає класу 73.10 КВЕД «Дослідження та розробки в галузі природничих та технічних наук».

• Клас II відповідає класу 73.20 КВЕД «Дослідження та розробки в галузі гуманітарних та суспільних наук».

Позначення угруповання «Підклас» у КВНТД має такий вигляд: I.1, I.2, II.1 та II.2.

Глибша деталізація угруповань КВНТД (вид, підвид, тип) позначається арабськими цифрами

14. Націона́льна акаде́мія нау́к Украї́ни (НАН України) — вища наукова установа України з самоврядною організацією. НАНУ об'єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, а також всіх наукових працівників, що працюють у її наукових установах, здійснюючи дослідження у галузі природничих, гуманітарних, суспільних та технічних наук. На кінець 2013 року в НАН України працювало 40211 співробітників, з них 19292 — науковці^[1]. Керівні органи НАН України перебувають у Києві.

Приміщення Президії НАН України на вулиці Володимирській № 54 у Києві

Зміст

[сховати]

• 1 Назви

• 2 Історія

• 3 Структура НАН України

  • 3.1 Загальні збори

  • 3.2 Президія

  • 3.3 Стуктура відділень НАН України

  • 3.4 Регіональна структура

• 4 Фінансування академії

• 5 Наукові школи

• 6 Видання НАН України

• 7 Нагороди та відзнаки НАН України

  • 7.1 Золота медаль імені В. І. Вернадського

  • 7.2 Премії імені видатних вчених України

  • 7.3 Почесний доктор Національної академії наук України

  • 7.4 Відомчі відзнаки НАН України

• 8 Примітки

• 9 Література

• 10 Див. також

• 11 Посилання

Назви[ред. • ред. код]

Назва Академії неодноразово зазнавала змін. У 1918–1921 рр. вона іменувалася Українська академія наук (УАН), з 1921 по 1936 р. — Всеукраїнська академія наук (ВУАН), у 1936–1991 рр. — Академія наук Української РСР, з 1991 по 1993 р. — Академія наук України, а з 1994 р. — Національна академія наук України.

Назви Академії
Українська академія наук	1918–1921
Всеукраїнська академія наук	1921–1936
Академія наук УРСР	1936–1991
Академія наук України	1991–1993
Національна академія наук України	від 1994

Історія[ред. • ред. код]

Докладніше: Історія НАН України

Президенти НАН України
Вернадський Володимир Іванович	1918–1919
Левицький Орест Іванович	1919–1921
Василенко Микола Прокопович	1921–1922
Левицький Орест Іванович	1922
Липський Володимир Іполитович	1922–1928
Заболотний Данило Кирилович	1928–1929
Богомолець Олександр Олександрович	1930–1946
Палладін Олександр Володимирович	1946–1962
Патон Борис Євгенович	з 1962

Володимир Вернадський — перший президент УАН

Українську академію наук засновано за указом гетьмана Павла Скоропадського і урочисто відкрито 24 листопада 1918 року.^[2] Її було створено самоврядною установою, яка одразу складалася з 45 установ: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічна обсерваторія, Біологічна станція, бібліотека, друкарня та архів. Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки.

Установче спільне зібрання 27 листопада 1918 обрало президентом УАН професора Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем — Агатангела Кримського. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921–1922), О. І. Левицький (1922), В. І. Липський (1922–1928), Д. К. Заболотний (1928–1929), Олександр Богомолець (1930–1946), Олександр Палладін (1946–1962), Борис Патон (з 1962 року).

Більшовицький уряд УРСР підтвердив заснування УАН, визначивши її структуру і фінанси. Вже 1921 року відбулося перше скорочення наукових співробітників ВУАН. Декретом від 14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Всеукраїнську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. ВУАН поділялася на 3 відділи, кожен з яких мав у своєму складі кафедри, інститути або комісії. Ці наукові центри створювалися навколо одного з академіків ВУАН і сприяли зосередженню зусиль науковців довкола певного наукового напрямку чи проблеми. Такі центри були автономними та самостійно визначали напрям власних досліджень. Сама Академія не мала жорсткої ієрархічної структури.

