Географія електронні книги / Стадник О.Г. Соціально-економічна географія світу. 10 клас 2010

УДК 37.016 ББК 74.262.6 C78

Бібліотека журналу «Географія» Випуск 9 (81)

В і д о м о с т і п р о а в т о р а:

О. Г. Стадник — канд. пед. наук, доцент кафедри географії ХНПУ імені Г. С. Сковороди

Р е ц е н з е н т :

К. І. Веремко — директор Харківської ЗШ № 40, учитель-методист, учитель географії

Стадник О. Г.

C78 Соціально-економічнагеографіясвіту.10клас:посібник длявчителя.—Х.:Вид.група«Основа»,2010.—127,[1] c. — (Б ка журн. «Географія». Вип. 9 (81)).

ISBN 978-617-00-0676-9.

У книзі подані детальні методичні рекомендації викладання курсу «Соціально-економічна географія світу. 10 клас» відповідно до діючої програми курсу, розрахованого на 52 години.

Для вчителів географії, студентів природознавчого профілю ВНЗ.

УДК 37.016 ББК 74.262.6

ISBN 978-617-00-0676-9

©Стадник О. Г., 2010

©ТОВ «Видавнича група “Основа”», 2010

Передмова

Курс «Соціально-економічна географія світу» має велике значення в шкільній географії, адже для більшості учнів він завершує формування знань про географічну картину світу. У процесі його вивчення в школярів складається цілісне уявлення про навколишній світ та взаємозв’язки природи, населення й господарства Землі. Дослідження психологів свідчать про надзвичайний інтерес до курсу. Його слід зміцнити й посилити цікавими уроками, нестандартнимиметодами,груповимиформамироботи,активнимзалученням десятикласників до навчального процесу, позитивною емоційною атмосферою уроків. Сподіваємося, що наш посібник допоможе виконати ці завдання.

Особливістю пропонованої роботи є велика кількість запитань і завдань різного рівня складності (у тому числі проблемних), які вчитель може використати на власний розсуд. Такий підхід сприятиме актуалізації навчально-пізнавальної, інформаційної, цін­ нісно-смислової та інших компетенцій.

Частина запитань і завдань мають варіанти відповідей. Це допоможе вчителеві краще організувати перевірку вивченого матеріалу, використовуючи евристичну бесіду.

Особливе значення надається колективним формам роботи. Вони не лише дозволяють ефективно виконати навчальні завдання, але й формують уміння працювати в групі, розв’язують чимало виховних задач, вивільняють час учителя для проведення консультацій.

Розділ І Вивчення загальної економіко-

географічної характеристики світу

1. Вивчення теми «Політична карта світу»

У темі «Політична карта світу» необхідно звернути увагу на відмінності між поняттями «країна», «держава», «залежна країна», «колонія». Зараз у світі існує понад 225 країн і територій. Більшість із них є загальновизнаними державами — стійкими політичними об’єднаннями людей, які займають певні ділянки поверхні Землі, обмежені державними кордонами, і мають політичну незалежність у внутрішніх і зовнішніх питаннях.

Не всі країни світу мають суверенітет. Рівень залежності таких територіальних утворень неоднаковий. У минулому серед них переважали колонії — країни або території, що перебували під владою іноземної держави й керувалися ними. Такі утворення практично повністю позбавлені політичної самостійності.

На початку ХХІ ст. колоній майже не залишилось. Зараз це переважно незначні території, здебільшого острівні, з невеликою кількістю жителів. Прикладами сучасних колоній можуть бути Ґібралтар (колонія Великої Британії), Ґуам (колонія США).

Менший ступінь залежності, ніж колонії, мають протекторати — залежні країни, що мають певний внутрішній суверенітет, хоча й позбавлені зовнішнього суверенітету. Прикладом протекторату є Монако. У 1861 р. князь Карл III продав Франції права на міста Ментону і Рок-Брюн, тим самим погодившись на французький протекторат. Тепер у Монако немає власної армії, крім королівської гвардії, що складається з 65 осіб. Питання оборони перебувають у компетенції Франції.

