11. Захист конституційного ладу України

Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.

Гарантіями конституційного ладу України є положення Конституції України, які передбачають:

а) неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157);

б) неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157);

в) ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу України;

г) конституційне визначення статусу Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України у разі вчинення ним зради або іншого злочину (ст. 111);

д) заборону утворювати політичні партії та громадські організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ч. 1 ст. 37);

е) присягу народних депутатів України щодо додержання Конституції України та законів України (ч. 2 ст. 79);

ж) конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати державний суверенітет України, виконання Конституції і законів України (п. 1 ст. 116);

з) діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу - Конституційного Суду України, - який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента України та актів Кабінету Міністрів України (ст. 150).

Екстраординарним засобом захисту конституційного ладу є правовий режим надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства. Згідно Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 року правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства.

Тема 4. Конституційні основи правового статусу особи в україні

1. Конституційна концепція прав людини

Соціальна цінність Конституції України визначається насамперед тим, що вона є головним нормативно-правовим засобом забезпечення свободи особи, основним інструментом упорядкування взаємовідносин людини із суспільством і державою.

Само виникнення конституції як основного закону держави багато у чому було пов’язане в історичному плані з необхідністю проголошення і закріплення на найвищому правовому рівні ідеї свободи особи, рівності всіх громадян перед законом і забезпечення на цій основі принципово нових взаємовідносин особи з державною владою.

Не випадково першими документами конституційного характеру, які у подальшому заклали наріжні камені сучасного конституціоналізму, стали такі акти всесвітньо-історичного значення як англійський Білль про права 1689 року, Білль про права штату Віргінія 1776 року та біллі про права інших штатів Північної Америки, а також Декларація незалежності США 1776 року. І, звичайно, не можна не назвати в ряду цих актів видатний документ Великої французької революції - Декларацію прав людини і громадянина 1789 року.

"Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах" - було проголошено в ст. 1 французької Декларації. Тим самим підлягали скасуванню всілякі станові привілеї, всі громадяни були визнані рівними у природних правах, до яких Декларація віднесла в першу чергу свободу, власність, опір пригнобленню, безпека особи. Метою ж держави проголошувалось забезпечення природних прав людини, їх гарантування і захист від порушень.

Таким чином, вже на світанку становлення сучасного конституціоналізму проблема взаємовідносин держави і особи стала розглядатися як одна із центральних у механізмі конституційного регулювання всієї системи суспільних відносин. Юридичним засобом (формою) вираження цих взаємовідносин є інститут прав і свобод людини і громадянина. Тому забезпечення прав людини, визнання і гарантування певного рівня свободи і взаємної відповідальності складають основний смисл і головний зміст усіх тих реальних відносин, які складаються між державною владою і особою.

Характер відносин між державою і особою і, відповідно, обсяг і конкретний зміст прав і свобод, які визнаються і забезпечуються державною владою, носять, як відомо, конкретно історичний характер. Ці взаємовідносини визначаються, з одного боку, досягнутим рівнем свободи особи, її реальним становищем у суспільстві і, з іншого боку, сутністю держави, характером політичної і економічної влади в даному суспільстві і державі. У той же час свобода і державна влада - це органічно взаємопов’язані явища: як свобода особи, становище людини в суспільстві обумовлюють природу влади, визначають її глибинні характеристики з точки зору досягнутого рівня демократизму і гуманістичних засад у механізмі владарювання, так і державна влада самим безпосереднім чином впливає на становище особи. Конституційним вираженням цього взаємозв’язку є основні (конституційні) права і свободи.

Тому глибоко помилковим було б протиставлення ідеї свободи і прав людини ідеї державності. Про це доводиться говорити, враховуючи, що на рівні буденної правосвідомості держава нерідко сприймається як якійсь антипод особи та її свободи. Особливо гостро це проявляється в періоди революційних перетворень, на інших переломних етапах суспільного розвитку, коли загострюється політична боротьба за оновлення державних інститутів владарювання, за їх демократизацію і відповідні перетворення неминуче проходять через складні, в тому числі кризові періоди в розвитку державності, різних її інститутів. Одним з найбільш тяжких наслідків кризи державної влади може стати утрата нею здатності забезпечити ефективний захист прав і свобод особи, гарантувати особисту безпеку членам суспільства. Багато в чому саме така ситуація склалася в нашій країні, зокрема після розпаду Союзу РСР і переходу до ринкових перетворень.

