Тема 2. Основи вчення про конституцію і сучасна теорія конституціоналізму

1. Поняття конституції

В ряду багатьох проблем юридичної теорії і правозастосувальної практики особливе місце належить Конституції. Незалежно від того, які правові питання нас цікавлять – чи то зі сфери цивільного або адміністративного, сімейного або трудового права – прямо чи опосередковано вони виходять на Конституцію. Саме вимоги Конституції є головним орієнтиром у пошуках відповідей практично на будь-яке питання, що потребує правової оцінки, незалежно від його масштабності, особистої чи державної значущості. До Конституції звертається і учень, який опановує в рамках шкільного курсу “Основ держави і права” організацію політичної влади, права і свободи людини і громадянина в Україні, і депутат Верховної Ради, міністр Уряду чи Президент, повноваження яких визначає Конституція. Якщо ж іноземний громадянин, політичний діяч закордонної держави захоче одержати найбільш точні, “паспортні” дані про нашу країну, її політичну систему і економічний устрій, про органи, які здійснюють зовнішню і внутрішню політику України, тоді необхідно звертатись до Конституції – своєрідного паспорта нашої держави.

Під конституцією розуміють основний закон держави, який відображає волю та інтереси народу в цілому або окремих соціальних верств (груп) суспільства і закріплює в їхніх інтересах найважливіші засади суспільного ладу і державної організації відповідної країни. За формою конституція – завжди документ держави, тобто це правовий акт, основний закон країни, який приймається парламентом, спеціальною конституційною асамблеєю, безпосередньо голосуванням народу, і має, таким чином, державно-обов’язкову, причому найвищу силу; тобто конституція стоїть на першому місці в законодавстві країни і містить вихідні засади національної системи права. А по суті і за змістом конституція – звичайно є документом і суспільства, і держави. Інакше кажучи, конституція – політичний документ. Головні питання її змісту – про владу, форми власності, становище особи, устрій держави. Конституційні норми є основоположними для діяльності державних органів, політичних партій та інших громадських об’єднань, посадових осіб, громадян даної країни та іноземців, які перебувають на її території.

Конституція увійшла у людську цивілізацію як носій трьох ідеалів: а) обмеження меж влади держави, її органів і посадових осіб; б) установлення механізмів і процедур здійснення владних функцій; в) визначення юридичних меж втручання держави у сферу політичної, економічної і соціальної свободи індивіда.

Передумовами прийняття конституцій є насамперед буржуазні революції, разом з тим вони стали наслідками таких подій, як війни, соціальні революції, зміни політичних режимів, державні перевороти, утворення нових держав, поділ територій, звільнення від колоніальної залежності тощо.

Наявність конституції – обов’язковий компонент сучасної держави. Значення конституцій для благополучного функціонування сучасної цивілізації настільки велике, що уже сам факт її прийняття може бути оцінений як крок до демократичної організації суспільства, оскільки будь-яка конституція більшою чи меншою мірою передбачає обмеження (самообмеження) державної влади, створення можливостей саморегуляції громадських інститутів та установ.

Разом з тим, слід розрізняти конституцію як правовий акт з характерними для неї функціями в юридичній сфері і конституцію як політичний документ, що має певний соціально-політичний зміст, який прямо чи опосередковано впливає на всю політичну систему країни.

Взаємозв’язок конституції і політики виявляється в двох основних сферах. По-перше, в широкому смислі політичні відносини є однією з важливих складових частин конституційного регулювання. Конституційні норми визначають юридичні межі політичного процесу. Вони закріплюють основи політичної системи суспільства, але не тільки. В сучасних конституціяхусе частіше знаходять відображення основи соціальної і духовної систем суспільства, що позначається на розширенні об’єкта конституційного регулювання на межі ХХ–ХХІ століть.