Процес зменшення кількості залежних країн у світі триває. З одного боку, частина їх здобуває незалежність і стає суверенними державами, з іншого — деякі залежні країни входять до складу країн-метрополій, а їх жителі стають повноправними громадянами цих держав (саме так вчинила Франція, надавши статус «заморських департаментів» своїм колоніальним володінням — Ґваделупі, Мартініці, Ґвіані та Реюньйону).

Сучасний територіальний поділ світу між державами є результатом тривалої історії розвитку людської цивілізації внаслідок різноманітних змін і перетворень. Відбувались вони безперервно, і їх можна поділити на кількісні та якісні.

Історію формування політичної карти світу поділяють на кілька великих частин — періодів, кожному з яких притаманні певні характерні ознаки. Більшість дослідників виокремлюють чотири періоди. (Учитель характеризує періоди формування політичної карти, учні заповнюють таблицю в зошитах.)

Характеристика періодів формування політичної карти світу

На початку ХХ ст. колоніальний поділ світу був майже завершений. Вільних територій для подальших загарбань майже не залишилось, що спричинило виникнення воєн нового типу — воєн за колонії. Поступово такі локальні війни підвели світ до Першої світової війни, яка ознаменувала початок новітнього періоду формування політичної карти світу.

Оскільки у ХХ–ХХІ ст. зміни політичної карти відбувалися з різною швидкістю та мали неоднаковий зміст, цей період дослідники поділяють на кілька менших часових відрізків — етапів.

Перший з таких етапів охоплює відрізок часу між початком Першої світової війни (1914) і подіями, що передували Другій світовій війні (середина 30-х рр. ХХ ст.). Більшість змін, що відбулися на політичній карті світу, були наслідком Першої світової війни та Жовтневої революції. При цьому найбільші зміни територіального поділу світу відбулися в ході Першої світової війни та безпосередньо після її завершення.

Головними кількісними змінами політичної карти світу на цьому етапі були такі:

1.Зміна кордонів держав, що існували (територіальні втрати Німеччини, Болгарії й Туреччини; збільшення площі Румунії, Франції тощо).

2.Утворення нових держав на місці Австро-Угорщини, яка розпалась(Австрія,Угорщина,Чехословаччина),танаціональних окраїн Російської імперії (країни Балтії, Польща, Фінляндія), у тому числі таких, які існували короткий період (УНР, ЗУНР, Грузія, Вірменія та ін.).

3.Переділ колоніальних володінь Німеччини, що супроводжувався зміною їх кордонів (Тоґо, Камерун).

Водночас із кількісними змінами в цей час у світі відбувались і якісні. Головними з них були такі:

1.Поява перших соціалістичних країн (СРСР, Монголія, ТаннуТувінська Народна Республіка).

2.Зникнення окремих колоніальних імперій (Німецька, Османська), збільшення у світі кількості республік.

3.Поява залежних країн нового типу — опікуваних (підмандатних) територій (Ліван, Палестина тощо).

Початок другого етапу частина дослідників датують початком Другої світової війни, а завершення — серединою 50-х рр. ХХ ст.

Головними кількісними змінами, що відбулися в територіальному поділі світу, були такі:

1.Поява на короткий час численних маріонеткових (незалежних лише формально) держав, особливо в Європі (Хорватія, Словаччина, Маньчжоу-Го (Північно-Східний Китай) та ін.), та короткочасне суттєве збільшення територій деяких країн (Німеччина, Італія, Угорщина, Японія).

2.Значні зміни кордонів багатьох країн за результатами Другої світової війни.

3.Початок появи нових незалежних країн в Азії (Індія, Пакистан, Ізраїль, КНДР тощо) та Африці (Лівія).

Головними якісними змінами на політичній карті світу були такі:

1.Продовження процесу зникнення колоніальних імперій (Японська).

2.Формування світової соціалістичної системи, яка до середини 50-х рр. ХХ ст. налічувала вже 14 держав.

