Русь

після жертвоприношень. І головну роль грали тут скоморохи»1 (про скоморохів див. відповідний параграф цього підручника).

Фактично традиція пишних застіль в нашій культурі починається з часів бучних бенкетів давніх слов’ян-язичників, адже, як зазначають дослідники, «пирування (бенкетування), зо щедрою їжею («пиро» — жито, звідси пиріг) та питтям і піснями були звичайними в нашому стародавньому житті. Меду пили подосталь, бо було його досить (саме слово «досить» — це «до сита» наїстися, я ситий). Про руських купців Ібн-Фадлан 922 р. подає: «Вони дуже охочі до вина (певне до меду), п’ють його вдень і вночі, так що іноді їм трапляється і померти з кухлем в руках». Наш Початковий Літопис докладно описує бенкети князя Володимира, на яких меду було повні бочки, і це Володимир сказав: «Руси єсть веселье пити, не можем безтогобити», іцереченнябулопевненашоюстародавньоюприказкою»2. Ці застілля відігравали надзвичайну роль у житті народу, і пам’ять про них збереглася на сторіччя, адже і зараз деякі відгомони традицій язичницьких бенкетів мають місце у нашому житті. Кожна подія чи свято в нашому сьогоденні супроводжується пишним застіллям, як то було притаманне і нашим пращурам-язичникам: весілля, поминки, хрестини, день народження, ювілей. Можна стверджувати, що східнослов’янські народи і до цього часу свято бережуть архетиповий заповіт князя Володимира: «Руси веселье питье, не можемъ без того быти»3.

Контрольні питання:

1.Де проводилися язичницькі ритуали та обряди?

2.Як називалися давні святилища слов’ян-язичників? Опишіть їх.

3.Що таке капь? З якого матеріалу зазвичай його робили та яку він мав подобу?

4.Чому збереглося мало язичницьких кумирів?

5.Що таке крада? Яке значення мав вогонь під час язичницьких молінь?

6.Чому всі язичницькі свята закінчувалися щедрим частуванням? Який це мало сенс?

Календар давніх слов’ян

Як вже зазначалося, до моменту хрещення Русі стародавні слов’яниязичники мали свій особливий добре розроблений релігійний календар, ійогохарактерноюрисоюбувтіснийзв’язокзприродоютахліборобством,

1Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 37.

2Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історичнорелігійна монографія. — К.: АТ «Обереги», 1994. — С. 347-348.

3Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 140.

41

календар охоплював увесь господарський цикл. На думку дослідників, «культи східних слов’ян з давніх часів були позаособовими та безособовими, як і більшість релігій Давнього Сходу… Однак вони були близькі масам та кожній конкретній людині, яка представляла рід, громаду, плем’я; здавалися розчиненими в звичайному житті та побуті, а в своїх розвинутих формах носили колективно-ритуальний, святково-видовищний та оргіастичний характер, гарантуючи всезагальне, колективне спасіння народу»1.

Вязичницькомусвітогляді, «згіднодревнімуявленням, енергіюжиття та сталий порядок буття необхідно було підтримувати та відновлювати за допомогою суворого дотримання ритуалів, норм, обрядів та свят, серед якихнайважливішимибуликалендарні, родові, господарсько-магічні, атакож всілякі ворожіння, жертвоприношення, весілля, поховання і т.д. Саме з обрядових «сценаріїв» цих священнодійств, в яких сакральні міфологічні схеми розквітали яскравими живими взірцями, виникло все багатство фольклору — і поетичного, і музичного, і образотворчо-прикладного»2.

