1
.docx22. Біологічний аспект дослідження звукової будови мови. Утворення звука забезпечує артикуляція, тобто робота апарату мовлення. Вона полягає у підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи. В артикуляції звука розрізняють три фази: 1) приступ, або екскурсія: полягає в підготовленні апарату мовлення до творення звука; 2) витримка, або експозиція: вимова звука і збереження потрібного для його творення положення органів мовлення; 3) відступ, або рекурсія: закінчення творення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переходять у стан спокою. Ці фази артикуляції чітко виявляються, коли звуки вимовляють окремо, тобто в неприродних умовах, наприклад при вивченні фонетики. У процесі мовлення (в реальних умовах) представлені не окремі звуки, а звуковий потік, де найменшою вимовлюваною одиницею є не звук, а склад. Оскільки під час говоріння звуки вимовляють один за одним досить швидко, то екскурсія наступного звука накладається на рекурсію, іноді навіть на витримку попереднього. Звуки зливаються у звуковий ланцюжок, окремі компоненти якого мають достатню артикуляційну ок-ресленість, щоб виразити відповідні фонеми, але частину своїх артикуляційних ознак, наявних при окремій вимові звука, втрачають. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база — зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію. 23. Артикуляційна база мови. Зміни звуків у потоці мовлення. Артикуляційна база - призвичаєна, типова вимова звуків в будь-якій мові. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні, польські пом'якшені людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база — зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію. Щодо типів змін звуків, то розрізняють такі типи: 1)Комбінаторні: -акомодація - пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. (сім,сум,сам) -асиміляція - уподібнення звука до сусіднього як в умовах його творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні. (просьба) -дисимиляція - заміна у слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним (кто-хто) -метатеза - перестановка звуків або складів в межах слова (медведь-ведмідь) -епентеза - виникнення у слові додаткового звуку (паук-павук) -дієреза - викидання звуку для зручності вимови (солнце-сонце) -стяжіння - злиття двох суміжних звуків в один (дочка-дочці /доц ґ:і/) 2)Позиційні зміни: -редукція – ослаблення вимови ненаголошених голосних, результатом якого є якісна видозміна або повне зникнення. -протеза – поява на початку слова додаткового звука для полегшення вимови (вулиця «улица») Крім комбінаторних та позиційних, існують і такі фонетичні процеси, які не залежать ні від оточення звука, ні від його позиції. Звук в усіх випадках, де б він не стояв, змінюється в інший звук, тобто відбувається його спонтанна зміна.Спонтанні звукові зміни — незалежні від оточення чи позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної системи мови. Наслідком спонтанної зміни завжди є повне зникнення в мові певного звука. Такий загальний характер цього фонетичного процесу зумовив те, що його називають також фронтальним. Історичні звукові зміни — фонетичні процеси, які діяли в минулому, але вже втратили свою актуальність. Живі звукові зміни— фонетичні зміни, які діють у процесі функціонування мови і ще не втратили свою актуальність.Історичні, або діахронічні, та живі, або синхронічні, звукові зміни належать до комбінаторних і позиційних. 24. Будова мовного апарату і функції його найважливіших частин. Мовний апарат — це сукупність органів людини, необхідних для виробництва мови. Створюються звуки при проходженні повітря через апарат і мовлення, внаслідок роботи апарату. До апарату мовлення належить увесь дихальний тракт і всі органи вздовж нього — від губ до легенів. Слід додати, що утворення звуків є, так би мовити, побічним продуктом органів, призначених для дихання і прийняття їжі. Потреба в цьому “побічному продукті” видозмінила й удосконалила відповідні органи. Апарат мовлення складається з трьох груп органів, з трьох поверхів. 1. Дихальні органи, нижній поверх апарату мовлення, включають легені і дихальне горло (трахею). Нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки, які закінчуються альвеолярними ходами. Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При вдиханні м'язи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи діафрагму. Об'єм легенів збільшується, і відбувається вдих. При видисі м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення. 2. Гортань становить собою верхню, розширену частину трахеї і містить голосовий апарат. Каркасом для нього служать персневидний (знизу) і щитовидний (зверху) хрящі, що виконують охоронну функцію. На внутрішніх стінках щитовидного хряща — дві еластичні голосові зв'язки. Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти. Розслаблені голосові зв'язки не мають такої здатності. Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт, якщо при проходженні повітря вони зімкнені, але залишається невелика щілина між пірамідальними хрящами, протискуючись крізь яку, повітря утворює шум, характерний для шепітних звуків. Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним — це один звук, а не різні звуки. Це ще ніби звукове “ тісто", з якого мають бути "виліплені" різні окремі звуки. Втім, деякі звукові варіації беруть початок і в самій гортані: 1) шепіт (повітряний струмінь проходить переважно між черпаловидними хрящами), 2) фальцет (неприродно високий голос, при якому перенапружені голосові зв'язки розходяться тільки в передній своїй частині), 3) гортанні чи ларингальні звуки (існують глухі щілинні, глухі й дзвінкі проривні гортанні приголосні, а також особливі абруптивні приголосні деяких кавказьких мов, при утворенні яких паралельно із зімкненням в роті твориться зімкнення між голосовими зв'язками). 3. Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової. Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки (гр. “ фаринкс", звідки термін — фарингальні звуки) розміщена зразу ж над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою, а середня — зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище — з носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків. Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, обсяг і форма якого змінюються завдяки рухові і зміні позиції Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків — як приголосних (м, н), такі голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові, у французькій та ін. При утворенні носових звуків носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як резонатор, і як джерело різноманітних шумів. Всі органи мовлення діляться на активні, що є рухомими, і пасивні, нездатні до переміщень. До активних органів мовлення належать легені, голосові зв'язки, язик, м'яке піднебіння, язичок і губи. В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва. Зокрема вона є активною при утворенні українського фарингального звука г (голова, голос). До пасивних органів належать зокрема зуби, альвеоли, тверде піднебіння, носова порожнина. 25. Акустичний аспект вивчення звукової будови мови. Як фізичне явище звук мовлення утворюється внаслідок коливання голосових зв'язок та взаємодії надгортанних органів і порожнин під впливом струменя видихуваного повітря.Значно рідше звуки можуть вимовлятися на основі струменя вдихуваного повітря. У зв'язку з цим усі звуки мовлення поділяють на експірати (творяться при видиху) та ікспірати (творяться на вдиху). Експірати характерні для всіх мов, а інспірати утворюються тільки в окремих. Звуки людського мовлення, як і будь-які інші звуки, мають такі акустичні параметри: висота, сила, довгота, тон, шум, тембр. Висота звука залежить від частоти коливань, тобто від кількості коливань голосових зв'язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах (1 Гц — одне повне коливання за секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв'язки здатні утворювати звуки висотою від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано). Різні звуки мають неоднакову висоту. Завдяки зміні висоти звуків у межах складу в деяких мовах здійснюється наголошування. Такого типу наголос називають музичним. Сила звука. Вона визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання: чим більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б), його десята доля — децибел (дБ). Ця одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на один дБ означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Чим голосніше говорить людина, тим вищою є сила звука. Довгота звука. Залежить вона від часу його звучання. Довготу звука вимірюють у мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки розрізняються довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Довгота є супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в українській мові наголошений голосний у 2—3 рази довший від ненаголошеного. Довгота звука є також основою кількісного, або довготного, наголосу , який властивий, зокрема, індонезійській мові. Тон і шум. Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті рівномірних коливань голосових зв'язок утворюються тони, або основні тони. Вони властиві звукам стійкої висоти. Неритмічні коливання, які виникають унаслідок подолання видихуваним повітрям певних перешкод у мовленнєвому апараті, є основою утворення шумів. Вони властиві звукам з нестійкою висотою. Чисто тональними звуками є голосні, чисто шумними — глухі приголосні, в утворенні яких голосові зв'язки участі не беруть. Існує ще дві групи звуків, у яких наявні водночас і тон, і шум: шумно-тональні звуки (дзвінкі приголосні, у яких шум переважає над тоном) і тонально-шумні звуки (сонорні приголосні, у яких тон переважає над шумом). Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових коливань. Кожен звук складається з основного тону , який у різних людей є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, — приблизно однаковим. Ще одним компонентом звука є обертони , або гармоніки , — нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв'язок (половина, чверть і т. д.) і завжди є слабшими за основний тон. Вивчення спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він складається з кількох (до чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних зон) — груп, областей частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються внаслідок явища резонансу— посилення, відбиття основного тону у надгортанних порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає різні додаткові тони для різних звуків. У приголосних звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів. Висота, сила, довгота звука, тон і шум, тембр дають змогу з'ясувати фізичну специфіку кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково. Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов, які вона опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів, передавати різноманітні звуки природи. 26. Характеристики суперсегментних явищ. Мовленнєвий потік членується на сегментні і суперсегментні фонетичні одиниці. До суперсегментних належать наголос, інтонація, паузи. Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення. Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції: Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення). Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться. Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення. Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані. Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення. Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу: —музичний. Він виділяється висотою тону.; —кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. —постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові. —змінний, або вільний. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова. У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу. Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування. 27. Типологія наголосу в мовознавстві. Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос.Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.Фонетика розглядає словесний наголос , тобто наголос, яким виділяють такт. Як правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики — ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).Словесний наголос має певні різновиди. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу: —музичний. Він виділяється висотою тону. Розрізняють монотонічний та політонічний наголоси. Монотонічний наголос лише розмежовує наголошені і ненаголошені склади, а різні типи політонічного наголосу виконують смислорозрізнювальну функцію. Динамічний, або силовий, наголос притаманний українській, польській, мадярській, турецькій та ін. мовам. На відміну від музичного він не має варіювання; —кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. Кількісний наголос притаманний небагатьом мовам, зокрема індонезійській, новогрецькій, російській.За позицією у слові розрізняють такі типи наголосу: —постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові. Постійний наголос властивий, зокрема, французькій, вірменській, узбецькій мовам (завжди на останньому складі), чеській, ісландській, естонській (на першому складі), польській, грузинській, малайській (на передостанньому складі). Цей наголос малопомітний у мові, ледве відчувається; —змінний, або вільний.. Притаманний вільний наголос українській, російській, англійській, німецькій та багатьом іншим мовам. Він більш істотний для мови, більш помітний у ній. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова. Музичний наголос, якщо він представлений у мові кількома варіаціями, стає значущим і без рухомості, адже розрізняє слова варіаціями. Складний наголос виявляється у пониженні і наступному підвищенні тону, а простий — лише в пониженні. Ці варіації музичного наголосу характерні для скандинавських мов. Наголос набуває в мові додаткового функціонального навантаження в тих випадках, коли йому властива хоч якась варіативність. Крім словесного, існують інші види наголосу. У деяких мовах наявний складовий музичний наголос (тон) — притаманний не слову загалом, а кожному його складу. Тон є, як правило, етимологічним, тобто властивим складові за його походженням (бірманська, в'єтнамська мови). Наголос бере участь в організації також і більших за слово одиниць, зокрема фраз і їх семантично об'єднаних компонентів — синтагм. Фразовий наголос є звуковим виділенням одного зі слів фрази (словосполучення або речення). Словесний наголос цього слова стає більш виразним. Логічний наголос є перестановкою фразового наголосу в незвичне місце для вираження потрібних нюансів думки, для актуального членування речення. У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу. 28. Інтонація, основні складники, функції. Інтонація — звуковий засіб смислової організації та емоційно-експресивного оформлення мовленнєвого потоку.