3.Початок здобуття політичної незалежності колишніми коло­ ніями­ або напівколоніями.

Третійетаптривав із середини 50-х до початку 80-х рр. ХХ ст. Головна його кількісна ознака — поява на політичній карті світу величезної кількості молодих держав унаслідок визволення колоній. Так, лише в 1960 р. здобули політичну незалежність 17 африканських країн (недаремно згодом цей рік назвали «роком Африки»), унаслідок чого припинили своє існування колоніальні імперії.

Четвертий етап розпочався наприкінці 80-х рр. ХХ ст. і триває до сьогодні. Його особливістю є те, що кількісним змінам на політичній карті світу передували зміни якісні, головною з яких стала криза, а потім і крах світової соціалістичної системи.

Саме якісні зміни у світі стали причиною кількісних змін у територіальному поділі світу.

Найважливішим показником, за яким визначають, до якої групи країн належить держава за ступенем розвитку суспільства, є частка зайнятих у сільському господарстві (від загальної кількості тих, хто працює). Як правило, чим менша частка людей зайнята в сільському господарстві, тим вищим є рівень розвитку країни.

Ще 150 років тому в більшості країн світу головною галуззю було сільське господарство. У ХХ ст. на перше місце за своїм значенням вийшла промисловість. Але наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. у ряді найрозвиненіших країн вона поступилася своїм

місцем невиробничій сфері — банківському сектору, сфері послуг, туризму.

Можна зробити висновок, що більшість країн у своєму розвитку послідовно проходять кілька стадій: аграрне суспільство — індустріальне суспільство — постіндустріальне суспільство.

У літературі наводяться численні поділи держав на групи за розмірами валового внутрішнього продукту (ВВП) з розрахунку на одного жителя та особливостями їх економіки. Українські географи виділяють за цим показником п’ять типів держав: розвинені, середньорозвинені, постсоціалістичні, країни, що розвиваються, та країни централізованої економіки.

Більшість розвинених країн розташовані в Північній півкулі, переважно в Європі. Практично всі вони є індустріальними або постіндустріальними­ . Для них характерна ринкова економіка і високий (понад 20 тис. доларів США) ВВП на одного жителя (недарма населення цих країн називають «золотим мільярдом»). Частка цих країн у світовій економіці становить понад 50 %, у тому числі понад 40 % припадає на так звану «Велику сімку» — США, Канаду, Японію, Німеччину, Францію, Велику Британію та Італію. Господарство цих країн дуже потужне й багатогалузеве.

Дві інші групи держав, що належать до розвинених, — це малі країни Європи, високорозвинені держави з порівняно вузькою спеціалізацією господарства (наприклад, Норвеґія, Люксембурґ, Австрія, Швейцарія), та розвинені країни Південної півкулі (інша назва — країни переселенського капіталу) — Австралійський Союз, Нова Зеландія, Південна Африка (сюди ж зараховують Ізраїль, хоча він розташований у Північній півкулі).

Середньорозвинені країни поділяються на дві групи держав: а) країни, що відстали у своєму розвитку (переважно країни Пів-

денної Європи, наприклад, Портуґалія і Греція); б) країни нової індустріалізації (низка держав Східної та

Південно-Східної Азії — Сінґапур, Республіка Корея, Малайзія тощо — та Латинської Америки — Бразілія, Аргентина, Мексика) — група держав, економіка яких швидко розвинулась у другій половині ХХ ст., особливо промисловість.

До середньорозвинених країн деякі дослідники зараховують і третю підгрупу країн — постсоціалістичні. Але частина вчених виділяє їх в окрему підгрупу, поділяючи на два підтипи:

а) країни — члени СНД (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан тощо) — колишні республіки в складі СРСР, розташовані на сході Європи, у центрі й на півночі Азії;

б) постсоціалістичні держави Євразії — переважно країни Центральної Європи (країни Балтії, Польща, Чехія, країни, що утворились на місці Югославії, тощо, а також єдиний представник Азії — Монголія).