Головну роль в землеробській релігії слов’ян грали обряди і свята, пов’язані з різними періодами сільськогосподарського виробництва. За своїм характером ці обряди мали переважно магічний характер і складали цілісний календарний цикл. Як зауважують дослідники, «на Русі були розповсюджені протягом довгого часу обрядові свята… В обрядах відображався уклад життя, побутові норми чи норми роду. Обрядами відзначались і всі трудові цикли — оранка, сівба, жнива, збирання врожаю, полювання тощо. Дохристиянські свята та обряди по суті своїй були народними, оскільки формувались в процесі розвитку трудової діяльності, внаслідок чого явились першоосновою всіх народних свят і обрядів, які існували в наступні історичні епохи. Релігійні, чи магічні, мотиви в народних обрядах мали певне значення — схилити на свій бік чи знешкодити «сили зла»3.

Як зазначає відомий дослідник язичницької культури Борис Рибаков, «річний цикл давньоруських свят складався з різних, але рівною мірою архаїчних елементів, які сягають своїм корінням індоєвропейської єдності перших землеробів, чи до близькосхідних землеробських культів… Один з елементів були сонячні фази: зимове сонцестояння (поворот сонця до літа), весняне рівнодення (початок переважання дня на ніччю, близькість циклу весняних робіт) та літнє сонцестояння (розпал літа, близькість врожаю). Осіннє рівнодення дуже слабо відзначено в етнографічних

1Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное посо-

бие. — М.: КДУ, 2007 — С. 83.

2Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культуро-

логия. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 12—13.

3Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: По-

литиздат, 1989. — С. 307—308.

42

записах»1. Тому цикл цих обрядів та свят починався зимою, коли «сонце повертає на літо» — тобто після 24—25 грудня. За віруваннями землеробських релігій, це був момент народження бога сонця. З цим періодом пов’язувалося багато обрядів та свят. Серед них були святки, які «тривали з 25 грудня по 6 січня. Всі ці дні палав священний вогонь, здійснювались магічні обряди. Свята супроводжувалися багатолюдними пируваннями, неодмінною умовою яких являлось ритуальне вживання м’яса жертовних тварин»2. Цикл зимових свят та обрядів полягав в намаганні землеробів забезпечити собі сприятливий господарський рік. Тому в ці дні співалися колядки — святкові обрядові пісні, які містили заклинання, щоб забезпечити добрий врожай та велику плодючість худоби. І тому ж в хату до святкового столу запрошувався мороз, щоб пригостити його і таким чином убезпечити себе від приходів його весною. Майбутній врожай символізувався виставленим в красному куті снопом, який називався дідухом. Головною обрядовою стравою цих свят була кутя — це вид каші з варених зерен, — рослинна страва, яка з’явилася тоді, коли люди ще не вміли молоти зерно та випікати хліб.

З проводами зими пов’язане свято масляної, під час якої проводилися обрядипроводівзими, закликаннявесни, спаленняспеціальноїсолом’яної ляльки, яка уособлювала зиму. Головною стравою масляної були млинці, які своїм рум’яним жовтим кольором та круглою формою символізували сонце, яке «народжувалося» весною. Також під час масляної проводилися

йінші очисні обряди, адже слов’яни-язичники вірили, що за темну, холодну зиму зібралося багато різної нечисті, яку слід було знешкодити та вигнати з полів та з жител. Для цього слов’яни мили свої хати та милися самі. Збирали у дворі все сміття та спалювали його на вогнищі-багатті. Це багаття робили якнайбільш димним та смердючим, адже за уявленнями слов’ян — це відганяло нечисть. Вважалося, що магічною силою відганяти злих духів володіла і верба — дерево, яке першим навесні розпускало бруньки. Господар дому запасався гілками верби і бив ними всіх домашніх, примовляючи: «здоров’я — в хаті, хвороба — в ліс!». Очистивши таким чином себе, дім та двір, люди йшли на поля й посипали їх попелом від очисних багать, а по куткам поля розставляли гілки верби. Вважалося, що після виконання цих обрядів нечиста сила вже вигнана і можна спокійно приступити до весняних робіт.

