Географія електронні книги / Стадник О.Г. Соціально-економічна географія світу. 10 клас 2010

Векономіцібільшістькраїнрегіонупішлишляхом,пов’язаним

звеликими землеволодіннями й використанням праці негрів, завезених з Африки; у державному устрої — з авторитаризмом.

Зараз тут налічується 47 країн. 33 з них — це незалежні держави, решта — володіння (переважно острівні) Великої Британії, Франції, Нідерландів і США.

Для Латинської Америки характерний другий тип відтворення населення. Але порівняно з країнами Африки природний приріст не такий високий. У статевому складі незначною мірою переважають жінки. Найнижча частка чоловіків фіксується в ряді країн Вест-Індії.

Густота населення в Латинській Америці невисока — 26 чол./км2. При цьому спостерігаються значні відмінності в людності окремих країн і районів. Найбільшою є густота в Центральній Америці (разом з Вест-Індією), так, у Барбадосі, Пуерто-Ріко, Сальвадорі, на Гаїті вона перевищує 300 чол./км2. Для Південної Америки найбільш типовими є показники в 15–30 чол./км2. Найменша густота — в північно-східній і східній частинах континенту.

Контрасти характерні й для окремих країн, за винятком Уруґваю й деяких острівних держав. Найбільш яскравий приклад — Бразілія. У країні склалася приокеанічна система розміщення населення: на десятій частині території, у межах приатлантичного узбережжя, живе близько половини всього населення. Водночас на західну половину держави, що займає понад половину її площі, припадає лише 5 % населення.

Етнічний і расовий склад населення Латинської Америки різноманітний. Це пов’язано з особливостями її історії. Тут живуть представники трьох великих рас (монголоїдної, європеоїдної, екваторіальної) і трьох змішаних (метиси, мулати, самбо).

На відміну від народів Старого Світу, багато народів Латинської Америки сформувалися вже в новий час за участі емігрантів із країн Європи, корінного індіанського населення і чорних невільників, яких вивозили з Африки. Так, більшість жителів східної частини Південної Америки становлять креоли — нащадки іспанських і портуґальських завойовників, а також метиси — народжені в результаті шлюбів європейців з індіанцями. Значна частина населення — негри, нащадки рабів. Частка індіанського населення є найбільшою в Болівії, Ґватемалі й Перу.

Зараз у 18-ти державах офіційна мова — іспанська, у Бразілії — портуґальська, у 14-ти невеликих державах Вест-Індії переважає англійська; представлені французька (Гаїті) і голландська

(Сурінам). Бразілія й Мексика входять до числа 15-ти найбільших держав світу як за населенням, так і за площею.

У другій половині ХХ ст. Латинська Америка стала ареною «вибуху» міського населення. Середньорічні темпи його приросту становили 3–5 %. У результаті загальна кількість городян у Латинській Америці збільшилася від 67 млн чол. у 1950-ому р. до 360 млн на сьогодні. Зараз в містах проживає чотири п’ятих жителів регіону. Найвищий рівень урбанізації мають країни Південної Америки. Якщо не брати до уваги Ґайану, Параґвай та Еквадор, у всіх країн рівень урбанізації перевищує 70 %.

До найбільших міських агломерацій світу належать Мехіко (Мексика) і Сан-Паулу (Бразілія), у кожній з них проживає приблизно по 20 млн чол. До числа 25-ти найбільших міст також входять Буенос-Айрес (Аргентина) і Ріо-де-Жанейро (Бразілія). Відзначимо, що в Буенос-Айресі живе третина населення Аргентини.

Щодо цього регіону прийнято говорити про несправжню урбанізацію. Однак останнім часом для поліпшення ситуації на міських околицях великих агломерацій зроблено чимало. Як приклад, можна згадати Ріо-де-Жанейро, де виконується програма ліквідації нетрів (фавел). Ще зовсім недавно вони вкривали майже всі схили гір, що оперізують найбільш густонаселений район Ріо — Копакабану. Тепер їх набагато менше.

Більшість країн Латинської Америки належать до країн, що розвиваються, але за економічним і соціальним розвитком вони випереджають країни Африки й частину держав Азії. Це пов’язано з тим, що країни регіону здобули незалежність і почали розвиватися раніше. Упродовж останніх десятиліть відмітною рисою їхньої економіки стало підвищення питомої ваги промисловості та сфери послуг. У регіоні зведено сучасні підприємства електроенергетики, металургії, машинобудування, хімічної промисловості.

Індустріальний розвиток Латинської Америки відбувається нерівномірно. Найбільш високий рівень — у найбільших країн, що належать до «великої трійки», — Бразілії, Мексики, Аргентини. Виділяються своїми досягненнями ще п’ять країн — Венесуела, Чілі, Перу, Колумбія й Уруґвай.

Центральна Америка і Вест-Індія відомі як райони розвиненого плантаційного сільського господарства, у якому найбільше значення мають банани, цукрова тростина, кава, ананаси. У промисловості тут переважають традиційні галузі, у першу чергу харчова й легка.

Останніми роками господарство Вест-Індії доповнилося потужною нафтопереробною промисловістю, що працює на привізній

сировині та є результатом політики розвинених країн, спрямованої на перенесення «брудних» виробництв до країн, що розвиваються.

Одна з основних галузей промисловості регіону — видобувна. Понад половину вартості її продукції дають нафта і природний газ. Провідні позиції тут займають Мексика і Венесуела. У Мексиці великий нафтогазопромисловий комплекс сформувався на узбережжі Мексиканської затоки. У Венесуелі основні райони видобування знаходяться в басейні р. Оріноко й біля оз. Маракайбо.