Рівень розвитку цих країн помітно відрізняється один від одного, але для всіх них характерна наявність певних пережитків централізованої командної економіки.

До країн централізованої (командної) економіки зараховують п’ять держав: Китай, В’єтнам, Лаос, Кубу, КНДР. У більшості зних(виняток—КНДР)заразвідбуваютьсяреформигосподарства, спрямовані на побудову регульованої ринкової економіки.

Найбільшу групу країн (близько 120) складають країни, що розвиваються. Хоча вони мають низку спільних ознак (багато­ укладна економіка, опора господарства на використання окремих видів природних ресурсів або дешевої робочої сили), ця група дуже неоднорідна. Тут можна виокремити кілька підтипів:

а) країни з порівняно зрілою структурою господарства — держави з багатогалузевою, але технічно і структурно відсталою економікою (переважно країни Азії, Північної Африки та Латинської Америки — Індія, Іран, Перу, Колумбія, Марокко, Єгипет);

б) країни-експортери нафти (в основному держави Близького Сходу — Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Бруней та ін.) — група держав з високим ВВП з розрахунку на одного жителя, але вузькою структурою експорту;

в) малі країни («багаті острови») — невеликі, переважно острівні держави, економіка яких базується або на вигідному географічному положенні, або на сприятливих кліматичних умовах (Кіпр, ряд країн Вест-Індії);

г) найменш розвинені країни — близько 50 держав, переважно з Африки й Азії (Чад, Ефіопія, Мозамбік, Бенін, Руанда, Банґладеш, Гаїті тощо) — найбідніші, економічно й соціально найвідсталіші країни світу.

Завдання та запитання

1.Учитель пропонує учням самостійно визначити зміни, що від-

булись на політичній карті за останні 25 років.

Приклад. Поява нових держав, переважно на місці дво- і багатонаціональних соціалістичних держав. Так, Чехословаччина розпалась на Чехію і Словаччину, на місці Югославії існує 6 загальновизнаних і одна самопроголошена держава, СРСР розпався на 15 суверенних держав.

Крах СРСР зробив можливим об’єднання деяких розколотих раніше країн (Німеччина, Ємен).

На карті світу з’явилась велика кількість самопроголошених державних утворень (наприклад, Придністровська Молдавська Республіка й Косово в Європі, Сомаліленд і Пунтленд в Африці, Арцах, Абхазія й Південна Осетія в Закавказзі тощо).

2.Наведіть приклади самопроголошених держав, що з’явились

за останні два десятиліття.

Приклади. Придністровська Молдавська Республіка (фактично існує як незалежне державне утворення з 1992 р.), не визнана жодною із загальновизнаних держав світу. У 2007 р. проголосило свою незалежність Косово — частина Сербії, населена переважно албанцями. Цю державу визнало вже понад 30 держав. У 2008 р. Росія й Нікараґуа визнали суверенітет Абхазії та Південної Осетії — двох областей Грузії, які фактично не підкорялись центральному уряду своєї країни ще з початку 90-х рр. ХХ ст.

3.Географічно Україна перебуває в так званій «дузі нестабільності» (колишня Югославія — Наддністрянщина — Абхазія — Південна Осетія — Карабах — Чечня). Згадайте, які конфлікти відбувалися в цих районах і до чого вони призвели.

4.Згадайте з курсу «Всесвітня історія» та наведіть приклади воєн за колонії.

Приклади. Іспано-американська війна 1898 р., англо-бурська 1899–1902 рр., російсько-японська 1904–1905 рр., італо-турецька

1912 р.

5.На думку дослідників, у світі слід чекати подальшого збільшення кількості суверенних держав. Так, на початку ХХІ ст. дослідники США виділили на Землі до двохсот районів, які в майбутньому можуть стати незалежними державами. Їхні припущення підтверджуються. Наведіть приклади країн, де поширені рухи за суверенітет окремих територій.