Прихід весни знаменується загальним оживленням природи, поверненням з вирію птахів. В зв’язку з цим на день весіннього рівнодення — 22 березня — слов’яни випікали з тіста фігурки жайворонків. Це безсумнівний пережиток тих далеких часів, коли «весну» у вигляді птиці ловили

йприносили в жертву, тобто просто її з’їдали — «пожирали». До того ж

1Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси: монография. — М.: Наука, 1987. — С. 661.

2Фроянов И. Я. Загадка крещения Руси. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2009. — С 202.

43

«у піснях і примовках звертались до птахів з проханням замкнути ключами зиму, «відімкнути землю», повернути тепло, щоб «зиму одмело», принести «старим дідам сіяння»… В основі цих пісень — аграрно-магічні заклинання, якими хлібороби намагалися сприяти майбутньому врожаю»1. Окрім того, разом з приходом теплих днів дівчата починали співати спеціальних обрядових пісень — веснянки2.

Благослови, мати, Весну закликати! Весну закликати, Зиму проводжати! Зимочка в возочку, Літечко в човничку!3.

Разом з цим календарем сформувався і календарний обрядовий фольклор (пісні, ігри, спеціальні приказки та прислів’я, загадки, замовляння, заклинання тощо), пов’язаний з аграрними святами, що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Окрім того, дослідники зазначають, що «споконвічно обряди мали не тільки ритуальну мету, а були здебільшого і емоційною розрядкою для людей. Із втратою аграрно-магічноїролікалендарнихпісень, їхобрядовафункціяпоступово замінювалась естетичною, розважальною»4.

Кожний річний цикл хліборобських робіт, кожна пора року мала своє власне словесне оформлення обрядів — це так звана звичаєво-обрядова поезія. Уційкалендарнійнароднійпоезіїнайбільшвтiленi одухотворення природи, віра в магічні сили її явищ, а також в чарівну силу людського слова. До такої поетичної творчості належать колядки i щедрівки зимою, веснянки, русальні, купальські, обжинкові й інші пісні весни i літа. Переважна більшість їх пов’язана з народженням, смертю i воскресінням природи. На думку дослідників, «обрядовий фольклор, як відомо — це величезний за кількістю, різноманітний за характером і змістом пласт народної музики. Та виходячи з загального функціонального призначення пісень, весь корпус обрядової поезії, як правило, поділяють на два цикли:

1)календарний, пов’язаний з аграрною діяльністю древнього селянина;

2)родинно-побутовий, обумовлений важливими моментами в житті людини — народженням, одруженням і смертю (весільні пісні, похоронні плачі тощо). Згідно з традиційно усталеним порядком обрядових дій, які, до речі, виражали колись магічну функцію, усі пісні, що супроводжували ці ритуальні акти, виконували ті ж функції»5.

1Календарно-обрядові пісні. — К.: Дніпро, 1987. — С. 8.

2Веснянки. — К.: Дніпро, 1984. — 110 с.

3Український фольклор. — К.: Освіта, 1998. — С. 57.

4Календарно-обрядові пісні. — К.: Дніпро, 1987. — С. 7.

5Обрядові пісні Слобожанщини (Сумський регіон) / Фольклорні записи та упорядкування В. В. Дубравіна. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. — С. 17.

44

Усі свята в цьому календарі були пов’язані з однією ідеєю: вшанування сонця і його супутніх богів, також боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Цей календар зазнав чимало впливів: східної і західної культур, римських впливів часів чорноморсько-дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов’яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.

Вцьому язичницькому календарі літо вважалось найважливішим елементом річного циклу, адже саме влітку продуктивні сили природи досягають найбільшої сили. Зима ж пов’язувалася з періодом засипання, а то

йчасткового помирання природи. І ця опозиція — літо-зима — представляла собою головний поділ року на два періоди (весна та літо — теплий та життєдайний, осінь та зима — холодний). До речі, самі назви «літо» та «зима» однаковівусіхслов’янськихмовах. Івзагалівслов’янськомусвітосприйнятті все добре та радісне було пов’язане зі світлом та теплом, а зле, потворне, страшне — з темнотою та холодом.