Створюється інтонація зміною всіх акустичних параметрів звуків: висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальними її показниками є зміна основного й додаткового тонів, тобто їх підвищення та зниження.Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація тощо), різні семантичні та емоційні відтінки.У мовленні інтонація виконує й інші функції, зокрема оформляє висловлювання в цілісність, розмежовуючи при цьому його частини за їх інтонаційною вагомістю, розкриває підтекст висловлювання, передаючи ту частину інформації, яка не виражена словами.Інтонація має складну будову. її основою є мелодика — зміна частоти основного тону в процесі говоріння. Мелодика створює основні контури інтонації, що залежать від підвищення чи пониження тону, стрімкості та зіткнення цих тональних рухів і їх рівнів (ярусів), яких існує від трьох до шести. Мелодика породжує ритм інтонації, тобто регулярне повторення співмірних мовленнєвих одиниць, найпомітніше в художньому мовленні. Для інтонації характерні й такі параметри, як інтенсивність, що зумовлюється силою голосу, та темп — ступінь швидкості чи повільності говоріння. Усі ці параметри мають відносні виміри й сприймаються у зіставленні: вище — нижче, голосніше — тихіше, швидше — повільніше, плавно — різко. Яскравого індивідуального забарвлення інтонації надає тембр голосу, що залежить передусім від основного тону та додаткових тонів.Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.Кожна мова має певну кількість типів інтонаційних конструкцій: українська — сім, французька — десять. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, пониження або підвищення тону складу, на який падає фразовий наголос.Вагомість інтонації і наголосу виразно ілюструє відома фраза: Казнить нельзя помиловать. У письмовому варіанті зміст фрази залежить від місця коми, а в усному — від логічного наголосу на слові казнить або на слові нельзя та відповідної інтонації.Оформлення думки й вираження почуттів завдяки інтонації є не менш важливим, ніж звукове, сегментне наповнення мовленнєвого потоку. Саме інтонація дає змогу адекватно виразити думку та ставлення мовця до неї. Кожній живій мові (якою розмовляють) властива інтонація. Попри специфіку інтонаційних властивостей кожної мови, у всіх мовах виявляються єдність інтонаційної структури, спільність функціонального навантаження інтонації. 29. Лінгвістичний аспект дослідження звукової будови мови. 30. Фонема, її функції, принципи виділення. Фонема – це найменша одиниця звукової будови мови, яка є в певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів.Функції фонем:1)Конститутивна(твірна) функція : фонема утворює морфеми і слова.2)Ідентифікаційна (опізнавальна) : людина за допомогою фонеми розпізнає слова у звуковому потоці.3)Деструктивна (розрізнювальна) : полягае у тому,що фонеми виступають засобом розрізнювання морфем і слів.Отже, фонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Явище нейтралізації протиставлення фонем визнають представники Московської фонологічної школи. Ленінградська фонологічна школа заперечує нейтралізацію і визначає фонему в цій позиції за звуком, який у даному випадку вимовляється (звуковий тип).Варіації й варіанти фонеми кваліфікують ще як її алофони. 31. Фонема та її алофони. Фонема і її алофонифонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Так, усі звуки, з яких складаються українські слова хата, вода, зірка, сонце, рід, являють собою варіації відповідних фонем. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Алофони — звукові різновиди фонеми, які реалізуються у варіаціях і варіантах.Під час аналізу фонемного складу слів важливо розрізняти фонеми і алофони однієї фонеми. Вирішальним для розмежування фонем є принцип їх взаємозамінності при відповідній зміні значення слова. Алофони наявні в таких випадках:1)коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова. Вони перебувають у відношеннях вільного варіювання і є алофонами однієї фонеми. 