11. Структура Конституції України та її загальна характеристика

Конституційна матерія організовується, впорядковується за певною схемою. У переважній більшості структура конституції має установлений вигляд і включає ряд елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула є носієм так званої дескриптивної (описової) інформації, яка дає відповідь на такі питання як цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення і розвитку, проголошення конституційних ідеалів тощо.

Основна частина конституції включає інститути та норми, які й “вичерпують” її зміст. Предметне уявлення про структуру конституції дає Основний закон української держави, прийнятий Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Вона складається з преамбули і чотирнадцяти розділів, в яких об’єднано 161 стаття, а також розділу п’ятнадцятого “Перехідні положення”.

Чильне місце в загальному змісті Конституції як основи для тлумачення всієї системи державно-політичного ладу України займає преамбула. Вона складається з дев’яти абзаців і охоплює три великі, логічно пов’язані частини, які разом утворюють єдине ціле.

По-перше, преамбула констатує порядок здійснення установчої влади народу, що фактично діяв в Україні на час прийняття Конституції, та розкриває його правниче підґрунтя.

Ключовим положенням цієї частини є те, що Верховна Рада України, приймаючи цю Конституцію – Основний закон, діє не від власного імені органу законодавчої влади, як при прийнятті звичайних законів, а від імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю. Це повністю відповідає загальнодемократичній традиції. Прийняття конституції держави розглядається як право народу відповідної держави.

З метою уникнення будь-яких розбіжностей у тлумаченні цього надзвичайно важливого для розуміння всього тексту Конституції положення, преамбула досягає належної чіткості у правовому визначенні змісту поняття Український народ. Під Українським народом як основоположною категорією конституційного права України розуміється сукупність всіх громадян України всіх національностей. Таке визначення Українського народу робить безпідставними спроби застосувати категорію народ до населення окремих регіонів України. Український народ – це державний народ. Один народ – одна держава.

Визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей, Конституція зазначає перш за все, що мова йде про громадянство, правовий зв’язок людини з державою, її належність до України незалежно від етнічного походження. Саме в цьому сенсі вживається це формулювання.

У преамбулі зазначається те правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України від імені Українського народу прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 року, і схвалений 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням. Даний Акт за ступенем своєї легітимності не має рівних: саме з його прийняттям почалася Україна як незалежна держава, саме цей Акт за своїми політичними і правовими наслідками є доленосною віхою в історії українського державотворення.

По-друге, преамбула констатує і юридичну підставу самого виникнення України як незалежної держави. Нею є невід'ємне природне право української нації на самовизначення. Історично це право було здійснено всім Українським народом, громадянами України всіх національностей.

По-третє, преамбула визначає загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Преамбула Конституції порівняно з її текстом відрізняється не лише за змістом та формою, а й за стилем викладу – вона більш патетична.

Ці відмінності преамбули Конституції є типовими для конституцій більшості сучасних країн. У зв’язку з цим виникає традиційне питання про те, чи залишаються такі вступні частини конституцій лише описовими, політичними, історичними довідками, чи все-таки вони мають і нормативну силу. Це питання набуває іноді гострого дискусійного характеру особливо в тих державах, які запровадили інститути судового конституційного контролю і де внаслідок цього конкретні конституційні положення як норми прямої дії підлягають безпосередньому застосуванню судами.

У зв’язку з цим слід зазначити, що хоча преамбули не містять вказівок на конкретну форму поведінки, вони мають істотне значення для тлумачення всього тексту конституції. Саме таким шляхом і йде конституційна практика більшості демократичних країн.

Перший розділ – “Загальні засади” – включає 20 статей. В ньому закріплюються основи конституційного ладу України6 сутність України як держави, правового статусу людини й громадянина, принцип народовладдя та форми його здійснення, засади створення надійної системи державної безпеки, захист суверенітету і територіальної цілісності України, правопорядку та зовнішньої політики нашої держави. В даному розділі також вирішуються питання щодо державної мови, державних символів України як важливих ознак суверенності і незалежності країни.

Другий розділ називається “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” і містить 48 статей. Це один із найбільших, надзвичайно важливих і, можна сказати, центральних розділів. Розміщення даного розділу слідом за “Загальними засадами” і перед розділами про органи влади має підкреслити його важливість та нове співвідношення між людиною і державою, що встановлюється: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема тих її органів, про які йде мова у подальших розділах Конституції. Нарешті, комплекс закріплених у розділі прав, свобод і обов’язків являє собою певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Система цих конституційних норм визначає правовий статус людини і громадянина в Україні.

Розділ третій “Вибори. Референдум” відображає зрушення, які мали місце в Україні після проголошення її незалежності. У ньому закріплюються найважливіші інститути безпосереднього народовладдя: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення та обмеження щодо референдумів.

Розділ ІV Конституції визначає правовий статус Верховної Ради України. Як зазначено у ст. 6 Конституції, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Вона правомочна розв’язувати будь-які питання державного і суспільного життя України, крім тих, що підлягають компетенції виключно всеукраїнського референдуму або віднесені до відання Президента України, виконавчої та судової влади, влади на місцях.