Перше місце з виробництва залізної та марганцевої руд посідає Бразілія. Лідери у видобутку мідних руд — Чілі й Перу. ПричомудляЧілімідьєнайважливішоюстаттеюекспортуйпоповнен­ ня державного бюджету. За видобутком олов’яних руд виділяються Перу, Бразілія й Болівія, бокситів — Ямайка, Сурінам

іБразілія (тут же розташовані найбільші заводи з виробництва глинозему).

Бразілія, Мексика, Аргентина мають досить розвинену електроенергетику. Особливість регіону — значна частка ГЕС. Так, у Бразілії вони дають 92 % загального виробництва. У країні збудовано найпотужнішу у світі ГЕС — «Ітайпу» на р. Парана. Її потужність становить 12,6 млн кВт. У провідній трійці збудовано також атомні електростанції, першу з яких було введено в експлуатацію в Аргентині.

Чорна металургія найбільш розвинена в Бразілії, країна посідає десяте місце у світі з виробництва сталі (30 млн т). Значно менші обсяги виробляються в Мексиці (14 млн т), Аргентині (4 млн т)

іВенесуелі (3,5 млн т).

Урегіоні динамічно розвивається машинобудування. Понад половина продукції галузі припадає на три провідні країни регіону. Бразілія виокремлюється виробництвом автомобілів, літаків, рухомого складу для залізниць, різноманітного устаткування. Випереджальними темпами розвивається суднобудівна індустрія: у країні нараховується близько 20 верфей, найбільші з яких розташовані в бухті Ґуанабара. Загалом більшість підприємств галузі зосереджено в трикутнику Сан-Паулу — Ріо-де-Жанейро — БелуОрізонті.

Мексика досягла успіхів у транспортному машинобудуванні, електротехніці й електроніці. Найбільшими центрами галузі є Мехіко, Монтеррей і Ґвадалахара. Останнім часом усе більше підприємств концентрується поблизу кордонів із США. Так, програма розвитку прикордонних районів сприяла створенню високотехнологічних виробництв електронних компонентів у містах Тіхуана й Сьюдад-Хуарес.

ВАргентинівиготовляютьсільськогосподарськутехніку,транспортні засоби, верстати та інше промислове устаткування. Основ­ ні виробничі потужності зосереджені в столиці й Кордові.

Хімічна промисловість також найбільш розвинена в Мексиці, Бразілії й Аргентині. Головне місце посідає основна хімія, останніми десятиліттями розвивається хімія органічного синтезу (пластмаси, штучні волокна, синтетичні смоли й каучук). Є власні виробництва лаків і фарб, продукції побутової хімії.

Легка промисловість зазвичай має місцеве значення. Вона орієнтована­ на власний ринок і значною мірою — на власну сировину, зокрема бавовну, вовну та шкіру. Розвинута текстильна промисловість, що спеціалізується на бавовняних та, меншою мірою, вовняних і штучних тканинах і виробництві тканин із них. У Бразілії більшість підприємств зосереджена в містах Сан-Паулу і Ріо- де-Жанейро. У Мексиці великі виробництва розташовані в Пуебло і Ґвадалахарі, більш нові — у Сьюдад-Хуаресі й Торреоні. У Бразілії й Аргентині розвинена взуттєва промисловість.

З інших галузей велике значення має харчова промисловість. Так, в Аргентині сформувався один з найбільших у світі агропромислових комплексів, що спеціалізується на виробництві й переробці сільськогосподарської продукції. На експорт працюють борошномельна,олійна,виноробнаім’ясна(виробництвояловичини) галузі. Вони дають понад половину вартості аргентинського експорту.

Загалом для промисловості більшості країн Латинської Америки характерним є високий рівень концентрації в одному центрі. Зазвичай це столиця, що в деяких країнах є й найбільшим портом країни (Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма, Гавана, Панама).

У ряді країн (насамперед Центральної Америки) основною галуззю матеріального виробництва залишається сільське господарство. Останніми роками ця галузь порівняно швидко розвивається в Мексиці, Бразілії, Аргентині, Уруґваї, Колумбії. Використовуючи досягнення «зеленої революції», великі спеціалізовані господарства цих країнах забезпечують стабільне зростання обсягів продукції рослинництва і тваринництва.

Провідна галузь сільського господарства — рослинництво. Основні культури: кукурудза, рис, пшениця, цукрова тростина, бавовна, кава, какао, банани, картопля, квасоля. Для багатьох країн характерною є спеціалізація на одній культурі, наприклад, цукрова тростина є основною сільськогосподарською культурою Куби, Ґайани, Домініканської Республіки. Еквадор і Гондурас спеціа­ лізуються на вирощуванні бананів. У сільському господарстві

Колумбії, Ґватемали, Сальвадору, Коста-Рікі та Гаїті головна культура й важлива стаття експорту — кава. Кава — також основна експортна культура Бразілії, але тут велике значення мають ще чотирисільськогосподарськірослини:цукроватростина,какао,бавовна і соя. Разом ці п’ять культур дають понад третину вартості продукції рослинництва. Відзначимо, що Бразілія — світовий лідер у зборі бананів, апельсинів, бобів, а також найбільший у Західній півкулі виробник рису.

В Аргентині важливе місце в структурі посівів займають соняшник, на півночі вирощують чай, у центральних районах — цукрові буряки. У приміських зонах великих міст регіону створено спеціалізовані господарства з вирощування овочів, фруктів, ягід.