Слов’янський рік ділився на 12 місяців, а ось тиждень у слов’янязичників складався з п’яти днів. До сих пір в позначення днів тижня

унасзберегласясамецятрадиція, якапочинаєтьсявглибокійтасивійдавнині. Самеслово«неділя» означалоуслов’янденьвідпочинку, колинічого не робили. Перший день — «понеділок», тобто наступний після «неділі», потім другий день «вівторок», «середа» — серединний день п’ятиденки, четвертий день — «четвер», п’ятий — «п’ятниця», він же «неділя».

Юдейська «субота» («шаббат») та християнська неділя («воскресіння») булипривнесенівтрадиційнийслов’янськийкалендарвжепісляприйняттяхристиянства: «удревніхслов’янрікподілявсяна12 місяців, назвияких були пов’язані з явищами природи… В X ст. з прийняттям християнства наРусьприйшовюліанськийкалендар, літочислення, якимкористувалися римляни, також римські найменування місяців та тиждень, який складався з семи днів. Провадився в ньому від «створення світу», яке нібито було за5508 роківдон. е. Рікпочинавсязпершогоберезня, колиприступали до сільськогосподарських робіт. Так продовжувалося до кінця XIV ст., коли початок року був перенесений на перше вересня»1.

Впобут ніяк не міг ввійти та закріпитися семиденний тиждень з неробочим днем у неділю. Ще і в ХVI столітті в Південній Русі святкували п’ятницю — залишок старого слов’янського календаря. Не випадково пізніше п’ятниця стала базарним, торговим днем в багатьох місцевостях: в язичництві в цей день не можна було працювати, але можна було торгувати. В язичницьку давнину «п’ятниця» була присвячена богині Мокоші, і тому склався культ П’ятниці. В цей день також не можна було жінкам займатися прядінням, оскільки ще в язичницькі часи цей день був

1Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 59.

45

присвячений Мокоші, яка опікувалася ткацтвом. Особливо шанувалися 12 п’ятницьнарік, зякихпочинавсякожниймісяць. Цейдохристиянський слов’янськийкультпротримавсядовго, зберігсяцейкультівхристиянські часи, коли зараз шанується християнська свята Параскева-П’ятниця.

Але з хрещенням Русі починає складатися церковний календар, а на йогооснові— народнийземлеробськийкалендар, який«оформлювавсяна основідревньохристиянськогоцерковногокалендаря— місяцеслова, який фіксував час християнських свят, дні пам’яті святих: мучеників, сповідників, святителів, преподобних, стовпників, Христа заради юродивих»1.

Язичництво, яке було зруйнованим після прийняття християнства, продовжувало жити в образах, символіці, ритуалах та в самій мові. Зараз язичницькі вірування зберігаються в загальнослов’янському менталітеті як підсвідомі елементи, вони знаходять відображення в фольклорі, символіці прикладного мистецтва, в мові, в биличках та казках, в забобонах та цілительстві.

Контрольні запитання:

1.Що собою представляв релігійний календар слов’ян-язичників?

2.Опишіть головні язичницькі свята річного кола.

3.Яке значення мало вшанування сонця в язичницьких календарних святах?

4.Що таке календарний обрядовий фольклор?

5.Зкількохмісяцівскладавсяслов’янськийрік? Скількиднівбуловязичницькому тижні?

6.Що відбулося з язичницьким аграрним календарем після хрещення Русі?

