8.3. Підприємницькі цінності

Перед тим, як розглядати основні підприємницькі цінності, необхідно зауважити, що основною цінністю є сама людина, яка у тому числі бере участь у підприємницькій діяльності. Тому самого підприємця слід розглядати не тільки як учасника економічних, ділових відносин, але й у першу чергу як особистість, що має прагнути до духовного вдосконалення.

Православний підприємець розділяє ключові цінності підприємництва, співвідносячи їх з етичними нормами православ'я. Він, зокрема, цінує такі якості особи ділової людини:

- чесність – якість, що дає можливість бути надійним і вигідним діловим партнером, працедавцем, якого поважають, виробником з доброю репутацією в очах споживача і держави;

- заповзятливість – здатність знаходити незадоволену потребу людей в товарі та/або послузі і організовувати відповідне виробництво, оптову та/або роздрібну торгівлю;

- працьовитість – здатність до постійної і напруженої підприємницької праці;

- дбайливість – загальне уважне ставлення до справи, турбота про її розвиток і процвітання;

- готовність йти на виправданий ризик – здатність приймати тягар відповідальності за рішення, які об'єктивно необхідні, але несуть в собі звичайні ризики підприємництва;

- розсудливість – якість, необхідна для уникнення поспішних або непродуманих рішень, в результаті яких втрачаються ресурси підприємця.

Ставлення до ефективності і прибутку, як до можливості виконувати закон любові до ближнього – це наступна норма (цінність) православної етики підприємництва.

Ефективність і прибуток - це важливі свідоцтва належного ведення справи, належного виконання обов'язків підприємницького служіння. При цьому прибуток не розглядається з індивідуалістичних і користолюбних позицій – як виключно призначений для збагачення, посилення влади і впливу самого підприємця.

Прибуток – результат успішного ведення справи і джерело її подальшого розвитку. Тому прибуткова справа, якщо вона ведеться етично, є об'єктивно в інтересах не тільки підприємця, але і найманих працівників, держави, партнерів і інших осіб (наприклад, тих, хто одержує ту або іншу користь від справи через добродійність або іншу підтримку).

Як казав преподобний Амвросій Оптинський, «не прибыль портит людей, а люди портят прибыль» [2]. Виходячи з цього прибуток при розумному ставленні до нього розуміється як органічний, невід'ємний елемент належно поставленої справи.

Наступними нормами-цінностями православної підприємницької етики є відповідне ставлення до власності, багатства і бідності.

Ставлення до власності ґрунтується на її визнанні як законного і гідного атрибуту людського життя в цілому і підприємницької діяльності зокрема. При цьому враховується те, що Церква не визначає прав людей на власність, але дає розуміння її місця у світогляді православного християнина.

Право власності людини не абсолютно, а відносно. Люди одержують всі земні блага від Бога, Якому і належить абсолютне право володіння ними. Відносність власності у світоглядному контексті виявляється в тому, що православний підприємець розглядає себе як тимчасового управителя тих благ, відносно яких він юридично виступає власником. Як управитель, він визнає свою відповідальність за увірене йому майно перед Богом. Ця відповідальність реалізується через сприйняття власності як дару Божого, даного і як випробування, і для використовування на благо собі і ближнім. Духовна легітимність власності досягається тоді, коли ставлення до власності ґрунтується на євангельському принципі любові до ближнього.

Разом з тим Церква застерігає від надмірного захоплення матеріальними благами, засуджуючи тих, хто спокушається «заботами, богатством и наслаждениями житейскими» (Лк. 8: 14) [9]. Матеріальні блага не можуть зробити людину щасливою. Господь Ісус Христос попереджає: «Берегитесь любостяжания, ибо жизнь человека не зависит от изобилия его имения» (Лк. 12: 15) [9]. Гонитва за багатством згубно відображається на духовному стані людини і здатна привести до повної деградації особи.

У позиції Православної Церкви по відношенню до власності немає ані ігнорування матеріальних потреб, ані протилежної крайності, що звеличує прагнення людей до досягнення матеріальних благ як вищої мети і цінності буття. Майнове становище людини саме по собі не може розглядатися як свідоцтво про те, бажана або неугодна вона Богу.

Ставлення до багатства і бідності. Багатство (власність на матеріальні блага у великих розмірах) виступає об'єктивним і закономірним наслідком успішної справи підприємця. Багатство як таке не може служити приводом для звинувачень підприємця в користолюбстві і, тим більше, в гріховності його шляху.

Преподобний Варсонофій Оптинський зауважував: «Можно спастись и в богатстве, и бедности. Сама по себе бедность не спасет. Можно обладать и миллионами, но сердце иметь у Бога, и спастись» [16]. Користолюбство, або зваблювання багатством, має місце тоді, коли багатство стає вищою цінністю для людини. В цьому випадку відбувається порушення заповіді Божої не «створи собі кумира». Господь попереджає про ілюзію сили і свободи в багатстві і владі. Така ілюзія – слабкість перед Богом. В неприв'язаності до багатства, свободі від всякої пристрасті до нього і служінні багатством Богу і людям підприємець знаходить праведність свого шляху.

У Священному Писанні немає осуду багатства як такого. Заможними людьми були і Аврам, і старозавітні патріархи, праведні Іов, Никодим і Йосип Аримафейський. Володіючи значним майном, не грішить той, хто використовує його згідно з волею Божою.

У зв'язку з цим вельми переконливо зауваження блаженного Феодорита Кирського: "И говорим это, не богатство осуждая, не злом врачуя зло. Ибо если богатство худо, то хула падает на Давшего оное. Напротив того, говорим, что богатство и бедность Самим Творцом предлагаются людям, как некие вещества или орудия, и люди, имея их, как художники, могут или изваять образ добродетели, или слепить кумир порока."

"Так будем судить и о богатстве, и о пользующихся богатством: первое освободим от обвинения, а последних, если будут справедливыми его распорядителями, увенчаем великими похвалами, а если, превратив порядок, окажутся рабами богатства, исполняющими всякое его повеление и услуживающими во всяком дурном деле, то составим на них приговор, обвиняющий в худом поведении, потому что поставленные властелинами, нарушили право владычества и господство обменили на рабство" [цит. за 91].

Важливо підкреслити: «звільнення багатства від звинувачення» не означає визнання його етичної переваги перед бідністю. Вирішальне значення має праведність, яка робить гідним життя як багатої, так і бідної людини. Неправедна ж поведінка – зваблювання багатством у підприємця, лінь і небажання трудитися у бідного - в рівному ступені гідні осудження.

Тому в цілому багатство і бідність являють два полюси майнового становища, кожний з яких не має ніякої моральної переваги.

Архієпископ Іоанн Сан-Францисський (Шаховськой) говорить: «По мере своего труда и воли Божией (без коей ничто ни на небе, ни на земле не совершается) христианин достигает того или иного имущественного положения, наиболее для него полезного и спасительного» [цит. за 91].

Але це положення зовсім не заперечує необхідності пом'якшення майнової нерівності людей, особливо коли вона набуває крайніх форм – убогості та розкоші. Роблячи внесок в пом'якшення такої нерівності, допомагаючи бідним, заможні люди укріплюють моральність і багатих, і бідних.