Третина сільськогосподарської продукції регіону припадає на тваринництво. здебільшого воно має м’ясний напрям і розвивається екстенсивним шляхом. За виробництвом тваринницької продукції виокремлюються Аргентина й Уруґвай (у тому числі район Пампи). У цих країнах розвинене м’ясне, молочне й м’ясо-вовняне тваринництво. Якщо за продуктивністю великої рогатої худоби лідерами є Аргентина, Чілі й Уруґвай, то за поголів’ям — Бразілія, де налічується більш ніж 165 млн голів (друге місце у світі після Індії). Бразілія і Мексика мають найбільше поголів’я свиней.

Майже повсюдно розвинене рибальство і промисел інших морепродуктів. Провідні позиції в галузі займають Перу, Чілі та Бразілія. Перу входить у трійку світових лідерів. Головними об’єктами морського промислу є анчоус, сардина, оселедець, тунець, скумбрія, акула, креветки, лангусти, устриці, мідії.

Економічний розвиток регіону і зв’язки між латиноамериканськими державами стримуються через недостатній розвиток транспорту, у першу чергу сухопутного. Особливо мало сучасних доріг на півдні регіону у внутрішніх і високогірних районах.

Головний вид сухопутного транспорту — автомобільний. Велике значення має Панамериканське шосе, що являє собою найбільшу систему автомагістралей Латинської Америки. Вона починається на кордоні США й Мексики й проходить через столиці й великі міста держав Центральної та Південної Америки.

Головні магістралі Мексики тягнуться з Мехіко до Тіхуани (кордон із США), Акапулько (узбережжя Тихого океану), Веракрус (узбережжя Мексиканської затоки) і Меріди (Юкатан). У Бразілії й Аргентині вони здебільшого зосереджені на узбережжі Атлантичного океану.

Залізниці регіону не утворюють єдиної системи й найчастіше мають різну ширину колії та застаріле обладнання. Основна частина

магістралей припадає на Аргентину, Бразілію й Мексику. Деякі з них з’єднують сільськогосподарські райони, райони розробки природних ресурсів (мінеральних, лісових) і узбережжя океану. Ці магістралі часто називають лініями проникнення. У деяких країнах залізниці відсутні.

Трубопровідний транспорт має найбільше значення в Мексиці, Аргентині й Венесуелі. Так, у Мексиці створено систему трубопроводів для транспортування нафти й природного газу вглиб країни й до США. Її загальна довжина перевищує 50 тис. км (четверте місце у світі).

Річковий транспорт розвинений недостатньо, хоча деякі країни посідають помітне місце за довжиною внутрішніх водних шляхів. Значну роль у внутрішньому вантажообігу відіграє морський транспорт, а в зовнішній торгівлі він виконує основні перевезення більшості країн Латинської Америки. Цьому сприяють десятки портів, 15 з яких мають вантажообіг більш ніж 10 млн т. Особливо виокремлюються порти Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айреса.

Характерною ознакою регіону є наявність ряду міжнародних організацій. Прагнучи об’єднати свої зусилля в інтересах подальшого розвитку, Латинська Америка перша у світі країна, що розвивається, рушила шляхом економічної інтеграції, і зараз майже вся охопленацимпроцесом.Так,у1991р.булоствореноМЕРКОСУР— своєрідний південноамериканський загальний ринок, що об’єднує Аргентину, Бразілію, Параґвай, Уруґвай і Венесуелу. Асоційовані члени організації — Болівія, Чілі, Колумбія, Перу й Еквадор. МЕРКОСУР має другу за величиною економіку в Америці, поступаючись першістю лише країнам НАФТА.

Африка — найспекотніший материк світу. Його кліматичні умови визначаються широтним положенням материка в екваторіальному і тропічних поясах. В екваторіальних районах Африки знаходяться масиви вологих вічнозелених лісів, які, утім, вкривають менш ніж десяту частину регіону, і їхні площі скорочуються. Найбільший рівень забезпеченості лісовими ресурсами мають Ґабон, Республіка Конґо, Демократична Республіка Конґо, Замбія.

В екваторіальному й субекваторіальному поясах протікає або починає свій плин чимало річок континенту. Більшість стікає в Атлантичний океан (Ніл, Конґо, Ніґер, Сенеґал, Ґамбія, Оранжева), найбільша річка басейну Індійського океану — Замбезі. Приблизно третина Африки — це область внутрішнього стоку в основному тимчасових водотоків. Загалом водні ресурси розподілені на материку вкрай нерівномірно. Багато країн зазнають гострої нестачі

прісної води, у першу чергу це стосується держав, повністю або частково розташованих між 30° і 10° пн. ш.

Материк багатий на різноманітні корисні копалини. На півночі Африки розвідано великі поклади нафти й природного газу (Алжир, Лівія, Єгипет). Великі запаси нафти виявлено й на узбережжі Ґвінейської затоки (Ніґерія, Екваторіальна Ґвінея). З інших видів енергоносіїв найбільше значення мають родовища викопних вугіль південної частини материка (Південна Африка).

У центральній частині Африки (територія держав Замбія й Демократична Республіка Конґо) простяглася смуга родовищ мідних руд завдовжки понад 200 км і завширшки до 50 км. На території цього «мідного пояса» та його околиць розвідано родовища кобальту, цинку, срібла, урану. Залізна руда залягає в західній, центральній і північній частинах Африки (Ліберія, Сьєрра-Леоне, Ґвінея, Маврітанія, Ніґерія).

Великі запаси золота, алмазів, хромітів, уранових руд відомі на півдні материка (Південна Африка, Намібія і Ботсвана). З нерудних корисних копалин найбільше значення мають запаси фосфоритів у Північній Африці (Марокко, Туніс).