ГЛАВА 2. СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКА ЯЗИЧНИЦЬКА КУЛЬТУРА

Міфологічна свідомість будь-якого народу безпосередньо пов’язана

зйогоетнічнимихарактеристиками— господарськимизаняттями, суспільним устроєм, звичаями, мовою. Язичництво давніх слов’ян — це релігійноміфологічніуявленняосілихземлеробськихплемен, якіпроживалитериторіальними (сусідськими) общинами — родами. Принагідно варто зауважити, що слов’янському язичництві в міфологізованому вигляді відображався весь життєвий цикл давнього селянина: річне коло сільськогосподарських робіт, домашнійпобут, народженнядитини, весілля, похорониіт.д. Іодним

знайважливіших смислів слов’янського язичництва був пошук гармонійного існування в природі та з природою. Як зауважують дослідники, «сві-

1Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высшая школа, 1994. — С. 266.

46

домість людей мала ще нерозчленований, синкретичний характер. Міф та важливаформайогооб’єктивації— первіснийобрядбулидужескладними, багатоаспектними та багатофункціональними утвореннями, в яких вигадливо перепліталися та органічно зливалися й елементи магії, і тотемізму,

ізачаткихудожньоїтворчості, ісоціальнінорми, якірегулювалидіяльність людей. Язичництво Давньої Русі не було застиглою формою, воно розвива- лосятазісфериміфологічно-релігійноїперейшловсферународногомисте- цтва, тому поза межами зв’язку з давнім язичництвом неможливо зрозуміти… народну культуру наступних віків»1.

Слов’янські божества були безпосередньо пов’язані з природними об’єктами, які знаходилися в сфері життєвої та виробничої діяльності слов’ян — з землею, лісом, водою, небом, сонцем. При цьому слов’яни не були ані сонцепоклонниками, ані вогнепоклонниками, як багато інших народів. Скоріш об’єктом поклоніння ставали продуктивні сили природи — дощ, вітер, сонячне світло, грім, блискавка тощо, тобто все те, що безпосереднім чином впливає на появу врожаю. Тому складна, багаторівнева система слов’янської міфології було пристосована до повсякденного життя людей: звернення до вищих сил було епізодичним, пристосованого до природного календаря, святкових ритуалів, присвяченим силам плодючості та циклам відродження або вмирання природи; тому вищі сили були гранично відчужені від потреб та інтересів основної маси населення та поступово були забуті чи витіснені християнськими уявленнями та образами. «В повсякденному ж житті, переповненому непередбачуваними випадковостями, панувалинижчісили, якібулизавждипорядтапотребувалипостійного спілкування на побутовому, звичайному рівні. Найпростішою, доступною формою взаємодії з силами нижчого порядку була первісна магія, до якої звертався практично кожний дорослий житель Руської землі; хоча в кожному поселенні були свої «професіонали» — відьми та чаклуни, знахарі, ворожки, які спеціалізувалися на замовляннях, закляттях»2.

За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів. Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів, їх функції (ритуальні, військові, господарські) були найбільш важливими для слов’ян: це Перун, Сварог, Стрибог, Даждьбог, Хорс, Мокош, Велес, — саме вони приймали участь в найбільш розповсюджених переказах та міфах. До речі, важливо зауважити суттєву річ: саме цей вищий пантеон був забутий в ході християнізації слов’ян-язичників,

ізгадки про цих богів майже не лишилося ані в обрядах, ані в фольклорі. Досередньогорівнявідносилисябожества, пов’язанізгосподарськими

циклами робіт та сезонними землеробськими обрядами, а також боги, які

1Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: По-

литиздат, 1989. — С. 305.

2Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное посо-

бие. — М.: КДУ, 2007 — С. 78.

47

втілювали цілісність замкнутих невеликих колективів-родів: Род, Рожаниці, Чур, Ярило, Коляда, Купало у східних слов’ян. Можливо, до цього рівня відносилася значна кількість жіночих божеств — Лада, Леля. Функції цих божеств були дуже абстрактними, це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу: Доля — Лихо (Недоля), Правда — Кривда.

До нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної (тобто не схожої на людину) нечистої сили від дому лісу, від озера до болота. До них відносилися домовики, чорти, гайовики, кикимори, лісовики, русалки, упирі, мавки, водяні, очеретяники, болотяники, духи-полудниці. Всі ці персонажі пов’язані з негативними явищами

вжитті людини, і тому людина різними засобами намагалася знешкодити їх, уникаючи зла. Ці образи «нижчої міфології» виявилися більш стійкими і навіть дожили до наших днів, хоча і не завжди можна розрізнити, що

вцих образах дійсно лишилося з давніх часів, а що вже нашарувалося на ці образи пізніше.

Вищий рівень слов’янської міфології

Слов’янськимбогомгромутаблискавкибувПерун. В«Повістіврем’яних літ» зазначається: «іпочавкняжитиВолодимируКиєвіодин, іпоставивкумирівнагорізатеремнимдвором: Перунадерев’яного, аголовайогосрібна, а вус золотий»1. найголовнішим богом в язичницькому пантеоні Київської Русі, його вважали засновником моральних законів і найпершим захисником правди. Окрім того, він був богом княжої дружини, якому поклонявся сам князь київський. Так, в «Повісті врем’яних літ» за 945 рік зазначається: «І послів назавтра запросив князь Ігор, і зійшов він на горби, де стояв Перун, і поклали оружжя своє, і щити, і злото, і поклявся Ігор, і його бояри, і всі руси, що були погани»2. Перун — божество всеперемагаюче та караюче. Він уособлював грізні сили природи, які викликали острах та трепет. Несамовито гримить Перунова колісниця, яка мчить по хмарам — і ось звідки грім, це несеться Перун серед хмар; грім та блискавка — це відгомінлунитавідблискударів, якимиПеруннагороджуєнебесногоЗмія, який намагається знову пограбувати богів та людей — викрасти сонце, худобу, земні та небесні води. А в ще більш далекому минулому слов’яни-язичники вважали, що насправді грім — це «поклик кохання» на весіллі Неба із Землею, адже відомо, як добре все підростає після грози та дощу.

Перун — верховне божество, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас головна його функція — будити громом і блискавками землю та

1Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 133.

2Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 79.

48

запліднювати її дощами. Давні слов’яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка — погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому, що даєродючість, ставтакожіпокровителемшлюбів. Спрямуваннянебесних сил на користь землі — такий лейтмотив усієї слов’янської міфології.

Як зауважують дослідники, «за свідченнями Густинського літопису, ідолу Перуну, який стояв в Києві, приносили різні жертви і полум’я вогню: «йому ж, як богу, жертву приносили та вогонь невгасимий з дубового дерева постійно палили»… За свідченням Костянтина Багрянородного, русичі, які приїздили на острів Хортицю, біля величезного дуба приносили в жертву живих півнів, а також хліб, м’ясо і все інше, що було уних. ПоІбн-Фадлану, русичісвоїмбогамжертвувалиовецьтабиків. Про жертвоприношення згадує ще Прокопій Кесарійський, який говорить, що слов’яни з VI ст. поклонялись богу блискавки, приносили йому в жертву биків та інші дари. Такими жертвами люди немов задобрювали богів, спасаючи своє життя»1. Перуну приносилися в жертву тварини (в основному вепрів — диких свиней), дітей, полонених; його ім’ям засвідчували урочистість клятв при укладанні угод. Головною зброєю Перуна були стріли, сокири, які були предметами культу. Перуна — четвер.

Свято на честь Перуна відбувалося на початку серпня. У наших предків завжди було багато зовнішніх ворогів, тому велися постійні війни. В цей час русичі справляли тризни по полеглим в боях воїнам — збиралися на курганах та «красних горках», влаштовували бенкети, ратні змагання, мірялися силою між собою в швидкості бігу, метанні списа, скачках на конях. Заколювали кабана, смажили та споживали його, пили меди та кваси. В цей же час проводили посвяту молодих парубків у воїни, при цьому вони повинні бути пройти суворі випробування. Щит та меч вважалися символами Перуна, його подарунком чоловіку. Зброї поклонялися та її вшановували.