Приклад. Парламенти Валлії та Шотландії (автономні частини Великої Британії) проголосили своїм завданням здобути політичну незалежність вже до 2015 р. Подібні плани мають і жителі Гренландії — володіння Данії. Складною є ситуація в Індії, Судані, Грузії, Сомалі. Сильними є сепаратистські настрої навіть у благополучних Бельґії, Канаді та Італії.

6.Не важко помітити, що основні події, пов’язані з формуванням політичної карти, відбувалися в Європі або виходили з цього континенту. Чому? Може, ми мало знаємо про події в інших регіонах світу? Висловіть свою точку зору з цього питання.

7.На думку деяких американських дослідників, на території Європи можуть з’явитись нові держави, зокрема Лапландія, Транспаданія, Валлонія. Частинами яких суверенних держав є зараз ці території?

8.Складіть таблицю «Відмінності між абсолютними монархіями та республіками». (Виконується діадами — парами учнів.)

Особа (державні органи), якій (яким) належить влада

Період правління (управління) державою

Система передачі влади

Приклади країн

9.Водночас із конституційними формами правління в окремих країнах (їх називають країнами з невизначеним статусом) певний час можуть існувати і неконституційні (незаконні) форми — диктатури або військові режими, які можуть виникати

внаслідок революцій, військових переворотів, громадянських війн.

Наведіть приклади регіонів, де найбільше країн з невизначеним статусом.

Приклад. У ХІХ — першій половині ХХ ст. найбільше таких режимів існувало в Центральній та Південній Америці, але в другій половині ХХ ст. лідером за кількістю переворотів і громадянських війн стала Африка.

Проблемні питання

10.Чи підтримуєте ви думку деяких фахівців, що ЄС — це приклад сучасної конфедерації? Спробуйте знайти аргументи за і проти цього твердження.

11.Серед унітарних держав є такі, що мають у своєму складі автономні утворення. Наведіть приклади таких країн. (Приклади: Україна,Китай,Іспанія,Азербайджан,Узбекистан.)Поясніть, якускладіунітарнихдержавмогливиникнутиавтономніутворення (як приклад можна взяти Україну). Чи правильно зара-

ховувати ці держави до унітарних? Знайдіть аргументи на користь своєї точки зору.

12.У світі існували та існують федерації, що склалися на основі об’єднання історично сформованих самостійних держав. Прикладом подібної федеративної держави може бути Німеччина, де в період існування Священної Римської імперії налічувалося кілька десятків номінально самостійних країн. Згадайте з курсу «Всесвітня історія», які країни розташовувалися на території сучасної Німеччини. Які з них відіграли головну роль у державотворенні? Коли та як це відбувалося?

13.У демократичному суспільстві функціонує система противаг, коли дії кожної з гілок влади вільно обговорюються. Як ви вважаєте, яку роль у цій системі мають відігравати джерела масової інформації? Чому вони мають бути фінансово незалежними й за рахунок чого можна досягти цього?

14.Уявіть, що ви розробляєте стратегію регіональної політики України. Що ви думаєте про надання більш широких повноважень адміністративно-територіальним одиницям країни? Які плюси та мінуси ви бачите в регіоналізації?

15.Можна говорити про устрій і керування не лише державою, але й класом,родиною.Якимєустрійвашогокласу,вашоїродини?Це можуть бути «демократична республіка», «конституційна» або «абсолютна монархія», «самоврядування» або «централізоване керівництво». Як приймаються рішення? Чи ефективні вони? Чи враховуються достатньою мірою інтереси всіх членів колективу? Запропонуйте форми й методи, які підвищили б ефективність керування вашим колективом.

16.Офіційна назва Швейцарії — Швейцарська Конфедерація, однак фактично це федеративна держава. Використовуючи додаткові джерела географічної інформації, спробуйте пояснити таке протиріччя (використайте дані про історію розвитку цієї держави).

17.Порівняйте досягнення ринкової та командної системи економіки на прикладі двох країн, наприклад Корейської НародноДемократичної Республіки (КНДР) і Республіки Корея.

