2. Зміст категорії “конституційний статус особи”

Становище особи визначається різноманітними соціальними нормами (моральними, політичними, релігійними правовими та ін.), які опосередковують її зв’язки із суспільством в цілому. Все це характеризує собою суспільне становище особи. Частиною цього становища є правовий статус, який характеризує відносини особи тільки з державою.

Під правовим статусом особи розуміється юридично закріплене становище людини, її права, свободи і обов’язки, встановлені законодавством і гарантовані державою.

Розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси.

Загальний правовий статус (конституційний) – це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається Конституцією я є єдиним і однаковим для всіх. Конституційне право визначає правовий статус особи у всіх основних сферах життя суспільства і держави.

Спеціальний правовий статус – це статус особи, яка належить до певної категорії громадян (військовослужбовці, судді, депутати, державні службовці); він дозволяє здійснювати спеціальні функції. У порівнянні із загальним спеціальний статус включає в себе як обмеження, так і переваги й пільги в залежності від службового та іншого становища особи.

Індивідуальний статус – це статус конкретної особи, який відображає сукупність персоніфікованих прав і обов’язків особи (в залежності від статі, віку, сімейного стану, місця проживання тощо).

Конституція охоплює найбільш важливі відносини між індивідом і державою – основні права, свободи і обов’язки. Норми інших галузей права регламентують ці відносини більш детально. Необхідно підкреслити, що при цьому конституційний статус є вихідним, базовим, усі інші статуси похідні від нього чи доповнюють його.

Взаємовідносини між особою і державою зумовлюються такими елементами:

1. Вони виникають у двох випадках – внаслідок належності особи до громадянства держави або проживання на території даної держави. Якщо особа не має громадянства держави і не проживає на її території, то ніяких взаємовідносин між такою особою і державою бути не може, і мова про свободу особи втрачає сенс. Разом з тим кожна держава надає увесь комплекс прав, свобод і обов’язків лише своїм громадянам, тоді як на іноземців і осіб без громадянства цей комплекс поширюється в обмеженому обсязі.

2. Для свободи особи має принципове значення правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність), без якої розмова про свободу особи втрачає сенс. За відсутності правосуб’єктності немає і особи. Цей формальний юридичний елемент наповнює принципи правового статусу конкретним змістом.

3. Сутнісні відносини між особою і державою характеризують основні права, свободи і обов’язки. Їх широта і глибина визначають рівень свободи особи, її демократизм.

4. Гарантії прав, свобод і обов’язків особи, досконалість їх механізму зумовлюють справжній демократизм свободи особи.

Реалізація прав і свобод людини неможлива без системи встановлених державою гарантій, головне місце серед яких належить юридичним. Межі реалізації прав і свобод людини виражаються в їх конституційних обмеженнях.

Конституційний статус людини і громадянина – єдиний і однаковий для всіх людей і громадян, – він відіграє роль базового, вихідного для всіх інших статусів. Норми, які разом визначають конституційний статус людини і громадянина, в сукупності складають загальний конституційно-правовий інститут “Основи правового статусу людини і громадянина”. За своєю структурою цей інститут складається з таких головних конституційно-правових інститутів:

1) конституційні принципи правового статусу людини і громадянина;

2) громадянство;

3) загальна правосуб’єктність;

4) основні права, свободи й обов’язки;

5) гарантії правового статусу.

Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні начала, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 р.), Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює щодо правового статусу людини і громадянина такі принципи.

1. Принцип свободи людини (ст. ст. 21, 23), який відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей.

2. Принцип рівності людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що права і свободи визнаються за будь-якою людиною, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов’язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом.

Під гідністю людини, як правило, розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші.

3. Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України і їх рівності перед законом означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною чи іншими ознаками.

4. Принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини (ст. 21) стосується основних прав і свобод людини, які мають природний, природжений характер, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно етатистським теоріям може “дарувати” чи “відбирати” права. В зв’язку з цим можна зробити висновок, що невідчужуваність та непорушність основних прав і свобод людини означає:

а) людина не може бути позбавлена цих прав і свобод: жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути вилучене державою;

б) відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною;

в) у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої були порушені;

г) основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч. 2 ст. 64 якої забороняє навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод та інші права і свободи;

5. Принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що вони мають бути забезпеченими відповідними засобами, які б сприяли повній і ефективній реалізації прав, свобод і обов’язків кожною людиною і громадянином.

6. Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина.

Поділ прав та обов’язків на права й обов’язки людини і права та обов’язки громадянина пов’язаний з тим, що для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тим, хто, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.