2. Конституціоналізм як політико-правова доктрина

Конституціоналізм – це теорія і практика організації державного і суспільного життя у відповідності з конституцією. В кожній країні ці теорія і практика мають певні відмінності, тому поряд з конституціоналізмом взагалі можна говорити про американський, російський, український конституціоналізм тощо.

Термін “конституціоналізм” походить від терміна “конституція”, однак не рівнозначний йому і має безліч інтерпретаційних значень у сучасних юридичній, політичній та історичній науках. Незважаючи на різні підходи до проблеми виникнення конституціоналізму, переважаючим слід визнати погляд, що сам термін “конституціоналізм” з’явився вперше в американській політико-правовій думці наприкінці ХVIII– початкуXIXст. Діячі американської революції і засновники Конституції США 1787 року таким чином визначали верховенство писаної конституції щодо інших законів і нормативно-правових актів. Однак у подальшому в юридичних, політичних та історичних дослідженнях даний термін одержав більш широке значення і став застосовуватись для характеристики процесів переходу до демократії і встановлення конституційного ладу в державах спочатку Західної, а потім Центральної, Східної та Південної Європи, Латинської Америки, Азії та Африки.

Англо-американська модель конституціоналізму акцентує увагу на свободі як домінуючій цінності, не допускає втручання держави в життя громадянського суспільства, яке самостійно визначає завдання держави. У Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (1775 рік) така визначальна роль громадянського суспільства була виражена таким чином: усі люди мають рівні природжені права на життя, свободу, незалежність на щастя і безпеку; народ – джерело влади і йому належить суверенітет, а уряд є слугою народу; всі державні влади повинні діяти в інтересах народу, а якщо вони порушують ці інтереси, то народ має право повалити неугодний йому уряд.

У Західній Європі відносини між державою і громадянським суспільством складались інакше, що спричинило виникнення іншої моделі конституціоналізму – євроконтинентальної. Традиції сильної держави, які були відсутні в США і острівній Великобританії, сформували особливий режим відносин держави і громадянського суспільства, який знайшов своє відображення в концепції правової держави. Найбільш активно вона розроблялася в Німеччині. Акцент у ній було зроблено на ідеї про особливу роль держави у житті суспільства. Свобода індивіда ставилась у залежність від могутності держави, оскільки, лише будучи сильною, держава здатна гарантувати захист прав людини, її індивідуальну свободу, порядок у суспільстві. У цьому випадку ідея державного порядку, національної єдності ставилась вище цінності свободи особи.

З огляду на тривалу еволюцію і різноманітні конкретні форми виявлення конституціоналізм як режим відносин держави і громадянського суспільства має різне тлумачення.

У відповідності з класичним правовим визначенням конституціоналізм, як і парламентаризм, і абсолютизм являє собою конкретну форму правління. Абсолютизм– це форма держави, в якій вся повнота влади зосереджена у монарха. В такій інтерпретації конституціоналізм протистоїть абсолютизму як форма правової держави, де відносини між державою і громадянським суспільством регламентуються правовими нормами. Характер відносин між народним представництвом (парламентом) і урядом (виконавчою владою) залежить від домінування в механізмі влади одного або двох принципів –парламентаризмучиконституціоналізму.Парламентаризм означає залежність уряду від рішень парламенту, конституціоналізмпередбачає незалежність уряду від волі парламенту. Прикладом такого розподілу влади може бути система міністерського правління в рамках конституційної монархії. У цьому випадку за конкретний напрям політики, його здійснення несе відповідальність міністр, який призначається монархом і відповідальний перед ним.