18.Думка про те, що країни з високими показниками валового внутрішнього продукту на душу населення обов’язково мають високий рівень життя, не завжди відповідає дійсності. Рівень життя може бути відносно низьким за високих показників

обсягів виробництва. Як приклад можна згадати ряд країн Африки. Наприклад, Ґабон має показник ВВП на душу населення 15 167 дол. США, а Екваторіальна Ґвінея — 30 627 дол. США (більше, ніж Італія), але при цьому рівень життя населення низький. Чим би ви пояснили ці невідповідності?

19.Порівняйте ринкову та командну систему господарювання. Дані запишіть у таблицю (за зразком).

20.деякі, насамперед нові індустріальні, країни, щоб досягти рівня розвинених використовують моделі розвитку, що наздоганяє. Суть однієї з моделей полягає в підтриманні більшості галузей національної економіки, у повній або частковій монополії на зовнішню торгівлю, розвитку імпортозамінних й орієнтованих на експорт галузей, обмеженні доступу товарів і капіталів, що є конкурентами, на внутрішній ринок, неконвертованості національної валюти (це стримує вивезення капіталу за кордон), формуванні й розвитку внутрішнього ринку. Інша модель орієнтована на створення конкурентноздатних галузей з виготовлення експортної продукції. При цьому залучається іноземний капітал, у тому числі шляхом надання податкових пільг, важливою умовою є також стабільна й передбачувана ситуація в країні, низькі податки. Як ви вважаєте, наскільки перелічені «рецепти» використовуються або можуть бути використані в Україні? Запропонуйте свою модель розвитку, що наздоганяє, для України (врахуйте­ , що багато країн використовували елементи обох моделей­ ).

21.Учитель пропонує учням показати на прикладі України позитивні й негативні наслідки вступу до СОТ. (Один із варіантів наведено в таблиці.)

22.Згадайте з курсу «Економічна і соціальна географія України», з якими країнами Україна має найбільш тісні зовнішньоеко­ номічні зв’язки. Чи вважаєте ви, що саме на ці держави мають бути орієнтовані основні вектори зовнішньої політики України? Чи відповідає ваша точка зору наявній ситуації? Висловіть свою думку про основні вектори зовнішньої політики України.

23.Жителі однієї з найуспішніших країн Європи — Норвеґії — не дали згоду на вступ до ЄС. Назвіть можливі причини цього рішення.

2. Вивчення теми «Населення світу»

У темі «Населення світу» бажано більше уваги звернути на динаміку кількості населення та зміни його характеристик, у першу чергу демографічних. На сьогодні кількість жителів нашої планети становить близько 6,8 млрд осіб, але в далекому минулому населення було нечисленним і зростало повільно, хоча коефіцієнт народжуваностібувдужевисоким.Додеякогойогозростанняпривела

поява землеробства і скотарства, але навіть на початку нашої ери загальна кількість людства не перевищувала 250 млн осіб.

За наступну тисячу років населення світу збільшилося лише на кілька десятків мільйонів жителів. Його зростанню перешкоджали важкі умови життя, відсталість медицини, численні війни та епідемії.

Зростання населення прискорилось у ХVІІІ–ХІХ ст. 1820-го року на Землі вже проживав мільярд людей, а 1927-го року народився двомільярдний житель. Особливо швидко населення світу почало зростати в другій половині ХХ ст. Людство увійшло в стадію демографічного вибуху — швидкого зростання населення.

Демографічний вибух спершу охопив більш розвинені країни, але згодом до нього були залучені й інші країни світу, оскільки їх економіка також розвивалася. Закономірність цього процесу досить зрозуміла: зростання економіки — підвищення середнього рівня життя населення країни — збільшення тривалості життя і зниження смертності — швидке зростання кількості населення.

Утім, як виявилося, на цьому зміни в демографічних процесах не завершуються. Унаслідок збільшення тривалості життя зростає середній вік населення. При цьому коефіцієнт народжуваності неминуче починає зменшуватися. Як наслідок — темпи природного приросту знижуються.