На шляху здобуття незалежності багато країн «чорного» континенту пройшли довгий і складний шлях. До початку Першої світової війни майже весь материк був поділений на колонії великих європейських держав (Франції, Великої Британії, Бельґії, Португалії, Німеччини, Іспанії, Італії). Незалежність змогли зберегти лише Ефіопія, Ліберія й Південно-Африканський Союз (сучасна Південна Африка). Великі зміни в колоніальних володіннях відбулися в результаті війни 1914–1918 рр. Німеччина втратила свої колонії, а деякі держави, наприклад, Велика Британія і Франція, розширили їх.

Підйом національно-визвольної боротьби почався після Другої світової війни. Першими здобули незалежність ряд країн Північної Африки, зокрема Туніс, Марокко і Судан (Єгипет формально став самостійним у 1922-ому р.). Через кілька років — у 1960-ому р., — суверенними державами стали 14 колишніх колоній і підопічних територій Франції, а також Ніґерія, Сомалі, Бельґійське Конґо. Цей рік увійшов в історію як «Рік Африки».

Поступово процес деколонізації охопив увесь «чорний» конти- нент,останняколонія—Намібія,—сталанезалежноюв1990-омур. Зараз в Африці розташовано понад 50 держав. За формою правління переважають республіки (на території континенту — 3 монархії), а за адміністративно-територіальним устроєм — унітарні держави.

Нагадаємо, що в Африці виділяють два регіони: Північну Африку і Тропічну й Південну Африку. До Північної Африки належать країни з переважанням арабського населення. Тропічну й Південну Африку переважно населяють представники негроїдної раси. Тут знаходиться єдина розвинена держава континенту — Південна Африка (колишня ПАР). До числа 20-ти найбільших за територією країн світу належать Судан, Алжир, Демократична Респуб­ ліка Конґо, Лівія і Чад.

Багатокраїнхарактеризуютьсянестабільноюполітичноюситуа­ цією, нерідко вона загострюється й набуває найтрагічнішої для населення й господарства країни форми — форми військових конфліктів. Для ліквідації цих вогнищ доводиться вводити війська ООН.

До 20-ти найбільших за населенням країн світу належать лише три африканські держави — Ніґерія, Єгипет та Ефіопія. Але через кілька десятиліть ситуація може змінитися, тому що Африка має найвищі показники природного приросту населення у світі. Для вікового складу населення характерна більша частка молодшої вікової групи. В окремих країнах вона досягає 40–47 %.

Материк вирізняється значною розмаїтістю етнічного складу населення, тут налічується понад 200 народів і десятки етнічних груп. Найбільші серед них — араби, банту, конґо, йоруба, хауса, фульбе, сомалі, ібо, нілоти, шона, бушмени.

В Африці переважають багатонаціональні держави. Виняток — північна частина материка, де основне населення становлять араби, що переселилися з Азії.

Середня густота населення Африки невелика — близько 30 чол./км2. Найвища людність спостерігається в пониззях р. Ніл. Густо заселена західна частина материка й окремі країни Центральної та Південної Африки, менша людність у Північній Африці (територія Сахари).

Африка поступається іншим регіонам світу за часткою міського населення: у містах проживає близько 40 % африканців. Тільки Південна Африка подолала 50%-й рубіж частки міського населення. Буквально за крок до цієї оцінки перебуває Північна Африка. Найменше процес урбанізації торкнувся східної частини континенту. Однак за темпами зростання міського населення — понад 3 % на рік — Африка є світовим лідером.

Найбільше місто континенту — Каїр (столиця Єгипту). Тут проживає 11 млн осіб — кожен сьомий житель країни. Це найбільший промисловий центр країни й важливий транспортний вузол. У місті розвинені металургія, машинобудування, харчова, текстильна, хімічна промисловість.

Понад 10 млн осіб проживає в найбільшому місті й колишній столиці Ніґерії — Лаґосі. Він розташований на узбережжі Ґвінейської затоки та є головним промисловим центром не лише Ніґерії, але й усієї західної частини материка.

Для галузевої структури більшості африканських країн характерна значна роль сільського господарства з переважанням рослинництва. Розвиток цієї галузі характеризується низькими темпами зростання, причому в деяких країнах воно відстає від темпів збільшення населення. Багато країн спеціалізуються на одній-двох культурах. Наприклад, Сенеґал — на арахісі, Туніс — на оливках, Кот-д’Івуар і Ґана — на какао-бобах і каві.

З продовольчих культур найбільше значення мають кассава (бульбова культура, різновид маніоку), кукурудза, ямс. В окремих районах набули поширення пшениця і рис.

Тваринництво відіграє важливу роль у тих районах, де через посушливий клімат обмежені можливості рослинництва. Здебільшого вирощують зебу, овець, свиней і верблюдів. Найбільші поголів’я худоби — в Ефіопії, Судані, Ніґерії, Сомалі, ПА.

для сільського господарства характерна більшою мірою низька врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність худоби. Це пояснюється вкрай низьким рівнем агротехніки й переважанням ручних знарядь праці.

Більшість країн не можуть забезпечити своє населення необхідними продуктами харчування і змушені імпортувати їх, деякі одержують іноземну допомогу. Однією з причин складностей із забезпеченням жителів Африки зерном є стихійні лиха. У доповідях продовольчої і сільськогосподарської організації ООН відзначається, що стихійні лиха серйозно загрожують продовольчій безпеці. Так, кілька років тому в Сомалі виникла продовольча криза, через яку постраждало близько 1,8 млн жителів.