Таке становище зберігалося до кінця 1920-х років, поки радянський уряд не прибрав залишки автономії через втручання у процедуру виборів керівництва Академії. 1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані. У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УРСР. РНК УРСР затвердила новий статут АН УРСР, за яким вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи — її наукові інститути. Після перейменування Академія стала не національною, а територіальною науковою установою. Її знову поділено на три відділи: Суспільних Наук, Математично-Природничий і Технічний. 1938 року Другий відділ поділено на Фізико-Математичний і Біологічний.

На початок 1941 у складі АН УРСР існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпропетровську та Львові.

Під час Німецько-радянської війни інститути були евакуйовані в 1941 році. Більшість інститутів та Президія АН УРСР переїхали до Уфи, Інститут електрозварювання — до Нижнього Тагіла, інші установи — до Свердловська, Челябінська, Златоуста та інших міст СРСР. Зусилля академії були прямовані на подання допомоги фронту і тилу. Першочергове місце посіли наукові розробки в галузі оборонної промисловості, поліпшення методики лікування поранених тощо. В березні 1944 почалась реевакуація інститутів АН УРСР до Києва.

До 1960 були створені 20 нових інститутів (всього існувало 44). У 1954 засновано Кримський філіал АН УРСР. У 1956 році створено Донецький науковий центр АН УРСР, а згодом і інші центри: Західний, Харківський, Південний та Дніпропетровський. На 1977 рік АН УРСР мала 121 дійсного члена і 175 членів-кореспондентів. Три її секції охоплювали 11 відділів і 82 наукові установи. У 1980х роках більшість наукових співробітників Академії була зосереджена у Секції фізико-технічних і математичних наук (у 1986 — 76% працюючих), у Секції хіміко-технологічних і біологічних наук (19%), у Секції суспільних наук (5%). Загальна кількість наукових співробітників зросла до 15340. Разом із прогресом у фізичних і технічних науках проводилося фальшування історії АН УРСР, приховувалися з ідеологічних причин імена видатних науковців.

Після досягнення незалежності НАН України постала перед значними фінансовими труднощами. Неможливість купувати обладнання і реактиви, низька оплата роботи науковця, відсутність держзамовлення для практично-орєнтованих досліджень спонукала тисячі співробітників НАН залишити Україну чи науку. З іншого боку, перед вченими, особливо в галузі гуманітарних наук, розкрилися великі перспективи творчої праці. Юристи, історики, соціологи, економісти взяли активну участь у процесах державотворення. Якісно поліпшилися умови спілкування і взаємодії вчених із колегами за кордоном.

Структура НАН України[ред. • ред. код]

Загальні збори[ред. • ред. код]

Докладніше: Список академіків НАН України

Найвищим керівним органом НАН України є Загальні збори її членів. Станом на листопад 2013 року до складу НАН України входять 199 дійсних членів (академіків), 366 членів-кореспондентів та 108 іноземних членів.^[3]

Дійсними членами НАН за її статутом можуть бути обрані науковці, які зробили видатний внесок у розвиток певного напрямку науки. Членами-кореспондентами НАН обирають вчених, які збагатили науку визначними здобутками. У жодних нормативних документах НАН немає уточнення щодо сутності «видатного внеску» чи «визначних здобутків». Іноземними членами НАН можуть бути обрані науковці, які є громадянами інших держав, наукові праці яких визнані міжнародним співтовариством та які здійснили внесок у розвиток міжнародних зв'язків НАН України. Члени НАН України обираються довічно.^[4]

Президія[ред. • ред. код]

