Тема 5. Конституційно-правові засади безпосередньої демократії

1. Основні засади теорії безпосередньої демократії

За Конституцією Украї­ни народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5). Чинна Конституція України вперше визнала не лише нале­жність влади народу, але й його право здійснювати владу безпосе­редньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Крім того, в Конституції визнається як одне з пріоритетних прав право народу захищати, охороняти, гарантува­ти владу.

Ці конституційні новели щодо статусу народу та його влади в політичній системі, в системі політичної влади є гігантським кро­ком в демократизації нашого суспільства і держави. Вони вивели Україну в число демократичних держав світу і зумовили сприйняття нею міжнародних стандартів безпосередньої демократії, зокрема щодо виборів і референдумів.

У сучасному світі демократичність держави та суспільства визначається насамперед досягнутим рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення та здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найреальніше такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміють безпосередню участь громадян у здійсненні державної влади, їхнє пряме волевиявлення при виробленні й ухваленні державних рішень.

Ця форма народовладдя історично була першою. Ще в умовах первісного суспільства вона здійснювалась у вигляді загальних зборів членів спільноти. У перших державних утвореннях пряме народовладдя виявлялось у вигляді народних зборів, на які сходилися всі громадяни (крім рабів, котрі громадянами, а подекуди й людьми, не вважались, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускалися). Класичним прикладом народних зборів як форми вияву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.

З розвитком і зростанням держав, ускладненням їхніх політичних систем стало неможливим вирішувати всі без винятку питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів усього населення, яке постійно примножувалося. У цей період зароджується й поширюється інша форма народовладдя – непряме (представницьке) народовладдя, сутність якого полягає у тому, що громадяни визначають певні групи своїх представників, яким від свого імені доручають вирішувати більшість питань, що мають загальне значення. Таким чином, при непрямому народовладді більшість загальнодержавних питань уже вирішується не всіма громадянами держави, а лише певними їхніми групами. Ці групи й виступають повноважними представниками громадян держави, від імені й за дорученням яких схвалюють рішення, що стають обов’язковими до виконання. Якщо група представляє все населення держави, тоді вона утворює загальнодержавний орган, якій дістає право виступати від імені всієї держави і схвалювати рішення, загальнообов’язкові на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатися по-різному – парламент, народні або національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим схвалювати загальнообов’язкові в межах всієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.

Крім колективних (колегіальних) загальнодержавних органів можуть створюватися й одноособові, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це – Президент.

Коли ж група осіб виступає від імені певної частини населення держави, вона утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може виносити рішення, що стають обов’язковими до виконання в межах відповідної частини території країни і стосуються питань, віднесених до компетенції таких органів.

З розвитком і вдосконаленням форм представницького народовладдя вони постійно застосовуються для повсякденного управління справами держави й суспільства. Але при цьому безпосереднє народовладдя не виключається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення підвищується, і це виражається в тому, що найсуттєвіші проблеми, які мають принципове значення для функціонування та розвитку держави та інших суспільних інститутів, вирішуються саме з допомогою безпосередньої демократії.

Конституція України традиційно поділяє демократію (народовладдя) на безпосередню і представницьку. Але на відміну від попередніх конституцій пріоритетною формою (видом) демократії, її основою вона визнає безпосередню демократію. Це є цілком логічним, закономірним, реальним. Адже безпосередня демократія є природним правом народу. Вона з'явилась раніше представницької. Акти (рішення) безпосередньої демократії не потребують будь-якого затвердження. Шляхом безпосередньої демократії приймаються насамперед найважливіші нормативно-правові акти: конституції, закони, акти про внесення до них змін та інші правові акти, які безпосередньо виражають волю народу.

Ідея народовладдя – одна із загальнолюдських цінностей. Вона є вихідною точкою до розуміння того, що є демократія. Відповідно до неї у суспільстві й державі в уявленні людей проходить межа між демократією і реакцією. Ідейною основою народовладдя є концепція суверенітету, тобто верховенства влади народу, яка здійснюється в його інтересах. Саме ідея народного суверенітету відіграла стимулюючу роль у розвитку суспільства, формуванні демократичних цінностей політичного життя у різних країнах.