Упромисловості найбільше значення мають харчова, легка (текстильна) і гірничодобувна галузі. Там, де є лісові ресурси, розвивається лісова й деревообробна промисловість (початкові стадії переробки).

Останніми роками трохи підвищується значення металургії, нафтопереробної та хімічної галузей, електроенергетики й машинобудування (з переважанням складальних виробництв). Однак загалом обробна промисловість розвинена слабко, за винятком Південної Африки й окремих районів Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко).

Утериторіальній структурі господарства більш високим рівнем розвитку, як правило, виокремлюються столиці, райони

видобування й переробки мінеральних ресурсів, а також порти, з яких вивозиться сировина. Решта територій являють собою райони з переважанням натурального й напівнатурального сільського господарства.

На транспортній системі Африки значною мірою позначилися колоніальні часи, коли основним завданням метрополій було видобування корисних копалин та їх вивезення, тому нечисленні залізниці з’єднують узбережжя і райони, де залягають найважливіші корисні копалини.

За останні десятиліття набув розвитку автомобільний, трубопровідний і повітряний транспорт. 1987-го р. почалася експлуатація транссахарської автомагістралі, що зв’язує Північну Африку (Алжир) з Тропічною (Ніґер, Ніґерія). Найбільша довжина трубопровідного транспорту — в нафто- й газодобувних країнах (Алжир, Лівія). Так, з Алжиру нафта надходить у порти Тунісу, а природний газ із Хассі-Мессауда — в столицю країни. Зберігає своє значення морський транспорт, що відіграє важливу роль у зовнішній торгівлі.

В експорті африканських країн переважають окремі види сільськогосподарської продукції та корисні копалини. Імпортується продовольство, транспортні засоби, машини й устаткування, продукція хімічної промисловості. Серед торговельних партнерів переважають США та європейські держави (у тому числі колишні метрополії).

Австралія займає цілий материк і віддалена від інших країн світу. Тільки в результаті розвитку транспорту її ізольованість зменшилася. Найближчі регіони: Океанія, Південно-Східна і Східна Азія.

Унаслідок малої кількості опадів і високих температур в Австралії мало річок і озер. Найбільшу роль у забезпеченні водними ресурсами відіграє система річок Муррей і Дарлінґ. За австралійськими масштабами, це великі річки, але вони явно поступаються водним артеріям інших континентів. Нестачу поверхневих вод частково компенсують великі запаси підземних, але вони містять солі, тому зазвичай використовуються для обводнювання пасовищ і технічних потреб.

Лісові ресурси Австралії незначні. Території, вкриті лісом, становлять близько 6 % загальної площі країни. Переважно це північ, схід і південний захід материка.

Австралія багата на різноманітні корисні копалини. Особливо великими є запаси вугілля, бокситів, залізної руди, нікелю, урану, золота, олова. Основні поклади вугілля, природного газу й нафти

розташовані в східній частині материка. Родовища залізної руди знаходяться на північному заході. Боксити зосереджені на півострові Кейп-Йорк та в північно-східній частині Північної території. У західній частині Австралії розвідано велику кількість родовищ рудних корисних копалин, у тому числі нікелю, поліметалів, міді.

За винятком нафти, країна з лишком забезпечена основними видами корисних копалин. Це дозволяє експортувати промислову сировину й визначає особливості структури промисловості.

Як і в Канаді, головні фактори, що визначають основні риси населення Австралії, — природні умови й імміграція. Більшість жителів країни — нащадки переселенців із британських островів, що утворили англо-австралійську націю; решта — іммігранти з інших країн та аборигени (вони належать до австралоїдної раси). Аборигенами вважають себе близько 300 тис. осіб, і вони не утворюють єдиного народу. Зараз дехто з них проживає у великих містах, а дехто — у віддалених місцевостях Північної території й Західної Австралії (тут вони іноді становлять більшість населення).

Австралія належить до країн з першим типом відтворення, але має більш сприятливу демографічну ситуацію, ніж країни Європи. Так, природний приріст становить 5 ‰ на рік. Збільшується населення й за рахунок міграції: щорічно на постійне місце проживання до країни прибуває 80–100 тис. чол.

Серед віруючих переважають християни, більшість із них протестанти, широко представлені католики.

Густота населення — одна з найнижчих у світі — 3 чол./км2. Основна причина — складні природні умови й пов’язані з цим труднощі освоєння материка. У середині ХІХ ст. населення Австралії концентрувалося навколо портів, розташованих уздовж південносхідного узбережжя. Надалі жителі країни змогли заселити східні, південно-східні й південно-західні окраїни континенту, але й сьогодні понад 3/4 населення зосереджено на східному узбережжі. Найменш населеними є великі пустельні області Північної території та Західної Австралії. У деяких районах постійне населення відсутнє.

Австралійці — головним чином міські жителі, рівень урбанізації становить 92 %. Більшість проживає у 12 містах країни, у тому числі в Сіднеї (4,3 млн чол.), Мельбурні (3,6 млн чол.), Брісбені (1,7 млн чол.), Перті (1,4 млн чол.). Цікаво, що всі великі міста розташовані на узбережжі або поблизу нього.

Австралія — розвинена держава Південної півкулі. Провідна галузь її матеріального виробництва — промисловість. Особливість

країни — велике значення видобувної галузі. Інтерес транснаціональних компаній до надр Австралії пояснюється можливістю видобування корисних копалин відкритим способом і наступним вивезенням через прилеглі морські порти.