Докладніше: Президія НАН України

У період між сесіями Загальних зборів керівництво роботою Академії здійснює Президія НАН України, яка обирається Загальними зборами строком на п'ять років. До Президії входять Президент НАН, віце-президенти, академіки-секретарі відділень наук і голови регіональних наукових центрів. До нинішнього складу Президії НАН України входить 36 осіб. На виборах у квітні 2009 року було обрано 35 осіб: президент Борис Патон, перший віце-президент Анатолій Шпак, три віце-президенти (Антон Наумовець, Віталій Походенко та Валерій Геєць), головний учений секретар Анатолій Загородній, 13 академіків-секретарів відділень та один в.о. академіка-секретаря, 6 голів регіональних наукових центрів та 9 інших членів Президії. Загальні збори НАН України у квітні 2010 року додатково обрали членом Президії НАН України Бориса Гриньова. У засіданнях також беруть участь з правом дорадчого голосу три виконуючі обов'язки членів Президії та 13 радників Президії НАН України.

Стуктура відділень НАН України[ред. • ред. код]

Докладніше: Установи НАН України

У Національній академії наук діють три секції, що об'єднують 14 відділень наук:

• Відділення математики;

• Віддлення інформатики;

• Віддлення механіки;

• Віддлення фізики і астрономії;

• Віддлення наук про Землю;

• Віддлення фізико-технічних проблем матеріалознавства;

• Віддлення фізико-технічних проблем енергетики;

• Віддлення ядерної фізики та енергетики;

• Віддлення хімії;

• Віддлення біохімії, фізіології і молекулярної біології;

• Віддлення загальної біології;

• Віддлення економіки;

• історії, філософії та права;

• Віддлення літератури, мови та мистецтвознавства.

Основною ланкою структури НАН України є науково-дослідні інститути та прирівняні до них інші наукові установи. Вони діють на підставі власних статутів, затверджених і зареєстрованих у НАН України.

Дослідно-виробнича та конструкторська база Академії охоплює дослідні підприємства, конструкторсько-технологічні організації, інженерні та обчислювальні центри. При установах НАН України функціонують малі та спільні підприємства, які сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень. За активної участі установ НАН України працюють 8 технопарків, на які законодавчо поширено спеціальний режим інноваційної та інвестиційної діяльності.

До структури Академії входить Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського, яка є депозитарієм ООН і фонди якої містять близько 15 млн одиниць зберігання, та Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Академія має видавництва «Наукова думка» і «Академперіодика».

Регіональна структура[ред. • ред. код]

У складі НАН України діють 6 регіональних центрів:

• Західний науковий центр. Місце перебування керівництва — м.Львів, налічує 18 установ: Львів (15), Чернівці (2), Ужгород (1).

• Північно-східний. Місце перебування керівництва — м. Харків, налічує 17 установ: Харків (15), Суми (1), Полтава (1).

• Донецький науковий центр. Місце перебування керівництва — м. Донецьк, налічує 9 установ: Донецьк (7), Луганськ (2).

• Кримський науковий центр. Місце перебування керівництва — м. Сімферополь, налічує 8 установ: Сімферополь (4), Севастополь (3), Керч (1).

• Придніпровський науковий центр. Місце перебування керівництва — м. Дніпропетровськ, налічує 7 установ: Дніпропетровськ (5), Запоріжжя (1), Кривий Ріг (1).

• Південний науковий центр. Місце перебування керівництва — м. Одеса, налічує 7 установ: Одеса (5), Миколаїв (1), Херсон (1).

Установи, розташовані в Києві (108 установ), не входять до жодного з регіональних центрів.

Фінансування академії[ред. • ред. код]

У 2007 році загальний бюджет НАН України склав 1.951.042,7 тисяч гривень.