По-друге, в самій конституції втілюється певна політика держави, прагнення розробників проекту закріпити ті чи інші принципи іа політичні цінності. Політична спрямованість конституції – одна з важливих властивостей, яка обумовлює її особливу роль у правовій системі, особливу соціальну роль у суспільстві. В дусі демократичної політики конституція як політичний документ не може не бути політичним пактом, який відображає пошук суспільної згоди і компромісу при розв’язанні різних політичних і соціальних конфліктів.

У політичній сфері функції конституції нерозривно зв’язані з її сутністю. Для того, щоб зрозуміти сутність конкретної конституції, необхідно дати відповіді на такі питання׃

1) воля яких політичних сил знайшла закріплення в конституційних нормах (чия політична воля була закріплена в конституції?);

2) інтереси яких соціальних верств відображаються в конституційних положеннях і підтримуються ними (чиї інтереси відображає і підтримує конституція?);

3) яким є ступінь легітимності конституції, яка багато в чому визначається умовами розробки її проекту і порядком її прийняття (як обраний порядок розробки і прийняття конституції вплинув на ступінь її легітимності?).

В конкретно-історичних умовах і правовій культурі окремої країни відповіді на ці питання можуть розрізнятись. У конституційній історії однієї й тієї ж країни різні конституції можуть мати неоднакову сутність. Більше того, сутність однієї й тієї ж конституції протягом часу також може піддаватись перетворенню і віддалятись від первинного замислу її творців. Це пов’язано з тим, що можуть змінюватись соціально-політичні умови дії конституції, реалізації її норм.

У сучасному конституційному праві виділяють три основних підходи до розуміння сутності конституції׃ ліберально-демократичний, марксистсько-ленінський, теологічний. Ці три напрямки в конституційному праві по-різному бачать основне призначення конституції в політичній сфері.

Ліберально-демократичний підхід сформувався наприкінці ХVIII ст.,хоча він спирався на ідеї і цінності англійського та французького Просвітництва, які розроблялись у працях Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо та інших просвітників у рамках школи природного права. Прибічники природно-правової школи вважали, що право – це не продукт державної нормотворчості; права і свободи належать людині від народження, мають природне походження. Точно так же і конституція згідно теорії природного права – це сукупність норм природного права, відкритих, обговорених і закріплених державою і забезпечених силою державного примусу; причому прийняття конституції, здійснення конституційної реформи можливо лише за наявності суспільного договору, згоди щодо концепції природного права, яка стає основою конституції. Згідно з трактовкою сутності конституції як суспільного договору всі члени суспільства у зв’язку з прийняттям конституції як би укладають договір, втілений в конституції, про те, на яких засадах засновується дане суспільство, за якими правилами воно живе. У відповідності з цими концепціями конституція – вираження суверенітету народу, виявлення його єдиної волі.

Класово-вольова (або марксистсько-ленінська) теорія конституції.В її основі лежать дві концептуальні ідеї: економічна обумовленість конституції (права) і класовий підхід. Згідно поглядам К.Маркса і Ф.Енгельса конституція, як і держава та право, – це надбудовні явища, котрі обумовлені станом виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства; конституція (держава і право в цілому) – це надбудова над економічним базисом. Інша ідея Марксової концепції конституції полягала в тому, що конституція будь-якої держави розглядається “як продукт класової боротьби”, як інструмент, за допомогою якого той чи інший клас (блок, коаліція, союз класів) закріплює своє політичне панування. Тобто конституція, по суті, розглядається як акт насильства одного класу над іншим.

Теологічний підхід являє собою певне поєднання ідей світського і божественного права. Він з’явився значно пізніше від інших підходів як результат розповсюдження в ХХ ст. (переважно в другій його половині) конституційних ідей і принципів у країнах арабського Сходу, де домінуюче становище посідають джерела мусульманського права. Уявлення про конституції в цих країнах асоціюються із зведенням божественних правил, за якими повинна жити “релігійна община”. Якщо конституція існує як писаний акт, вона не повинна суперечити найважливішому джерелу мусульманського права Корану.