Разом з тим в історичному плані в характеристиці прав і свобод як нормативно-правової форми взаємовідносин держави і особи можна простежити різні форми взаємодії державної влади з людиною і, відповідно, різні концептуальні засади правового становища особи. Одна з них ґрунтується на характеристиці прав і свобод як категорії, вихідної від держави і встановленої державою; держава та її закони виступають у цьому випадку як творець прав особи, а самі права розглядаються як даровані (октроїрувані). Очевидно, що держава, “дарувавши” певну суму прав своїм підданим (громадянам), зберігає за собою всю повноту владних повноважень щодо їх обмеження і надання окремим категоріям громадян певних привілеїв. Права і свободи розглядаються в цьому випадку не як природні і невід’ємні, а як результат “батьківської” турботи держави про своїх громадян, про способи і межі задоволення їх потреб, у тому числі навіть в особистому житті. Показовим у цьому плані є запозичений у Монтеня такий історичний факт, що характеризує “безмежність батьківської турботи” верховної державної влади про своїх підданих: якась жінка звернулась до королеви Арагонської зі скаргою на свого чоловіка, що він надмірно запальний, королева після міркувань про те, що і в шлюбному союзі необхідна “стриманість”, наказала категорично: “число щоденних зближень між подружжям необхідно обмежити шістьома”. Не менш колоритні приклади можна було б згадати і з недавньої історії розвитку нашого суспільства з його обмеженнями для громадян свободи пересування, обов’язковою трудовою повинністю, “стимулюванням” дітонароджуваності через податок на холостяків і т.п. Очевидно, що подібна “турбота” про підданих, в основі якої лежали необмежені можливості державної влади щодо контролю за особою, не мала нічого спільного з реальною свободою людської особистості і справжньою демократією.

Друга, принципово інша концептуальна основа взаємовідносин держави і особи ґрунтується на природно-правовому підході до прав і свобод людини.У відповідності з ним держава і закони, що виходять від неї, не створюють, а лише визнають, фіксують уже існуючі права і свободи. Вони, як записано в ст. 21 Конституції України, “є невідчужуваними та непорушними”.

Ідеї природної, а не штучної, нав’язаної ззовні природи прав особи в тій чи іншій формі висловлювались з давніх часів. Відповідні міркування можна віднайти уже у Платона, Аристотеля у зв’язку з їх аналізом соціально-політичних основ організації держави та її взаємовідносин з особою. Однак у цих мислителів давнини незмінними залишались уявлення про природну і неминучу для людського суспільства нерівність у правах і свободах, про те, що сама природа робить одних владарюючими і пануючими, інших – підвладними, безправними. Повинні були пройти тисячоліття, перш ніж з початкових уявлень про природний характер привілеїв в однієї частини суспільства і безправне становище іншої виникли ідеї про рівність всіх перед законом і належність кожній людині природних і невідчужуваних прав. У цьому плані права людини як принципово нова суспільно-політична і правова категорія вперше були проголошені і набули визнання в епоху буржуазно-демократичних революцій.

У сучасному світі загальновизнаним є погляд на права людини як універсальну категорію, що відображає наднаціональні, загальнолюдські вимоги і стандарти в області свободи особи. У цьому плані права людини є не державно-правовою, конкретно-юридичною категорією, а загально-соціальним поняттям.Їх основні характеристики визначаються тим, що: по-перше, вони випливають із природи самої людини і визначаються рівнем розвитку людської цивілізації в цілому; по-друге, ці права складаються об’єктивнов результаті соціально-економічного і політичного розвитку суспільства, вони не залежать від державного визнання; по-третє, правалюдини належать індивіду від народження, для володіння ними не треба настання будь-яких юридичних фактів; по-четверте, ці права є невідчужуваними, вони невід’ємнівід біосоціальної природи людської особистості. Таким чином, права людини як загальносоціальна категорія являють собою можливості користуватись елементарними, найбільш важливими благами і умовами безпечного, вільного існування людської особистості в суспільстві і державі, що складаються об’єктивно в результаті закономірного розвитку людської цивілізації і випливають із самої природи людини.