Наукові школи[ред. • ред. код]

В Академії сформувалося чимало наукових шкіл. Їх засновниками були видатні вчені-математики Д. О. Граве, М. М. Крилов, М. М. Боголюбов, механіки О. М. Динник і М. О. Лаврентьєв, фізики К. Д. Синельников, Л. В. Шубников, В. Є. Лашкарьов, О. І. Ахієзер, О. С. Давидов, А. Ф. Прихотько, О. Я. Усиков, С. Я. Брауде, геолог П. А. Тутковський, хіміки Л. В. Писаржевський, О. І. Бродський, А. В. Думанський, біологи і медики Д. К. Заболотний, О. О. Богомолець, В. П. Філатов, М. Г. Холодний, І. І. Шмальгаузен, В. В. Моргун. У всьому світі відомі українські школи електрозварювання Є. О. Патона і кібернетики В. М. Глушкова. Набули широкого визнання економічні й гуманітарні школи, які очолювали економісти М. В. Птуха і К. Г. Воблий, історики М. С. Грушевський і Д. І. Яворницький, сходознавець А. Ю. Кримський, мовознавець Л. А. Булаховський, літературознавці С. О. Єфремов і О. І. Білецький.

Видання НАН України[ред. • ред. код]

Вісник АН УРСР за 1983 рік.

У 1921—28 виходили «Звідомлення ВУАН», 1928—47 — «Вісті ВУАН».

АН УРСР випускає такі періодичні видання: «Вісник АН УРСР» (з 1947), «Доповіді АН УРСР» (з 1939), «Український біохімічний журнал», «Мікробіологічний журнал», «Геологічний журнал», «Украинский химический журнал», «Український ботанічний журнал», «Автоматическая сварка», «Украинский математический журнал», «Фізіологічний журнал», «Прикладна механіка», «Український фізичний журнал», «Автоматика», «Економіка Радянської України», «Український історичний журнал», «Слово і час», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія». Установи НАН України мають широкі міжнародні наукові зв'язки. Регулярно проводиться обмін друкованими виданнями з усіма країнами народ. демократії, а також з наук. установами та бібліотеками США, Англії, Франції, Японії, Індії та ін. країн.

Нагороди та відзнаки НАН України[ред. • ред. код]

Золота медаль імені В. І. Вернадського[ред. • ред. код]

Найвища відзнака НАН України, яка присуджується за видатні досягнення в галузі природничих, технічних та соціогуманітарних наук. Заснована у 2003 р. — в рік 85-річчя створення НАН України на честь першого президента Академії — видатного вченого, академіка В. І. Вернадського. Присуджується щорічно 12 березня — до дня народження В. І. Вернадського дві золоті медалі: одна — вітчизняному вченому і одна — зарубіжному. Докланіше див. Золота медаль імені В. І. Вернадського Національної академії наук України та Список лауреатів Золотої медалі імені В. І. Вернадського Національної академії наук України.

Премії імені видатних вчених України[ред. • ред. код]

Присуджуються Національною академією наук України на підставі проведених у відповідних відділеннях НАН України конкурсів. Преміями відзначаються вчені, які опублікували найкращі наукові праці, здійснили винаходи і відкриття, що мають важливе значення для розвитку науки і економіки України. Перша з премій видатних учених України (Премія НАН України імені О. О. Богомольця) була заснована у 1953 р. Станом на 2010 рік існує 73 премії імені видатних учених України (Докладніше див. Премії НАН України імені видатних учених України). Премії присуджуються щорічно, проте кожна з них з різною періодичністю (в основному раз на 2-3 роки).

Почесний доктор Національної академії наук України[ред. • ред. код]

Президія НАН України від імені Національної академії наук України присвоює звання «Почесний доктор Національної академії наук України» видатним діячам світової науки, культури, державним та громадським діячам, що зробили вагомий внесок у розвиток науки, суспільний прогрес, забезпечення миру, взаєморозуміння й співробітництва між народами.

Відомчі відзнаки НАН України[ред. • ред. код]

• Відзнака «За наукові досягнення»

• Відзнака «За професійні здобутки»

• Відзнака «За сприяння розвитку науки»

• Відзнака «За підготовку наукової зміни»

• Відзнака для молодих учених «Талант, натхнення, праця»