Однак проголосити принцип народовладдя – це важлива, але тільки частина справи. Великого значення набуває питання про механізм його реалізації, щоб воля народу відображувала його дійсні інтереси, не вступала у протиріччя із загальновизнаними принципами демократії, гуманізму, справедливості. Багато філософів, правознавців протягом усієї історії розвитку людства звертались до цього питання, намагаючись його вирішити. Недаремно Платон і Аристотель висловлювались у свій час про “урегульовану демократію”, яка протистоїть “охлократії” – “владі натовпу”. Ще виразніше висловлюється про це наш сучасник, відомий австрійський політолог К.Поппер: “Нам давно вже час зрозуміти, що питання “Хто повинен мати владу у державі?” є малозначущим порівняно з питанням “Як здійснюється влада?” і “Чи не багато влади зосереджено в руках тих, хто її має?”. Ми повинні зрозуміти, що усі політичні проблеми врешті-решт мають інституційний характер, через те у політиці важливі не стільки особисті думки, скільки юридичне оформлення політичних проблем, і що прогрес на шляху до рівності можна забезпечити тільки за допомогою інституційного контролю над владою”.

Історія розвитку людства свідчить, що демократичне вирішення проблеми можливе тоді, коли у центр розвитку всієї суспільної системи ставиться людина, коли соціальна цінність народовладдя розглядається в органічному зв’язку з інтересами, потребами і волею членів суспільства, коли народовладдя є вираженням дійсно колективної волі, яка базується на урахуванні різних точок зору і позицій. За такого підходу народовладдя не тільки не ігнорує приватні інтереси особи, а навпаки, уможливлює їх максимальне задоволення. Зважаючи на висновок Гегеля, що у суспільстві увага до особистого інтересу набуває характеру загального інтересу суспільства, ми маємо змогу стверджувати, що у справді демократичній державі народовладдя є виразом особистих інтересів членів суспільства. Тільки за цієї умови можна визнати народовладдя за політичний режим, державний устрій у цілому, як такий, що відповідає загальновизнаним стандартам соціальної справедливості і гуманізму.

Основними рисами, притаманними народовладдю саме у такому розумінні, слід вважати:

а) рівне виконання усіма громадянами тих громадянських обов’язків, які пов’язані для них з самим фактом громадянства і які дійсно необхідні, виходячи з потреб життя в суспільстві і державі. Для розуміння суті цієї ознаки можна навести слова І.Канта, який, висловлюючись про справедливий державний устрій, зазначав, що цей “державний устрій заснований на найбільшій людській свободі відповідно до законів, завдяки яким свобода кожного поєднується із свободою усіх інших”;

б) рівність громадян перед законом;

в) діючі у державі закони не упереджені на користь або проти будь-яких громадян чи суспільних груп, класів;

г) у державі діє справедливий суд;

д) рівний розподіл між усіма громадянами благ, які пов’язані з їх життям у відповідній державі.

Говорячи про народовладдя, доцільно дати хоча б коротку характеристику його складовим, зокрема – поняттям “народ” і “влада”, без чого сутність питання не буде визначеною. Необхідно підкреслити, що народ – це не будь-яке безформне об’єднання великої кількості людей. Натовп, юрба не є демократією. Демократія – це завжди перетворення хаотичної кількості у самодисципліновану якість, де людина і народ у цілому стають господарем самі собі. Демократія, якщо вона справжня, є найпереконливішим свідченням здатності народу, членів суспільства до самоврядування і владування. У свою чергу, ці якості безпосередньо пов’язані з формуванням відповідного політичного характеру у народу загалом і особистостей зокрема, з дисципліною свідомості їх і волі.

