19. Сутність раціоналізму XVII – xviiі ст. Р. Декарт, б. Спіноза та г. Лейбніц.

Французький вчений і філософ Рене Декарт (1596-1650), навпаки, поставив на чільне місце розум, звівши роль досвіду до простої практичної переробки даних інтелекту. Він намагався розробити універсальний метод для всіх наук, виходячи з теорії раціоналізму згідно з яким розум, думка визнається вищою цінністю в системі філософських цінностей, основою пізнання і діяння людини. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватися раціональному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Рене Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах: 1. Вважати істинними тільки ті положення, які не викликають ніяких сумнівів. 2. Розділяти кожну складну проблему або завдання на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних і очевидних речей. 3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого і недослідженого. 4. Послідовність та ретельність дедуктивного виведення, повний перелік, детальний огляд всіх ланок дослідження.

Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Рене Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики і т.п. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Раціоналізм Декарта знайшов багато продовжувачів, серед яких найбільш видатні – Б. Спіноза і Г.В. Лейбніц.Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.), відомий вчений-енциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.Центром філософії Г.В. Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції – монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій – монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія ( в філософії ХVІІ ст.) пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних “випромінювань божества”. Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє життя одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в “живе дзеркало Всесвіту.” Всі монади об‘єднані Всемудрим Творцем. Кожна монада є певним “світом у собі” і в той же час відображає і містить у собі весь світовий порядок. Єдине відношення, яке існує між монадами – це гармонія. Завдяки внутрішній активній діяльності кожна монада зберігає свою самобутність, індивідуальність у світі мінливих явищ, має власну якісну визначеність і в той же час, завдяки наперед усталеній гармонії, органічно поєднана з універсумом, має своє місце в ньому.

Лейбніц розрізняє три види монад, залежно від їхньої досконалості, запрограмованої Богом:

1) найнижчі, що характеризуються “перцепцією”, тобто пасивною здатністю до сприйняття;

2) монади – душі, які можуть мати відчуття та більш яскраві уявлення;

3) монади – духи, які характеризуються найвищим ступенем розвитку, мають свідомість, “аперцепцію”, здатність до міркування та рефлексії. Матеріалістичну сторону вчення Декарта також розвинув нідерландський філософ Барух Спіноза ( 1632-1677 рр.). Спіноза згодний з Декартом в тому, що уявлення про світ як закономірну природну цілісність може спиратися лише на строго науковий (математичний) метод. Проте математика не виводить, а виявляє істину. Знамените Архімедове “еврика” означає “знайшов”, а не “створив”. Тому і буття, “виявлене” математичним методом, ніби безпосередньо демонструє саме себе. І якщо математичне міркування починається з певного самоочевидного твердження (аксіоми), то й основою буття має бути самоочевидна “буттєва аксіома”, якою Спіноза проголошує субстанцію, що в перекладі з латини буквально означає “те, що є в основі”.

Будучи свого роду “початком” буття, субстанція, не може визначатися нічим, крім самої себе, отже, вона необхідно є “причиною самої себе”. Але будучи “першою причиною” субстанція є нічим іншим, ніж Богом, оскільки, за Спінозою, Бог – перша причина всіх речей і причина себе самого. При цьому Бог Спінози – неприродна істота, бо “зливається” з природою, є творчим виявом самого природного буття.

Таким чином, природа як фундаментальна цілісність буття є, за Спінозою, субстанцією, а як перша причина і самопричина - Богом. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, отже, згідно зі Спінозою, нерозривну єдність ( і цілісність) реальності.

Субстанції, за Спінозою, притаманні дві універсальні і невід‘ємні характеристики (атрибути) – протяжність і мислення. Протяжність розкривається у нескінченності “модусів”. Так Спіноза називає індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність всій множині “модусів” надає особливий безкінечний модус – рух. Що ж до другого атрибута – мислення, то він втілюється, головним чином в людині, яка є одним з багатьох модусів природи. Проте, за Спінозою, не тільки людина, а й інші “модуси” – речі, хоча і в різній ступені, однак всі одушевлені. Тим самим, долаючи дуалістичний деїзм Декарта, який “розриває” матерію і дух, Спіноза, по суті, вдається до іншої крайності – своєрідного пантеїзму (уявлення про універсальну “оживленність” матерії). Проголошуючи мислення атрибутом субстанції і тим долаючи картезіанську дуалістичну прірву між мисленням і природою, Спіноза утверджує раціоналістичну тезу про подібність структури світу зі структурою розуму. Він відверто проголошує, що порядок і зв‘язок ідей ті ж самі, що і порядок і зв‘язок речей.