Права людини носять універсальний і інтернаціональний характер. Їх визнання на міжнародному рівні і закріплення в нормах міжнародного права посилює загальність і обов’язковість закладених в правах людини вимог у масштабах всього світового співтовариства, щодо всіх народів і держав світу. З моменту їх міжнародно-правового визнання права людини як загальносоціальна категорія набувають нової, додаткової якості: вони стають міжнародними правами людини. Це означає, що відповідні права як загальносоціальна, “до-юридична” категорія набувають і нормативно-правових начал, але не внутрішньодержавного, а міжнародно-правового характеру. Значення норм міжнародного права у галузі прав людини полягає у тому, що вони, з одного боку, зобов’язують держави міжнародного співтовариства забезпечувати особі закріплені в міжнародно-правових актах права людини; з іншого боку, ці документи надають індивіду право вимагати від держави виконання її міжнародних зобов’язань.

Відзначаючи важливе значення міжнародно-правового визнання прав людини, слід у той же час мати на увазі, що ефективний державний захист і охорона цих прав з використанням усіх тих засобів, які є в розпорядженні державного апарата та його органів, стають можливими лише після державного визнання цих прав. Це відбувається шляхом їх юридичного закріплення в національному законодавстві (і насамперед у конституціях), що перетворює права людини як загальносоціальна категорію в юридичне поняття прав громадянина. В цьому плані основні права і свободи громадянина – це юридична форма взаємовідносин держави і особи в рамках певної соціально-економічної і політичної системи щодо забезпечення загальновизнаних прав людини.

Тому, визнаючи універсальний характер прав людини, їх обумовленість рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства, слід враховувати, що їх загальність зовсім не виключає тієї обставини, що інститут прав людини і громадянина втілює в собі одночасно і глибинні характеристики національної політичної і правової культури, особливо господарсько-економічного укладу кожного народу і держави.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основних підходи до розв’язання проблеми прав людини:

1) Ліберальна (європейська) концепція прав людинибазується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. Вперше цю концепцію було відтворено в Декларації незалежності США 1776 року та в Декларації прав людини і громадянина 1789 року (Франція). Основні положення сучасної ліберальної концепції зводяться до таких:

1) всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав - головне призначення держави;

2) свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи - рівність можливостей для всіх;

3) межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом;

4) частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним;

5) обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що в літературі термін “свобода” вживається у двох значеннях: загальному та суб’єктивному. Свобода в загальному значенні означає такий стан існування народу і окремої людини, який характеризується можливістю діяти на власний розсуд. Саме в цьому значенні термін “свобода” використовується в Конституції України, конституціях інших держав, де він виконує роль основоположного філософського принципу, а його зміст уперше розкривається у ст. 4 Французької декларації людини і громадянина від 26 серпня 1789 року: “Свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому: таким чином, здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами. Ці межі можуть бути встановлені лише законом”.

Термін “свобода” в суб’єктивному значенні тотожний терміну “суб’єктивне право” і його використання пояснюється історичними чинниками.

2. Колективістська концепція заснована на визнанні пріоритету колективу (суспільства, класу, об’єднання тощо) по відношенню до особи, а також обмеженості прав людини суспільними інтересами. Ця концепція є глибоко антидемократичною за сутністю, оскільки суспільний інтерес - це досить ефемерне поняття, процес його виявлення носить суб’єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства.

Втілення положень колективістської концепції в “соціалістичних конституціях” на практиці призводило до градації основних прав (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо) та до закріплення широкого кола обов’язків громадян перед суспільством і державою.

3. Концепція рівності за шаріатомпов’язана з традиційним мусульманським правом. Її зміст полягає в такому: по-перше, обґрунтовується позбавлення жінок деяких політичних та громадянських прав; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллаху, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, в свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиціоналістські концепціїскладаються в звичаєвому праві, а їх суть зводиться до того, що людина може реалізувати свої більш-менш важливі права лише колективно і в колективі (в рамках племені чи роду).