Видобувна промисловість визначає роль Австралії в міжнародному географічному поділу праці й забезпечує основну частку національного доходу. Найбільшими галузями є вугільна й залізорудна. Щорічно з надр країни вилучається близько 200 млн т кам’яного вугілля (Квінсленд і Новий Південний Уельс) і понад 130 млн т залізної руди (Західна Австралія). 70 % вугілля й 90 % залізної руди експортуються. За експортом вугілля країна перебуває на першому місці у світі, залізної руди — на другому.

Обсяги видобутку нафти й природного газу не такі значні. Найважливіші родовища «чорного золота» знаходяться в Західній і Південній Австралії, на північній території. Газу видобувається близько 30 млрд м3, переважно з родовищ району Гіппсленд і морського шельфу біля північно-західного узбережжя країни.

За видобутком бокситів Австралія посідає перше місце у світі. Частина сировини використовується у виробництві глинозему (у тому числі для експорту), частина переробляється на алюміній (у тому числі для власних потреб).

Австралія — великий виробник і експортер цинку й свинцю. Найважливіший район видобування цих металів знаходиться

уКвінсленді. Так, найбільше родовище цинку розташовується на північний захід від м. Маунт-Айза, а завод з виробництва чистого металу — на о. Тасманія (м. Гобарт).

За видобутком золота Австралія перебуває на другому місці

усвіті (понад 250 т щорічно). Цей благородний метал є другою за доходністю статтею австралійського експорту.

На північній території й у Південній Австралії ведеться видобування уранових руд. На країну припадає близко третини світових запасів цієї важливої сировини.

Після відкриття родовищ алмазів на північному сході Західної Австралії країна увійшла до числа найбільших виробників коштовного мінералу. Основна частина видобутих алмазів використовується в промисловості.

Австралія посідає одне з перших місць у світі за виробництвом електроенергії на душу населення. Основу галузі становлять ТЕС. Більшість працює на вугіллі й природному газі. Ресурси гідроенергетики обмежені, вони використовуються на острові Тасманія та в Австралійських Альпах. Атомних електростанцій у країні немає, і їх зведення поки що не планується.

Значного розвитку набула металургія. Чорна металургія працює для забезпечення власних потреб. Основні заводи розташовані в Ньюкаслі й Порт-Кемпбеллі. У кольоровій металургії виокремлюється виробництво алюмінію й міді.

В обробній промисловості на першому місці перебуває машинобудування. Галузь переважно орієнтована на внутрішній ринок і не задовольняє потреб країни. Велике значення має загальне машинобудування — виготовлення устаткування для гірничодобувної та харчової промисловості, промислових роботів і верстатів.

Розвинене транспортне машинобудування. Підприємства з виробництва автомобілів знаходиться поблизу Мельбурна (завод компанії «Форд»), в Аделаїді, Перті. Залізничне устаткування виготовляють у Ньюкаслі, Сіднеї, Мельбурні, Брісбені. Найбільші суднобудівні верфі розміщені поблизу Сіднея, Мельбурна, у Ньюкаслі й Брісбені. Великі підприємства сільськогосподарського машинобудування знаходяться в містах півдня й південного сходу, а дрібні — у сільськогосподарських районах Австралії.

Хімічна промисловість охоплює виробництво фосфатних й нітратних добрив, пластичних мас, синтетичних смол і каучуку. Основними центрами галузі є міста південного сходу.

Найбільші підприємства легкої та харчової промисловості розміщені в Мельбурні, Сіднеї, Брісбені, Перті, Гобарті.

Країна є одним з найбільших виробників та експортерів сільськогосподарської продукції. Сільське господарство дає близько 3 % валового національного продукту і п’яту частину надходжень від експорту. Галуззю використовується десята частина території країни, дві третини з них — пасовища, здебільшого вівчарські. Поголів’я овець — 150 млн, більшість — вовняного напряму (мериноси). Останніми десятиліттями набули поширення нові породи овець, які дають м’ясо більш високої якості, але трохи гіршу вовну. Майже половина баранини йде на експорт, в основному до мусульманських країн.

Молочне скотарство розміщається в південно-східній частині країни й навколо великих міст. Приблизно половина австралійської молочної продукції експортується у вигляді сухого молока, сиру,масла(переважнодокраїнПівденно-ЗахідноїтаСхідноїАзії). Свинарство і птахівництво орієнтовані на внутрішній ринок.

У рослинництві найбільше значення мають зернові культури. Їх обробка зосереджена в східних і південно-східних частинах Австралії, меншою мірою — на південному заході Західної Австралії й на о. Тасманія. Більше половини ріллі зайнято під пшеницю. Розширюються посіви рису у Квінсленді. У прибережних районах на

сході Квінсленда й на півночі Нового Південного Уельсу вирощують цукрову тростину, у вологих тропіках — цитрусові, ананаси, манго, банани, а на зрошуваних землях — бавовник і кукурудзу.

У країні розвинене рибальство. Найважливіші види промислової риби — тунець, лосось, кефаль й акула. Вилов креветок здійснюється траулерами в затоці Карпентарія, а омарів ловлять біля південного узбережжя Австралії. Галуззю, що швидко розвивається, є аквакультура.

Основну роль у перевезеннях вантажів і пасажирів відіграє автомобільний транспорт. Найбільш густу транспортну мережу створено в східному, південно-східному й південно-західному районах країни. На решті території автошляхів недостатньо, частина з них не має твердого покриття.

Основні обсяги перевезень корисних копалин і сільськогосподарської продукції здійснюють залізниці. Особливо значні обсяги вугілля транспортуються у Квінсленді й Новому Південному Уельсі. Першочерговим завданням для галузі є переведення залізничного транспорту на єдину колію. Щодо цього важливе значення має перебудова залізничної магістралі Аделаїда — Мельбурн.