Священною твариною Перуна був найсильніший представник місцевої фаунидикийкабан(вепр), адеревом— дуб, оскількиуязичниківсамедубові гаї та дерева вважались улюбленим місцеперебуванням богів. Археологи подеколи знаходять шматки закам’янілого дуба із всадженими в них кабанячими щелепами: «в різний час, в 1909 та 1975 рр., з Десни та Дніпра (коло гирла Десни), трохи вище сучасного Києва були підняті два величезних дубових стовбура з всадженими в них кабанячими щелепами. Ці важливі знахідкивказуютьнатіснийзв’язоккультусвященнихдеревтазвіріввдавній східнослов’янській міфології»2. Справа в тому, що культ дикого кабана

1Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 28.

2Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 52—53.

49

у язичників згадується в численних давньоруських літературних пам’ятках (в літописах та билинах), де розказується про сміливі та інколи небезпечні для життя полювання на вепра князів та про урочисте вживання веприного м’яса на княжих «пирах» (це давньоруське слово, від якого й пішло слово «пиріг»). Так, наприклад, князьВолодимирМономахвсвоємудидактичному творі «Повчання», згадуючи про свої багаточисельні полювання, говорить: «Вепр у мене з стегна меч зірвав… і Бог зберіг мене неушкодженим»1. Тому ці знахідки «ще раз підтвердили широке розповсюдження вшанування дубу та кабана в Подніпров’ї (зокрема, у киян-язичників), а також тісний зв’язок цих двох культів в східнослов’янській міфології»2.

Із прийняттям християнства цю функцію бога неба, грому та блискавки, грізного владики, що наводить острах, перебрали інші християнські святі: архангел Гавриїл, св. Кирил, а особливо св. Ілля. Святий пророк Ілля Фесвитянин жив за 900 років до Різдва Христового, здійснював великі чудеса; за людські гріхи карав їх сухою погодою без дощу, а після людського розкаяння молитвою своєю зводив дощ з неба на землю; за святе життя був взятий на небо живим на вогняній колісниці. В православ’ї святому пророку Іллі моляться про дощ під час посухи.

Велес (Волос) — бог худоби та підземного світу. Культ Велеса, ім’ям якого, за літописами, клялася вся Русь, був широко розповсюдженим в усіх слов’янських землях. Велес уособлював добробут, багатство і виступав покровителем торгівлі. Ім’я Велеса, на думку дослідників, походить від слова «волохатий», що ясно вказує на зв’язок божества з худобою, покровителем якої він був. Також, можливо, що слово «волхв» походить від імені цього бога і від звичаю його жерців одягатися у вивернуті міхом догори «волохаті» кожухи для уподібнення своєму божеству.

В писемних джерелах згадується як «скотій бог» - захисник худоби та пастухів, вівчарів, чередників, охоронець череди домашньої худоби, отар овець, зграй лісних звірів. І все ж функції Велеса не обмежувалися лише захистом тварин. Назва «скотій бог», яка додавалася до нього, мала ширше значення, адже з давніх пір худоба вважалася основним багатством племені, сім’ї, тому «скотій» бог Велес був ще богом багатства. Корінь «воло» та «вло» стали складовою частиною слова «володіти», «влада», «володар». Волос — прихильний та ласкавий, який опікується торгівлею та тим, щоб обіцянки виконувалися, адже клятви та договори закінчувалися заприсяганням іменем Велеса. З культом Велеса пов’язане і поняття «волхви», адже корінь цього слова також походить від «волохатий», «волосатий». Язичницькі жерці-волхви при виконанні ритуальних танців, заклинань та магічних обрядів одягалися в шкуру (длаку) ведмедя або ін-

1Мономах В. Поучение // «Изборник» (Сборник произведений литературы Древней Руси). — М.: Художественная литература, 1969. — С. 163.

2Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 62.

50