1. Поняття і особливості права власності на природні ресурси.

Інститут права власності є одним із основних правових інститутів екологічного права, оскільки відносини власності виступають передумовою виникнення будь яких інших правовідносин стосовно використання природних ресурсів. Власність становить економічну основу життя суспільства і виражається як відносини між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини складають в сфері належності даних благ одним особам і відлучення їх у інших осіб. Належність чи привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

Право власності на природні ресурси – це система юридичних норм та інших правових методів, які регулюють правовідносини власності на землю, надра, води, ліси, рослинний і тваринний світ, об’єкти природо-заповідного фонду та забезпечують реалізацію повноважень власників по володінню, користуванню і розпорядженню цими ресурсами.

Право власності на природні ресурси можна поділити на об’єктивне і суб’єктивне право.

Під об’єктивним правом власності на природні ресурси. Розуміють сукупність правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в Україні. Дана система фіксується в нормах природо-ресурсного законодавства.

Суб’єктивне право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень конкретних суб’єктів (держави, юридичних і фізичних осіб) по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами, що їй належать.

Суб’єктивне право виникає у зв’язку з передачею або придбанням у власність відповідних природних ресурсів. Суб’єктивне право засвідчується державним актом на право власності або цивільно-правовим договором на придбання (купівлю, продаж, обмін та ін).

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов’язаних як з екологічним змістом останніх, так і особливим статусом охорони та використання.

1. Право власності на природні ресурси не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть перебувати у власності, а лише ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації. До них належать, наприклад, земля, її надра, тваринний світ. Інші елементи природного середовища не здатні через об’єктивні властивості бути об’єктами власності (вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо) бо не можуть бути об'єктом привласнення з боку людини та суспільства з метою перетворення їх на свою власність.

2. Природні ресурси, хоча і є самостійними об’єктами права власності, проте нерозривно екологічно взаємопов’язані, їх не можна відокремлювати від НПС, вони підкоряються саме законам розвитку довкілля.

3.Природні ресурси як об’єкти природного походження складають національне багатство України і, на відміну від товаро – матеріальних цінностей, не мають вартості. Грошова оцінка ресурсів природи виражає відносини приватної власності на природні багатства.

Виходячи з вищезазначеного, право власності на природні ресурси – це інститут екологічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини належності природних об’єктів визначеним законом суб’єктам цього права.

2. Форми права власності на природні ресурси.

Під формою права власності на природні ресурси слід розуміти юридично визначені напрямки суб’єктивно-об’єктивної належності природних ресурсів та їх організаційно-правового забезпечення.

Законодавством України юридично визначені слідуючи форми:

• Державна;

• комунальна;

• приватна.

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності.

Особливістю державної власності на природні ресурси є те, що в цьому випадку вона виступає у вигляді виняткової власності народу України. Це означає, що на природні ресурси, проголошені виключно власністю народу, у державі є лише компетенція по управлінню цими ресурсами в загальнонародних інтересах.

Особливістю державної власності на природні ресурси є:1) в державній власності можуть знаходитися будь – які природні ресурси; 2)деякі засоби придбання природних ресурсів у власність можуть бути використані лише державою (наприклад, націоналізація).

Право комунальної власності –це сукупність норм, що встановлюють правові підстави виникнення, користування та розпорядження природними об’єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ.

У державній і комунальній власності перебувають природні об’єкти, що не знаходяться у приватній власності. Віднесення природних об’єктів до комунальної чи державної власності відбувається відповідно до закону.

Так підземні сховища нафти, газу та продуктів їх переробки, створені в природних ємностях, є об’єктами права державної власності (стаття 40 Закону України «Про нафту і газ» від 2001 року).

Об’єкти Червоної книги України, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами й організаціями державнї або комунальної форми власності, є об’єктами права відповідно державної або комунальної власності (ст. 6 ЗУ «Про Червону книгу України»)

Особливою формою власності на природні ресурси є право приватної власності. Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об’єктів, тобто право приватної власності юридично закріплює власність громадян та юридичних осіб як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуалізованого привласнення.

Враховуючи особливості правового режиму різноманітних форм експлуатації природних об’єктів, можна виділити два різновиди права приватної власності на природні ресурси:

1. Право власності для задоволення особистих потреб – право власності окремого громадянина.

2. Право власності з метою здійснення підприємницької діяльності – право власності юридичних осіб та громадян, суб’єктів підприємницької діяльності.

Як правило, право приватної власності на природні ресурси проявляється у формі спільної власності, тобто характеризується множинністю суб’єктів і єдністю об’єктів. Розрізняють спільну власність з визначенням частки (спільна часткова власність) та спільна власність без визначення частки (спільна сумісна власність).

За загальним правилом, громадянин може визнаватися суб’єктом права власності на природні ресурси, якщо він має цивільну правоздатність. Але що стосується реалізації права власності шляхом вчинення активних дій, то суб’єкт повинен мати повну цивільну дієздатність.

У приватній власності за чинним законодавством можуть знаходитися:

- об’єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом (ст.7 Закону України «Про тваринний світ»).

- замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів (ч.2 ст.59 Земельного кодексу України);

- земельні ділянки сільськогосподарського призначення; земельні ділянки, призначені для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва тощо;

- замкнені ділянки земель лісового фонду до 5 гектарів, які передані разом із переданою у власність земельною ділянкою сільськогосподарського призначення тощо.

Необхідно пам’ятати, що право власності на землю та інші природні ресурси які передаються у приватну власність, на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. Як і в більшості країн, в Україні це право обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на природні ресурси в Україні випливає із ст. 41 Конституції України, якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Підставами виникнення відносин права власності на природні ресурси є обставини, з якими законодавство пов’язує зміну форм власності на землю, надра, води, ліси, рослинний і тваринний світ та об’єкти природо-заповідного фонду.

Згідно існуючого законодавства підстави для виникнення відносин права власності з’являються, якщо відбувся юридичний факт, або змінився юридичний склад.

До юридичних фактів відносяться: спадок, застава, дарування, купівля-продаж, обмін.

А до зміни юридичного складу відносяться: володіння (право І ступеня); націоналізація; монополізація; реквізиція; передача у власність; придбання; викуп.