Зовнішньоторгові операції здійснюються за допомогою морського транспорту. Частіше використовуються океанські кораблі під іноземним прапором. Найбільші порти загального призначення — Мельбурн, Сідней, Брісбен і Фрімантл (аванпорт Перта).

Авіаційний транспорт — головний засіб зв’язку жителів Австралії з іншими материками. Велику роль він відіграє й у перевезеннях пасажирів між віддаленими районами самої Австралії. На внутрішніх лініях перевезення забезпечують авіакомпанії «Куонтас» й «Ансетт».

Добре розвинений трубопровідний транспорт. Нафто- й газопроводи з’єднують райони видобування і найбільші промислові центри й порти. Особливе значення для господарства країни мають водопроводи великої протяжності.

В експорті Австралії основну роль відіграють вугілля, золото, м’ясо, вовна, глинозем, залізна руда, пшениця. В імпорті переважають машини й устаткування, засоби зв’язку, автомобілі, комп’ютери, продукція хімічної промисловості. Найбільші торговельні партнери Австралії — Японія, США, Китай, Південна Корея, Сінґапур, Німеччина.

Завдання та запитання

1.Чим би ви пояснили значні відмінності між показниками наро­ джуваності населення Латинської Америки та Англо-Америки?

2.Як ви вважаєте, чому нерозв’язані територіальні проблеми між латиноамериканськими країнами часто пов’язані з колоніальним минулим регіону?

3.Окремі країни регіону виступають проти назви «Латинська Америка». Серед них — острівні держави Карібського басейну. З’ясуйте походження цієї назви та поясніть точку зору керівництва країн Карібського басейну.

4.У цілому для більшості країн світу характерним є те, що більшість населення проживає на рівнинних територіях, а от у ряді латиноамериканських держав найбільш густо заселені плос­ когір’я Анд (внутрішня система розселення). Яскравим прикладом країни з таким розселенням є Болівія. Тут понад половина жителів зосереджена на плоскогір’я Альтіплано (висота 3300–3800 м), а фактична столиця — Ла-Пас — є єдиним міс­ том-мільйонером, розташованим на висоті вище від 3500 км. Чим би ви пояснили формування такої системи розселення, що склалася задовго до початку європейської колонізації?

Приклад. Висока густота населення на плоскогір’ях Анд пояс-

нюється тим, що індіанські племена віддавали перевагу їх порівняно сприятливим кліматичним умовам спекотному узбережжю.

5.Особливість країн регіону — виключне переважання республік і поширення президентської форми правління. З першого погляду це нагадує форму правління США, але для більшості дер-

жав властиве своєрідне розуміння ролі президента й надання особливого значення очолюваній ним виконавчій владі. Фактично вона мало контролюється іншими двома гілками — законодавчою та судовою владою.

Чим би ви пояснили виключне значення посади президента в багатьох країнах регіону?

6.Останніми роками господарство Вест-Індії доповнилося потужною нафтопереробною промисловістю. Цікаво, що вона працює на привізній сировині й виробляє значно більше продукції, ніж потребують економіки цих країн.

Чим би ви пояснили наявність потужних нафтопереробних підприємств у країнах, де нема ані власної сировини, ані достатньої кількості споживачів?

7.Поясніть високий рівень розвитку та спеціалізацію тваринництва Аргентини й Уруґваю.

8.Порівняйте спеціалізацію сільського господарства Бразілії та США. Поясніть відмінності.

9.Використовуючи карти атласу, розкажіть про трасу Панамериканського шосе.

Приклад. Шосе починається на кордоні США й Мексики, а по-

тім проходить через столиці й великі міста держав Центральної та Південної Америки.

10.Відомо, що індустріальний розвиток у США й окремих країнах Латинської Америки (Аргентина, Уруґвай) почався майже одночасно, але Сполучені Штати досягли дуже високих показників, а Аргентина й Уруґвай значно відстали. Чим би ви пояснили невисокі темпи розвитку в цих країнах?

11.Для позначення ряду країн Латинської Америки використовувся термін «бананова республіка». Як ви вважаєте, що розуміють під цим поняттям?

Приклад. Вузька міжнародна спеціалізація на одній із сіль-

ськогосподарських культур, політична нестабільність, значна нерівність у розподілі національного доходу, значна залежність від іноземного капіталу, відносно висока інфляція і дефіцит бюджету.

12.Чому Африку зараховують до Старого Світу?

13.Наведіть приклади однонаціональних та багатонаціональних країн регіону. Чому в Північній Африці переважають однонаціональні країни?

14.Чим би ви пояснили, що в Африці дуже поширені сепаратні процеси? Чому вони мають тенденцію досить швидко охоплювати сусідні країни?

Приклад. Сучасні суверенні держави регіону «успадкували»

свої кордони від колонізаторів, які часто проводили їх як прямі лінії (наприклад, по меридіанах та паралелях), а не по межах територій, на яких мешкають ті чи інші народи. Як наслідок, між молодими країнами Африки виникають численні прикордонні суперечки (наприклад, між Сенеґалом і Маврітанією, Лівією та Чадом, Сомалі та Ефіопією).

15.Учитель пропонує охарактеризувати ЕГП Північної Африки (виконують дві-три групи) та Тропічної і Південної Африки

(виконують інші дві-три групи).

16.Африка посідає останнє місце у світі за тривалістю життя, але при цьому на материку спостерігаються істотні відмінності. Більш сприятливою є ситуація в Північній Африці, де тривалість життя — 66 років, а в Тунісі й Лівії — 73 роки. Найменше живуть у східній і центральній частинах Африки — 43 роки (це приблизно половина життя японця або шведа). На останньому місці перебувають Замбія та Зімбабве — 32 і 33 роки відповідно. Чим пояснюються значні відмінності в середній тривалості життя між країнами регіону та дуже низькі її показники в Замбії та Зімбабве?