Цьому сприяє також процес залучення жінок у виробництво, який посилюється з розвитком економіки. Як наслідок — кількість дітей у сім’ях зменшується, що ще більше знижує коефіцієнт народжуваності.

Це добре помітно зі статистичних даних. Так, у 60-х рр. ХХ ст. темпиприростунаселеннясвітустановилиблизько2%;у80-тірр.— уже 1,7 %; на початку ХХІ ст. — лише 1,16 %.

Отже, спостерігається послідовна зміна показників народжуваності, смертності та природного приросту, пов’язана з соціальноекономічним розвитком світу, — демографічний перехід.

Учитель демонструє схематичний графік, на якому відображено, як змінювались показники народжуваності, смертності та природного приросту з початку нашої ери. Загалом в історії людства виділено чотири фази демографічного переходу:

•І — високі коефіцієнти народжуваності та смертності, невисокий коефіцієнт природного приросту;

•ІІ — різке зниження коефіцієнта смертності за високого коефіцієнту народжуваності, що приводить до швидкого зростання населення (фаза демографічного вибуху);

•ІІІ — повільне зниження коефіцієнта смертності та швидке — народжуваності; зменшення коефіцієнта природного приросту;

•ІV — подальше зближення величин коефіцієнтів народжуваності та смертності; дуже повільне зростання кількості населення або навіть його скорочення.

Залежно від того, у якій фазі демографічного переходу перебуває та чи інша країна, відтворення, тобто зміна поколінь людей у результаті демографічних процесів, має свої особливості. В узагальненій формі воно може бути розширеним (у процесі відтворення населення досить швидко зростає), простим (населення зростає дуже повільно) та звуженим (кількість жителів країни зменшується).

На сьогодні в країнах світу виділяють два основні типи відтворення населення. Перший характеризується низькими коефіцієнтами народжуваності, смертності та природного приросту, причому останній може бути навіть від’ємним. При цьому спостерігається старіння нації — процес збільшення середнього віку жителів країни й навіть депопуляція — зменшення кількості жителів унаслідок перевищування смертності над народжуваністю. Він характерний для країн і регіонів, які перебувають на третій і четвертій стадіях демографічного переходу, — Європи, Північної Америки, Австралії, частини країн Східної Азії.

До першого типу відтворення належать також чимало постсоціалістичних країн. Для них характерне звужене відтворення, тут смертність перевищує народжуваність.

Для другого типу відтворення населення характерними є невисокий коефіцієнт смертності та високі показники народжуваності й природного приросту — демографічний вибух. Такий тип відтворення населення зберігається в країнах Африки, більшості країн Азії та значній частині країн Південної та Центральної Америки.

Цілком зрозумілою є обставина, що зменшення населення або його швидке зростання створює для держав низку проблем. Намагаючись уникнути їх загострення, влада багатьох держав проводить демографічну політику — систему державних заходів, спрямованих на регулювання демографічних процесів. У країнах з першим типом відтворення вона спрямована на підвищення народжуваності (щодо цього можна відзначити успішну демографічну політику Франції), у країнах з другим типом — на її зниження (це вдалося зробити, наприклад, у Китаї).

Важливою характеристикою населення є його статево-віко­ ва структура (склад). Її аналіз дає змогу передбачити наявність

у майбутньому в країні кількості трудових ресурсів та пенсіонерів, необхідність у дошкільних дитячих закладах, закладах освіти тощо. На сьогодні можна виокремити такі закономірності в статевовіковому складі населення світу:

1.Середній вік жителів прямо залежить від рівня розвитку країн, де вони проживають: найвищий він у розвинених країнах, а найнижчий — у відсталих.

2.У розвинених країнах кількість жінок більша, ніж чоловіків, особливо в старших вікових групах.

3.У багатьох мусульманських країнах, а також в Індії та Китаї жінок менше, ніж чоловіків.