2)коли різні звуки не є взаємозамінними. У різних мовах не виявляють взаємозамінності і, отже, виступають алофонами однієї фонеми різні звуки.3) коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів, де б вона реалізувалася. Деякі мовознавці виокремлюють головний алофон (вияв) фонеми — найуживанішу її варіацію (значно рідше — варіант). Головний алофон фонеми визначають статистично, тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон, який уживається найчастіше. Коли необхідно назвати фонему, вимовити її окремо, використовують саме її головний вияв. 32. Дистрибуція фонем і алофонів. Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофооточень, в яких виступає певна мовна одиниця,можливість їїсполучуваності. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції. Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції. Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності: не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а; не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови звукосполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд. Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення слова не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли підставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати). Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фонема ж у слові на стежці [стез'ц'і]). 33. Система фонем мови. Диференційні та інтегральні ознаки фонем. Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Отже, кількість фонем у певній мові залежить від здатності фонем творити фонологічні опозиції. Так, в українській мові нараховуємо 38 фонем: 6 голосних: а о у е и і та 32 приголосних. Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнювальні) ознаки. Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік – пік – тік – сік – лік). Диференційними ознаками можуть бути: -ознаки за участю голосу і шуму -ознаки за місцем творення -ознаки за способом творення -твердість/м якість -короткість-довгота -назальність-неназальність -відкритість-закритість Недиференційні, або інтегральні, ознаки – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота / короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів, а для англійської – диференційними (sit [s i t] – сидіти, seat [s i: t] – місце для сидіння. 34. Критерії класифікації голосних фонем. Голосні звуки складаються з чистого тону. В українській мові 6 голосних фонем: а, о, у, є, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири розрізнювальні (диферендійні) ознаки: чистий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи ненаголошеність. Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається відповідна частина язика. В українській мові є три голосні переднього ряду є — и — і; і три — заднього: а — о — у. За міжнародною класифікацією і та у — звуки високого піднесення, и — високо-середнього, є та о — середнього, а — низького. Але якщо брати до уваги відносне положення язика при творенні різних суміжних звуків у кожному ряду, то в передньому ряду и сприймається як звук середнього піднесення (між і та є), а є —низького. Саме так розрізняють їх наші мовнослухові аналізатори. Проміжки між положеннями язика при творенні голосних переднього ряду менші (бо вужча передня частина ротової порожнини), ніж при творенні голосних заднього ряду. Тому у сприйманні голосних переднього ряду частіше трапляється попарне сплутування їх (є — и, и — і), ніж голосних заднього Ряду (а —о, о —у). під час вимовляння звуків о та у губи заокруглюються і витягуються трохи вперед — таким чином збільшується об'єм ротового резонатора. Тому ці звуки називають ще лабіалізованими (огубленими). На розрізнення звуків як фонем ця ознака (лабіалізація) суттєво не впливає, вона відіграє лише допоміжну роль. Голосні бувають наголошені й ненаголошені. Наголошений голосний вимовляється з більшою силою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а також в абсолютному кінці слова звучать чітко: великий — велич, зелень — зелений, сидить — сидячи, голубка — голуб, сяюче — сяючи, випише — випиши, поле — поли. Ненаголошені голосні в українській мові не редукуються, тобто не скорочуються і не зникають, проте часом втрачають диференційну ознаку — нечітко фіксується піднесення. Тому ненаголошені голосні, які творяться поряд, можуть сплутуватися. Сплутування можливе в таких чотирьох парах голосних є — и: село [сило], директор [диеректор]; и — і: тривога *[трівога], потім *[потим]; а - о: погони *[пагони] ; о — у: кожух [коужух], зозуля 1зоузул'а]. Загалом у літературній вимові ненаголошені голосні вимовляються досить виразно (особливо а, о, у, і), мало чим різняючись якісно від наголошених. Найменш розрізняють ненаголошені є та и. Крім того, голосні характеризуються різною висотою тону, яка визначається другою формантою. Найнижчий тон має звук у, найвищий — і. Голосні фонеми позначаються 10 буквами: а, о, у, є, и, і, я, ю, є, ї.