17.Як ви розумієте такий вислів: «Низький рівень агротехніки посилює залежність сільського господарства Африки від погодних умов та стихійних лих».

18.Порівняйте рівень розвитку та спеціалізацію промисловості в Північній та Тропічній Африці. Поясніть відмінності.

19.Порівняйте рівень розвитку промисловості країн Африки та Латинської Америки. Результати занесіть до таблиці.

20.Які чинники зумовили високий рівень урбанізації в Австралії?

21.Порівняйте функції, які виконує столиця Австралії Канберра, з функціями Парижа або Лондона. Наведіть приклади інших держав, де столиця не є потужним економічним центром.

22.Чим пояснюється велике значення видобувної галузі в структурі промисловості Австралії? Як це позначилось на рівні розвитку та спеціалізації інших галузей індустрії (у першу чергу машинобудування)?

23.Відомо, що впродовж багатьох десятиліть Австралія спеціалізувалась на вирощуванні овець для отримання вовни, але останніми роками поширилися нові породи тварин, які дають м’ясо більш високої якості та значно гіршу вовну. Чим можна пояснити цей факт? (Майже половина баранини йде на експорт, переважно в мусульманські країни.)

5. Практичні роботи та їх виконання в курсі «Соціально-економічна географія світу»

Специфіка географії як шкільного предмета полягає в тому, що необхідною умовою його успішного засвоєння є вміння користуватися різними джерелами інформації для отримання географічних знань, формування вмінь і компетенцій. Найважливішу роль у розв’язанні цих задач відіграють практичні методи навчання в поєднанні із самостійною роботою школярів. Їхньою невід’ємною складовою є програмні практичні роботи, суть яких полягає в тому, що викладач ставить перед учнями завдання й організовує їхню навчальну діяльність.

У вітчизняній та закордонній педагогічній літературі велика увага приділяється як практичним методам навчання, так і практичним роботам. Так, на думку українського фахівця М. В. Зінкевича, «саме в практичній діяльності учні набувають умінь і навичок,оперуючизнаннями.Аджезнання,незастосованівпрактичній діяльності й не зафіксовані як кінцевий результат, є формальни-

ми» (Практична навчальна діяльність у вивченні географії // Географія та основи економіки в школі. — 2009. — № 1. — С. 2).

Інший відомий вітчизняний науковець С. Г. Кобернік зазначає: «Практичні роботи є важливим і водночас необхідним компонентом шкільної географічної освіти <…> оновлення й удосконалення потребує науково-методична основа організації та проведення практичних робіт на уроках географії» (Практичні роботи

вшкільних курсах географії // Географія та основи економіки

вшколі. — 2007. — № 11–12. — С. 2). Російський педагог І. І. Барі-

нова відзначає: «Виконання передбачених програмою практичних робіт озброює школярів життєво важливими вміннями й навичками, у тому числі політехнічного характеру: читання карт різного змісту, діаграм, графіків, спостереження за природними процесами й фіксація їхніх результатів; виконання найпростіших заходів з охорони природи тощо» (Самостоятельные и практические работы по физической географии СССР: Кн. для учителя. — М.: Просвещение, 1990. — С. 3).

Програмою передбачено проведення практичних робіт з усіх курсів географії, у яких висвітлюються методи дослідження, властиві цій науці. Зараз їхня роль зростає у зв’язку з необхідністю формування в учнів у процесі навчання географії певних компетенцій (навчально-пізнавальної, інформаційної, соціальної, комунікативної, ціннісно-смислової).

Поняттю компетентності приділяється особлива увага в сучасній педагогічній науці. Компетентність можна розглядати як систему можливостей і здібностей, що дозволяють опанувати всі засоби та способи, необхідні для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній сфері, і передбачають спеціальні знання, уміння, способи мислення, а також розуміння відповідальності за свої дії. Природа компетентності така, що вона може проявлятися лише в єдності з цінностями людини, тобто за умови її глибокої зацікавленості в певному виді діяльності. Найважливішими умовами формування компетенцій є:

•інтерес до навколишнього світу, до того, що відбувається навколо людини;

•логічне мислення, уміння встановлювати зв’язки між об’єк­ тами, процесами, явищами, ідеями;

•уміння застосовувати знання й використовувати необхідні відомості для розв’язання проблемних ситуацій, добре в них орієнтуватися­ , чітко формулювати суть проблеми;

•уміння аналізувати свою діяльність під час розв’язання проблемних ситуацій;

•відповідальність за прийняті рішення та здійснені на їх основі дії.

Загалом більшість фахівців вважає, що практична робота може розглядатися як форма організації навчальної діяльності школярів, спрямована на застосування, поглиблення й закріплення теоретичних знань, а також на отримання нових у поєднанні з формуванням, розвитком і закріпленням необхідних для цього вмінь і навичок. Час на проведення практичних робіт — від 10 до 45 хв., окремі з них виконуються на комбінованих уроках або уроках вивчення нового матеріалу впродовж 10–15 хв. і є складовою цих уроків. Деякі, найбільш важливі та складні програмні, практичні роботи, що спрямовані на узагальнення отриманих знань і застосування їх на практиці, виконуються на уроках формування вмінь протягом 35–45 хв. До таких робіт належать ті, що передбачені програмою в процесі вивчення курсу «Соціальноекономічна географія світу». Для їх повноцінного виконання