Розглядаючи міграційні процеси, бажано відзначити, що зараз характерним є їх посилення. На це вказує річна кількість мігрантів, з урахуванням сезонних і нелегальних, яка перевищує 200 млн осіб (для порівняння: у 1960-му р. — 79 млн). У світі сформувались три великі центри імміграції:

а) Західна Європа. Міграційна політика країн цього субрегіону спрямована на залучення робочої сили з країн Центральної Європи, СНД, Туреччини, балканських країн, а також колишніх колоній. При цьому іммігранти використовуються насамперед на важких (будівництво), шкідливих для здоров’я (металургія, обслуговування ЖКГ) або низькооплачуваних (підсобні й сезонні робітники, догляд за дітьми й немічними) роботах.

б) Англо-Америка. Для міграційної політики США й Канади характерними є два напрями: залучення дешевої малокваліфікованої та низькооплачуваної робочої сили переважно з країн Латинської Америки; переманювання висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі науковців, з інших країн, особливо постсоціалістичних та Індії.

в) Нафтодобувні країни Південно-Західної Азії. Це наймолод-

ший центр імміграції (почав формуватися лише в 70-х рр. ХХ ст.). Для нього характерні: а) імміграція переважно з мусульманських країн; б) різке переважання серед іммігрантів чоловіків; в) спрямування місцевих законів на стримування постійних міграцій з одночасним сприянням сезонним і, особливо, тимчасовим мігрантам.

У другій половині ХХ ст. у світі відбувається посилення «відпливу умів» — переїзду висококваліфікованих спеціалістів і науковців до розвинених країн, різке зростання кількості вимушених мігрантів — біженців, а також частки нелегалів.

Міграційні процеси багато в чому пояснюються старінням населення в розвинених країнах і молодим населенням, яке продовжує

швидко збільшуватися, в країнах, що розвиваються, а також розширенням можливостей зайнятості в поєднанні зі здешевленням транспорту й зв’язку.

Якщо зовнішні міграції суттєво впливають на кількість та особливості населення різних країн світу, то внутрішні забезпечують його перерозподіл у межах держав. Особливо велике значення вони мають для формування співвідношення міського й сільського населення. Саме завдяки внутрішній міграції «село — місто» на початку ХХІ ст. збільшення населення міст удвічі почало перевищувати темпи загального його зростання у світі. Такий процес зростання міського населення та підвищення значення міст в економіці, політиці, культурі називається урбанізацією.

Урбанізація характеризується двома головними показниками: рівнем урбанізації (частка міських жителів у загальній кількості населення) і темпами урбанізації (швидкість зростання частки міських жителів у загальній кількості населення).

У розвинених і менш розвинених країнах урбанізація відбувається неоднаково. Для розвинених країн характерні:

1.Високий (65 % і вище) рівень урбанізації (у таких країнах, як Монако й Сінґапур, він становить 100 %).

2.Низькі темпи урбанізації (через малий природний приріст населення та скорочення міграції із сільської місцевості).

3.Розвиток процесів субурбанізації — зростання населення приміських зон, у тому числі за рахунок переїзду частини жителів великих міст до передмість, через що населення великих міст скорочується (наприклад, у шотландському місті Ґлазґо на початку 60-х рр. ХХ ст. населення перевищувало 1 млн жителів, зараз там проживає близько 800 тис. осіб).

4.Рурбанізація — поширення міського способу життя в сільській місцевості.

Інша картина спостерігається в країнах, що розвиваються. Для них характерними є:

1.Середній та низький рівні урбанізації.

2.Високі темпи урбанізації.

3.Розвиток псевдоурбанізації (несправжньої урбанізації) — процесу зростання міст без поширення міського способу життя.

4.Значні відмінності в рівні й темпах урбанізації окремих частин країн: дуже швидке зростання столиць; менш швидке — деяких портових міст і центрів видобування корисних копалин; повільне зростання інших міст. Як наслідок, виникає величезний розрив між кількістю населення найбільшого міста та інших міст країни.