З формально-правової точки зоруконституціоналізм означає, що в суспільстві є основний закон держави (конституція), покликаний правовим шляхом регламентувати взаємовідносини суспільства і особи з владою. Однак із змістовної точки зору під конституціоналізмом розуміється не просто система встановлених у суспільстві конституційних порядків, а конституційний режим функціонування держави. Це означає, що певні норми і процедури обмежують здійснення влади. Основний закон визначає міру і масштаби допустимого вторгнення влади в яку-небудь сферу суспільного життя, а держава функціонує на основі і в рамках, визначених конституцією. Іншими словами, в країні може бути конституція, але може не бути конституціоналізму, оскільки останній – це сукупність таких соціально-економічних, політичних, правових, психологічних, етичних, культурно-історичних та інших умов, за яких конституція функціонує як достатньо ефективний обмежувач державної влади.Головне в конституціоналізмі не наявність конституції, а принцип виключення повновладдя і всевладдя якої-небудь особи, групи людей чи органу влади.

У сучасній політико-правовій літературі використовуються різноманітні підходи до визначення конституціоналізму. Першій підхід, який відбивається в юридичних дослідженнях, визначає конституціоналізм як державне правління, обмежене конституцією; другий вбачає в конституціоналізмі вчення про конституцію, як основний закон держави і суспільства ті їх взаємовідносини; третій підхід використовується в політології і стверджує, що конституціоналізм – це політична система, яка ґрунтується на конституційних методах правління.

За способом виникнення, який визначається співвідношенням політичних сил (прогресивних і реакційних), конституціоналізмможе матидоговірнийхарактер, тобто бути результатом взаємної згоди суспільства і держави, абооктроїруваний, тобто “даруватись” згори державою. У другому випадку монарх “дарує” суспільству конституцію, свідомо обмежуючи власні повноваження, відмовляючись від них на користь уряду і парламенту.

Договірний конституціоналізм переважав у країнах класичної, хаотичної модернізації, де процеси формування громадянського суспільства і правової держави йшли паралельно і поступово. Ці процеси мали економічні, соціальні й культурні передумови і природним шляхом сформували соціальну структуру громадянського суспільства в особі середнього класу (дрібних торговців, підприємців, ремісників, фермерів, осіб вільних професій тощо), забезпечили економічне панування буржуазії. Згодом економічне панування буржуазії через революцію було доповнено політичним – переходом в її руки влади. В процесі модернізації держава і громадянське суспільство тісно взаємодіють.

Октроїруваний конституціоналізмхарактерний для країн, де модернізація запізнюється і де відсутні деякі передумови (економічні, соціальні, культурні, правові) переходу від традиційного до громадянського суспільства. Так, відсутність зрілого середнього класу призводить до того, що реформи може здійснювати частина ліберальної буржуазії в союзі з освіченою бюрократією і з використанням інститутів держави. Наздоганяючий тип розвитку таких країн вимагає інтенсифікації процесу перетворень, використання авторитарних методів модернізації. Це призводить до постійних конфліктів між державою і громадянським суспільством.

Важливий внесок у розвиток вчення про конституцію внесли представники школи природного права. Видатні мислителі ХVII-XVIII ст. (Д. Локк та Т. Гоббс в Англії, Ш. Монтеск’є, Сієс – у Франції, І. Кант – у Німеччині, Т.Пейн – в Америці та інші) сформулювали теоретичні положення, які були використані при розробці перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні.

Основні положення конституціоналізму:

● Конституція – це акт, за допомогою якого встановлюється така організація державної влади, яка б забезпечила захист людини, гарантованість її природних прав і свобод;

● належна організація державної влади повинна базуватися на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, що ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і, тим самим, дозволяє захистити людину від деспотії;

● установлювати, конституювати належним чином організовану державу може лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини);

● Конституція, як акт установчої влади народу, характеризується найвищою юридичною силою по відношенню до актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу;

● за своєю соціально-політичною сутністю Конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних прошарків тощо), своєрідний суспільний договір – угоду між членами суспільства з приводу установлення тієї чи іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була б визнана справедливою;

● як суспільний договір Конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

Конституціоналізм – багатоаспектне поняття. Його можна розглядати як політико-філософську теорію, як практику впорядкування політичного процесу і соціально-політичних інститутів на основі конституції, а також як спосіб організації державної влади, її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Як складне явище конституціоналізм характеризується такими основоположними принципами: принцип суверенітету народу; принцип законності або панування права; принцип розподілу влад; принцип консенсусу; принцип легітимності; принцип плюралізму. В усіх федеративних державах до вказаних принципів додається принцип федералізму і верховенства федерального права над правом суб’єктів федерації.