Виводячи філософську думку з дуалістичної кризи, Спіноза наголошує на моністичному принципі тлумачення світу. Проте картина у нього виходить подекуди аж занадто “цілісною”, навіть унітарною. Звідси фаталістичне в кінцевому рахунку тлумачення проблем творчості і свободи.

20. Філософія Просвітництва та її соціальна спрямованість. Французький матеріалізм XVIIІ ст. Д. Дідро, К.А. Гельвецій, П.А. Гольбах та ін.

Через всю філософію ХVІІ ст. однією з центральних її тез проходить думка про “розумність” світу. Думка ця трансформується ХVІІІ ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму, Царства Розуму.

Найвідміннішою рисою Просвітництва є поворот до людини. Просвітництво виявляє явну тенденцію повернення до людини. Мислителі – просвітники, починаючи з Монтеск‘є, головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди і страждання мас людей. У зв‘язку з цим основний акцент робиться на розум, шляхи і засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство тощо.

Починаючи приблизно з середини ХVІІІ ст. у Франції з‘являється плеяда мислителів-просвітників, багато з яких були також і яскравими представниками філософського матеріалізму. Французький матеріалізм ХVІІІ ст. – нова історична ступінь в розвитку матеріалістичної філософії, яка суттєво відрізняється від попередніх матеріалістичних вчень.

Французькі матеріалісти ХVІІІ ст. – Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах – несуть свої ідеї в широкі верстви городян. Вони безпосередньо звертаються не до правителів сучасної їм Європи, і не тільки до читачів з дворян, але й до маси читачів з класу буржуазії. Вони викладають свої філософські погляди не в формі учених трактатів і спеціальних статей, а переважно в формі широкодоступних видань – словників, енциклопедій, памфлетів тощо. У всіх цих виданнях, написаних національною мовою - французькою, майстерність викладу поєднується із силою переконання.

Філософія французького матеріалізму складається з матеріалістичного вчення про природу і з вчення про людину та суспільство. Засновник французького матеріалізму XVIII ст. Жюльєн Офре де Ламетрі (1709-1751) в загальній формі сформулював майже всі ідеї, які потім були розвинуті, збагачені, конкретизовані Гельвецієм, Дідро, Гольбахом і деякими природознавцями.

Ламетрі лише помітив ряд основних ідей, але всебічного систематичного розвитку їм не дав. Найбільш систематичним пропагандистом філософських вчень французького матеріалізму став Поль Гольбах (1723-1789). Плодом взаємного обміну думками з друзями стала „Система природи” Гольбаха (1770), в написанні якої, крім Гольбаха приймали участь Дідро, Нежон і інші. „Система природи” - найбільша з робіт Гольбаха, присвячених теорії матеріалізму.

Головна думка трактату - думка про те, що всі явища природи можна звести до різних форм руху матеріальних часток, які в своїй сукупності утворюють вічну нестворену природу. Послідовно відкидаються всі богословські і ідеалістичні забобони про характер діючих в природі сил та їх причини.

Матеріалістичне розуміння природи несумісне з допущенням будь-яких надприродних причин. Гольбах впевнений, що в природі можуть бути лише природні причини і дії.

Вчення про природу, викладене в „Системі природи” Гольбаха одержало свій подальший розвиток в працях самого видатного представника французького матеріалізму - Дені Дідро (1713-1784). Дідро пройшов шлях від етичного ідеалізму до матеріалізму у вченні про буття, в психології, в теорії пізнання, а також до атеїзму в питаннях релігії.

Як і інші представники французького матеріалізму, Дідро виходить з того, що природа вічна і нескінченна. Природа ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічого.

Дідро вніс в матеріалістичне вчення про природу деякі риси і ідеї діалектики. В його поглядах на органічну природу простежується думка про розвиток, про зв‘язок процесів, що відбуваються в природі. Згідно Дідро, все змінюється, зникає, залишається тільки ціле. Світ безперервно зароджується і вмирає, кожну мить він перебуває в стані зародження і смерті, ніколи не було і не буде іншого світу.

Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771) основне знання етики вбачав у визначенні умов, при яких особистий інтерес може співпадати з інтересом суспільним. Цю думку він проводить в трактаті „Про розум”. По Гельвецію, не тільки індивід є частиною більш широкого цілого, але й суспільство, до якого він належить, є ланкою ще ширшої спільності або єдиної спільності народів, зв'язаної моральними узами. Такий погляд на суспільство повинен стати, на думку французьких матеріалістів, збуджуючою причиною цілковитого перетворення всього суспільного життя. Існуючий стан суспільства Гольбах і Гельвецій вважають далеким від ідеалу. Цей ідеал вони бачили не в „природному стані”, бо природа зробила для людини неможливим ізольоване існування і вказала їй на взаємовигідність як на основу розумного співжиття. Без взаємної вигоди неможливе для людини ніяке щастя. Згідно суспільного договору ми повинні робити для інших те, що ми хочемо, щоб вони робили для нас. При цьому витікаючі з суспільного договору обов‘язки мають силу по відношенню до всякої людини, незалежно від того, з яких верств населення вона походить. Звідси французькі матеріалісти, наприклад Гольбах, робили висновки про загальні для всіх людей постанови гуманізму, співчуття і таке інше.На думку французьких матеріалістів, не існує такого виду правління, який повністю задовольнив би вимоги розуму. Засіб усунення всіх недоліків існуючих способів правління французькі матеріалісти вбачають не в революції, а в освіті суспільства. Кероване мудрим урядом виховання є самим надійним засобом дати народам почуття, таланти, думки, чесноти, необхідні для розквіту суспільства.

20. Класична німецька філософія. Теорія пізнання і етика Канта Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця ХVIII – першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуючи ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія. В кінці ХVIII і на початку ХIХ в. Німеччина була аграрною, відсталою в економічних і політичних відносинах країною. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала до наполеонівських воєн, розпадалася майже на триста самостійних світських і церковних територій, понад тисячу напівсамостійних володінь імперських лицарів і понад шістдесят самоврядні імперських міст і вільних від феодального підпорядкування селищ. Політично роздроблена і економічно відстала країна втратила питому вагу в світовій торгівлі, шляхи якої тепер йшли в інших напрямах. Розвиток виробництва був обмежений середньовічними цеховими обмеженнями. Капіталістична мануфактура обслуговувала переважно двір і армію, знаходячись в прямій залежності від державної підтримки. Ця економічна слабкість і залежність німецької буржуазії, що народжувалася, пояснює її схильність до компромісів. Вона мріяла про найпомірніші політичні реформи. Причому всіх цих реформ німецька буржуазія чекала зверху, від «освіченого монарха». Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Проте при всіх обмеженнях і суперечностях німецька духовна культура другої половини ХVIII в. досягла високого рівня розвитку. Підйом духовної культури пояснювався, наприклад, впливом французької революції, що викликала великий ентузіазм серед німецької буржуазії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.

У боротьбі з феодалізмом англійська і французька буржуазія викувала сильну ідеологічну зброю, але, дійшовши влади, вони втратили інтерес до тих ідей, які виробили і використали в антифеодальній боротьбі. У Німеччині ж, оскільки тут проблема демократичних перетворень не була розв'язана, німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.

На початок діяльності видатних німецьких мислителів накопичився багатий фактичний матеріал в різних науках, який вони використовували в своїх працях. Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття у галузі математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному виразі, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства — все це зі всією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

В німецькій ідеології відобразилися грандіозні революційні події ХVIII в., і це визначило сміливу постановку найважливіших теоретичних питань, але оскільки рішення цих питань здійснювалося в умовах економічної і політичної відсталості Німеччини, то відповіді, що давалися німецькими мислителями, носили чисто умоглядний характер. Різною мірою ця суперечність властива всім найбільшим мислителям і письменникам тодішньої Німеччини.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга,  Г.В.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

· Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

· Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомісті людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму - антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

· Всі представники  німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг - натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

· Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа – це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

Філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724-1804 рр./. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності*. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/. В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання /простір-час/ та апріорним формам мислення /якість, кількість, причинність, реальність та ін. /.тобто таким формам які мають позадосвідне походження/. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях - в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно підвести студента до розуміння того, що в філософії Канта чудернацьким способом поєднані матеріалізм /визнання об’єктивного існування "речей в собі"/ та ідеалізм /твердження про апріорні форми споглядання і розсудку/ з агностицизмом /заперечення пізнання об'єктивної дійсності/. Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про наді сторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив /закон, повеління/, що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.