Отже, прийняття конституцій обумовлено факторами соціально-економічного і політичного характеру. Конституції насамперед відображають, які форми власності і організації економічної діяльності існують у даному суспільстві і яке відношення до них мають громадяни. Конституції закріплюють основні правила життя людей у суспільстві і державі, їх найважливіші права, свободи та обов’язки. Вони фіксують можливу систему влади в даній країні, призначення держави, її функції та компетенцію, внутрішню структуру, систему державних органів, основи місцевого самоврядування населення.

Таким чином, якщо визначати конституцію як правову категорію у самому загальному вигляді, то можна сказати, що це система правових норм, які мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою – з іншого, а також основи організації і діяльності самої держави.

Термін “конституція” походить від латинського constitutio, що означає “установлення”, “устрій”. Конституція – це закон, який встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування та діяльності, основні права та обов’язки громадян. Інакше кажучи, конституція встановлює і закріплює устрій держави, саме за це її називають основним законом.

Конституцію як нормативний правовий акт, що посідає самостійне і особливе місце в правовій системі сучасної демократичної держави, від усіх інших правових актів відрізняють такі ознаки:

1. До ознак конституції, насамперед належить особлива, відмінні від інших законів назва: Конституція, інколи – Основний Закон (ФРН); або – Політична Конституція (Мексиканські Сполучені Штати).

2. Можна відзначити як характерну для конституції будь-якої держави ознаку її статус як особливого закону, єдиного в своєму роді.

3. За своєю формою конституції частіше є письмовим документом і представлені як моноакт (єдиний закон).

4. Конституції, за деякими винятками, мають стандартну структуру. Вона включає преамбулу (вступ), основну частину (яка охоплює основний обсяг змісту конституції. Крім того, можуть бути і інші складові конституційної структури.

5. Специфічні риси конституцій, які відрізняють їх від інших правових актів держав, пов’язані з особливостями механізмів їх розробки, прийняття, зміни, особливим порядком введення в дію. З цим пов’язана класифікація конституцій на гнучкі і жорсткі.

6. Конституції у порівнянні з іншими законами і нормативними актами розраховані на здійснення ними самого тривалого за часом правового регулювання.

7. Особливість конституцій, яка ставить їх в особливе положення в правовій системі і системі законодавства будь-якої держави, полягає також у тому, що конституції мають установчий характер, тобто вони здійснюють первинне, оригінальне, правове регулювання суспільних відносин, визначають основні напрямки всього державно-правового регулювання.

8. Відмінною ознакою конституцій у порівнянні із звичайними законами і нормативними актами є особливо високий рівень узагальненості, абстрактності конституційного регулювання, оскільки конституція закріплює основоположні принципи, устої суспільного і державного ладу.

9. Надзвичайно важливою ознакою конституцій є їх верховенство, більш висока юридична сила конституцій у порівнянні з іншими законодавчими актами. Вища юридична сила чи верховенство конституції полягає в тому, що слід дотримуватись ієрархії законодавства: усі закони та інші акти державних органів і посадових осіб повинні видаватись на основі і у відповідності з конституцією і повинні їй відповідати.

10. Характерною ознакою конституцій є те, що вони застосовуються і захищаються не тільки традиційними судами, які здійснюють цивільне і кримінальне судочинство. Крім цього існує спеціалізована форма судової діяльності щодо охорони конституції – судовий конституційний контроль.

Сучасна наука конституційного права використовує термін “конституція” у кількох значеннях: конституція юридична, конституція фактична.

Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади конституційного ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації і функціонування органів публічної влади, встановлюють територіальний устрій держави.

У залежності від способу вираження цих норм, юридичні конституції, в свою чергу, можуть мати формальний або матеріальний характер.

Формальна конституція становить собою закон (або кілька законів), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів.

Матеріальна конституція становить собою акт або велику кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють та гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою. Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти, які її складають, не мають вищої юридичної сили по відношенню до інших законів.

Фактична конституція – це термін, що застосовується для характеристики реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, він позначає реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо.

Найбільш поширеним є використання терміну “конституція” в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.