Принцип суверенітету народу. В громадянському суспільстві народ є суверенним, тобто над ним відсутня будь-яка влада, крім влади власної волі і сили об’єднання. Простір державної влади визначений суспільним договором, конкретним втіленням якого є конституція. Усі проблеми, протиріччя в економіці, моралі, культурі розв’язуються силами самого суспільства без втручання держави. В усіх випадках не держава визначає життя громадянського суспільства, але громадянське суспільство визначає завдання держави. Звідси суверенний народ повинен мати такі соціально-економічні і політичні засоби, які б забезпечили реальну участь громадян в управлінні справами суспільства і держави.

Принцип панування права або принцип правової держави.Цей принцип означає, що в суспільстві і державі існує пріоритет, тобто верховенство права над владою. Там, де конституціоналізм є визначальною рисою політичного режиму, конституція первісна первинна. Принцип панування права над владою означає, що всі державні органи і посадові особи – це всього лише виконавці конституції. Представницький орган, якому теоретично належать необмежені законодавчі повноваження, – це насамперед інструмент для надання праву, що існує незалежно від державної влади, законної форми.

Принцип розподілу владпередбачає організаційну незалежність трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. Згідно з цим принципом жодна з гілок влади не може користуватись правами, наданими конституцією іншій гілці влади. Всі три гілки влади, функціонуючи автономно одна від одної, мають механізми взаємного контролю і урівноваження в процесі їх взаємодії.

Принцип консенсусупередбачає згоду населення з даною формою правління, з існуючою конституційною політичною системою. В політичній науці в цьому зв’язку сучасні держави поділяються на консенсусні, частково консенсусні та неконсенсусні. Ступінь консенсусності ґрунтується на тому, наскільки тривало суспільство розвивається без революційних потрясінь.

Принцип легітимностіпов’язаний з обґрунтуванням правомірності тих рішень, які ухвалює влада, і добровільності їх виконання населенням. Термін “легітимність” не має строго юридичного змісту і не фіксується в конституціях. На відміну від легальності, яка є юридичним обґрунтуванням влади, її норм і законів, легітимність відображає ступінь відповідності влади ціннісним уявленням про неї більшості громадян. Принцип легітимності зв’язаний з принципом консенсусу: якщо в суспільстві переважає консенсус (тобто згода населення з даною формою правління, конституційною системою в цілому), то існуюча форма і режим правління легітимні.

Принцип плюралізмуозначає, що в даному суспільстві всі соціальні групи, за виключенням незаконних, мають організаційні (інституціональні) можливості для вираження своїх інтересів через своїх представників. Принцип плюралізму передбачає різноманітність суб’єктів економічного, політичного і культурного життя суспільства. Численні “зацікавлені групи”, в тому числі політичні партії, рухи і державні органи, в процесі взаємодії стикаються, конкурують і урівноважують один одного на основі демократичного порядку, дотримання якого, обумовлене консенсусом, є важливою умовою плюралізму. Зміст принципу плюралізму можна коротко виразити як єдність у різноманітності.

Принцип федералізмухарактерний тільки для державних територіально-політичних спільнот з федеративним устроєм. Федеральний устрій є вищою формою автономії частин держави всередині єдиного державного цілого. З точки зору конституціоналізму принцип федералізму здебільшого розглядається як розмежування державної влади по вертикалі – між центральними (федеральними) органами і регіональними органами влади. Як і розподіл влади між гілками правління по горизонталі, принцип федералізму використовується в конституційній державі як засіб для запобігання монополізації і зловживання з боку влади.