Верховна Рада здійснює також установчі функції, беручи участь у формуванні інших органів влади, а також парламентський контроль за їх діяльністю. Через вільно обраних депутатів Верховна Рада представляє Український народ і діє в інтересах усіх громадян України.

Правовий статус Президента України визначено у розділі п’ятому чинної Конституції, який визначає місце і роль Президента в державі, окреслює коло його відповідальних повноважень, регламентує порядок обрання Президента і припинення його посадових функцій, форми співпраці Президента з органами законодавчої і виконавчої влади, участі у формуванні судової влади.

За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені.

Розділ VI Конституції регламентує основні повноваження Кабінету Міністрів України та місцевих державних адміністрацій. Зокрема, ст. 113 передбачає, що Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Від інших органів виконавчої влади він відрізняється сферою своєї діяльності.

Регулюванню діяльності прокуратури присвячено сьомий розділ Конституції, де зазначається, що виконання покладених на органи прокуратури функції є самостійним видом державної діяльності. Прокуратура – організаційно самостійна державно-правова інституція, яка при виконанні своїх повноважень активно взаємодіє з усіма гілками державної влади і є важливим елементом у забезпеченні балансу між ними.

Функцію здійснення правосуддя держава покладає виключно на суди. Тому у восьмому розділі визначаються основні засади правосуддя як особливої функції державної влади. Метою правосуддя є захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності.

Правосуддя вправі здійснювати тільки суди, створені у відповідності з Конституцією. Ніякий інший державний орган чи посадова особа не вправі брати на себе виконання повноважень суду – визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначати за нього міру покарання, виконувати інші функції суду.

Розділ дев’ятий присвячений територіальному устрою України, оскільки територія держави – це невід’ємна ознака державності, просторова межа державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається своєю територією, яка складається з сухопутної, водної, повітряної її частини та континентального шельфу. Територіальне верховенство – це повна і виключна влада держави в межах своєї території.

Територіальний устрій держави – це її територіальна організація, тобто система взаємовідносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими частинами (їх населенням та діючими органами публічної влади).

У десятому розділі визначаються основні засади конституційного статусу Автономної Республіки Крим у складі України: коло тих повноважень, в межах яких ця автономія діє самостійно; система і порядок формування та діяльності власних представницьких органів; предмет і характер її нормативно-правових актів, інші питання.

Сучасну демократичну, соціальну, правову державу неможливо уявити без повноцінної системи місцевого самоврядування. Саме цьому присвячений розділ ХІ Конституції, в якому конкретизується положення загальних засад конституційного ладу в Україні з питань місцевого самоврядування.

Відповідно до Основного закону місцеве самоврядування в Україні має ґрунтуватися на принципових засадах, сформульованих у Всесвітній Декларації місцевого самоврядування та Європейській хартії про місцеве самоврядування. В руслі даного підходу розділ ХІ визначає поняття та суб’єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів, сферу відання, матеріальну і фінансову основу тощо.

Однією з головних ланок у правовій системі будь-якої демократичної держави є конституційний суд. Визначивши у ХІІ розділі правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, Конституція тим самим чітко підкреслює, що як конституційний орган держави він не входить до системи судів України загальної юрисдикції і є незалежним від законодавчої, виконавчої та судової влади. Специфіка діяльності цього органу полягає в тому, що суто правосуддя в повному розумінні цього слова він не здійснює. Конституційний Суд України вирішує не спори, а питання про відповідність (конституційність) законів та інших правових актів Конституції України. Звідси випливає і основна мета Конституційного Суду України – гарантувати верховенство Конституції як Основного Закону держави.

У розділі ХІІІ Конституції України визначається порядок внесення змін до Конституції, перегляду її окремих положень. Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, що значно відрізняться від внесення змін до поточного законодавства. Такий порядок запроваджений з метою забезпечення стабільності Конституції як Основного Закону України. Водночас він спрямований і на поєднання стабільності та гнучкості Конституції, що дає можливість своєчасного реагування на конституційному рівні на об’єктивні потреби розвитку суспільства і вдосконалення державного управління. Саме сталий процесуальний порядок внесення змін до Конституції забезпечує стабільність правового змісту і можливість часткової зміни окремих конституційних положень у разі необхідності.

Прикінцеві положення Конституції України, включені до розділу ХІV, присвячені набуттю нею чинності, тобто введенню її в дію. Набуття Конституцією чинності означає, що вона стає єдиним Основним Законом суспільного і державного життя, за яким будується державний механізм, вся система національного законодавства, здійснюється правове регулювання відносин у суспільстві і державі.

У практиці конституційного законодавства України розділ ХV – “Перехідні положення” – з’явився вперше. Такого розділу не було в жодній з українських конституцій. Його поява в новій Конституції пояснюється рядом об’єктивних обставин. Найголовніша з них є та, що в ній містяться нові принципи організації суспільства і держави.

“Перехідні положення” у Конституції України, як і в конституціях інших країн, закріплюють порядок і строки зміни чинного законодавства, а також строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.