Народ слід розглядати як категорію, що відрізняється розумною мірою організованості і відповідальності, головною суттєвою ознакою якого є задоволення розумних інтересів і потреб. Народ – це сукупність індивідів, що мають певні, пріоритетніші щодо державної влади, права. Перефразовуючи відоме англійське прислів’я, можна сказати, що загальний інтерес народу повинен бути особистим інтересом кожної людини, і навпаки, індивіди, які складають народ, стають громадянами держави і у своїй єдності є суб’єктами народовладдя, носіями суверенітету народу.

Суверенність є однією з ознак реальної влади, іншими її ознаками є воля і сила, які спроможні забезпечити здійснення цієї влади. Але не слід зводити все до фізичної сили, вияви останньої можуть бути різними і, можливо, саме у державній сфері сила влади виявляється у її здатності до компромісу, на якому базується “усяка організація і взагалі усяке суспільне життя”.

Саме народовладдя, його принципи і функції визначають діяльність усіх політичних інституцій, бо вони “...діють або не діють залежно від належності до влади, від того, як вона використовується у зв’язку з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, як вона використовується у зв’язку з розподілом ресурсів, регулюванням взаємовідносин, а також від того, чи сприймається її функціонування законним і справедливим, насильницьки нав’язаним чи добровільно визнаним. А все це визначається характером політичної влади”.

Подібно до того, що народ є джерелом державної влади, народний суверенітет повинен бути джерелом суверенітету держави. Останній обмежений виключно необхідністю додержання прав і свобод громадян. Народ має невід’ємне право як встановлювати, так і змінювати форми державного правління. Саме тому встановлена демократичним шляхом державна влада є найбільш легітимною, тобто такою, що відповідає ціннісним ідеалам, що склалися у суспільстві. Така легітимація держави та усіх напрямів її діяльності є основою суспільної єдності, запорукою успішного функціонування політичної системи країни. Легітимація влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимація державної влади повинна відбуватися шляхом її делегування від одного суб’єкта – народу, іншому суб’єкту – державі, до якої переходить влада народу.

Чинна Конституція України визначає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Здійснення влади народом відбувається, за Конституцією, як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тобто Конституція України проголошує всебічне і повне народовладдя.

З правової точки зору, народовладдя означає приналежність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверенної волі в інтересах як всього суспільства, так і кожної людини й громадянина. Визнання народу верховним носієм державної влади є вираженням народного суверенітету. Це означає, що народ, не поділяючи ні з ким своєї влади, здійснює її самостійно і незалежно, виключно у своїх інтересах. Право народу на встановлення і здійснення влади є його природним правом, а відтак народний суверенітет – невідчужуваний і недоторканний. Іншими словами, як проголошено у ст. 5 Конституції України, ніхто не може узурпувати державну владу. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами.

Проголошуючи народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, Конституція надала безпосередньому волевиявленню пріоритетного значення, що стало об’єктивним відображенням суспільно-політичної практики незалежної України. Таким чином, влада народу може розглядатися як провідна правова категорія, ключове поняття сучасного конституціоналізму. В юридичному сенсі це передовсім виявляється в тому, що установча влада українського народу є первинною щодо всіх гілок державної влади, які похідні від народного суверенітету. Вищими формами безпосереднього здійснення народом влади визначено вибори і референдуми, на основі яких забезпечується формування інтересів у суспільстві, узгодження й координування цих інтересів, прояв волі народу як через формування представницьких органів держави та органів самоврядування і прийняття ними відповідних рішень, насамперед у формі законів, так і через прийняття рішень безпосередньо громадянами.

Окрім провідних форм реалізації безпосереднього народовладдя – виборів, референдумів, Конституцією України надається можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема дорадчі опитування, народні обговорення тощо.

Слід зазначити, що характерними рисами безпосередньої демократії обов’язково мають виступати:

• пряме волевиявлення народу, тобто участь громадян у прийнятті рішень, здійсненні влади від його імені;

• прийняття рішення обов’язкового, імперативного характеру.

Таким чином, пряме народовладдя – це система форм безпосереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень з передбачених Конституцією та законами України питань.