4. Людина як найвища соціальна цінність

Конституція України (ст. 3) визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Тим самим вона декларує своє розуміння взаємовідносин держави і особи, висуваючи на перший план саме особу. Повага до особистості та її захист є невід’ємним атрибутом конституційної держави, її обов’язком. “Утвердження і забезпечення прав і свобод людини, - зазначається у ст. 3, - є головним обов’язком держави”.

Встановлені Конституцією принципові положення, пов’язані зі ставленням держави до людини, служать передумовою розв’язання всіх конкретних проблем правового регулювання статусу людини і громадянина в Україні. Таким чином, визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю є фундаментальною нормою конституційного ладу України, яка утворює основу не тільки конституційно організованого суспільства, але й правового захисту цього суспільства від відродження спроб придушення особи, ущемлення її прав, ігнорування індивідуальних інтересів і потреб людей.

Для більшості зафіксованих у Конституції України прав і свобод людини і громадянина характерний більш-менш тісний зв’язок з визнанням людини найвищою цінністю. В них не просто тією чи іншою мірою відбивається це визнання, але вони разом з основами конституційного ладу України служать захисту цих прав і свобод. Принципи визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю служать досить точним орієнтиром і для вдосконалення всієї системи основних прав і свобод людини і громадянина в умовах розвитку демократичного суспільства, подолання на цьому шляху різного роду перешкод і ексцесів.

Зв’язок між визнанням людини та її прав і свобод найвищою соціальною цінністю і конкретними правами і свободами людини й громадянина полягає в тому, що якщо ст. 3 Конституції викладає принцип взаємовідносин людини і держави лише “негативно”, тобто з точки зору можливого порушення прав людини, і має на увазі лише об’єкт захисту, то статті Конституції, присвячені конкретним основним правам і свободам людини і громадянина, сформульовані вже з позитивних позицій (наприклад, у ст. 29 Конституції закріплено, що “кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність”).

Цей взаємозв’язок проглядається і в тому, що норма Конституції, яка вказує на об’єкт захисту, по суті є першим кроком до конкретизації становища людини і громадянина в суспільстві і державі стосовно певної сфери життя чи конкретної ситуації. Вона дозволяє зробити і наступний крок, який виражається в закріпленні в Конституції принципу рівноправності громадян.

Усе сказане свідчить про те, що норми Конституції України про основні права і свободи людини і громадянина не можна розглядати поза зв’язком з принципом визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю, не можна вносити в ці норми зміни чи доповнення, які суперечать цьому принципу.

Принцип визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю повинен певним чином впливати не тільки на зміст основних прав і свобод людини і громадянина, але й на всю діяльність демократичної держави, на її компетенцію і потенційні можливості. Держава в умовах дії цього принципу не вправі у своїй діяльності виходити за встановлені нею межі взаємовідносин з людиною. Тільки діючи у цих межах, в інтересах людини, держава набуває такі риси, які характеризують її як конституційну.

Конституційна держава базується на народному суверенітеті, який є однією з її основ. Тим часом носій цього суверенітету – народ – складається з громадян, від яких у кінцевому підсумку походить уся влада. Ось чому ст. 3 Конституції, яка закріплює ставлення держави до людини та її обов’язок визнавати, дотримуватися і захищати її права і свободи, проголошує конституційну державу, обґрунтовуючи необхідність її існування.

У конституційній державі народ стає демократично конституйованою спільнотою, яка свідомо орієнтується на захист людини як вищої цінності і вбачає в цьому свій обов’язок. Така орієнтація народу дозволяє уникати наслідків, до яких призводило свідоме перебільшення ролі колективу і держави, - панування тоталітаризму. Народ, який перманентно не здатний чи не бажає визнавати цінність кожної окремої людини і відповідно до цього діяти, не може бути організований у дійсно демократичне суспільство навіть за допомогою різного роду юридичних інструментів.

Таким чином, авторитет будь-якої організації, включаючи державу, за своєю природою вторинний. Немає і не може бути визнання цінності держави чи будь-якої іншої організації, якщо при цьому не визнається вища цінність людини і громадянина.