Русь

в«убранні» стилюукраїнськогобарокоXVII—XVIII ст. Алеархітектурна основа, внутрішнє оформлення зберегли свій первісний вигляд.

Вряду всесвітньовідомих храмів Софійський собор в Києві являється одним з перших за художньою досконалістю, красою, величчю та масштабами. На думку дослідників, «поява на Русі настільки монументальних соборів, які багато в чому відрізнялися від візантійських, було обумовлено іншими потребами замовника, іншими соціальними умовами. Задача звеличити нову релігію та поставити її на службу державі, втягнути в її сферу якомога більше народу, зробити церковну дію масовим ритуалом

йтим самим утвердити християнство в свою чергу вимагало для свого рішення відповідного масштабу спорудження та відповідного оформлення. Всім цим вимогами відповідали храми Київської Русі і в першу чергу столичний Софійський собор»1.

Навіть відомий мандрівник Павло Алепський, який бачив Софію Київську в XVII столітті — не найкращі для неї часи, — сказав, що «розум людський не в силах її охопити». І цілком справедливими здаються слова першого митрополита Русі Іларіона, промовлені в проповіді «Слово о законі і благодаті» під час освячення собору в 1052 році, в ньому говориться про роль князя Ярослава (в цій промові він виступає під своїм християнськиміменемГеоргій): «створивдімБожий, великийісвятий, церквуПремудрості Її… оздобив її всякою красою: золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, дорогими сосудами. І церква ця викликає здивування та захоплення в усіх оточуючих народів, адже навряд чи знайдеться інша така

вусіх південних землях зі сходу до заходу»2.

В1036 році, скориставшись відсутністю князя Ярослава Мудрого

вКиєві, печеніги здійснили набіг на київські землі. Князю Ярославу повідомили про облогу Києва, коли він знаходився в Новгороді. Зібравши велике військо з новгородців та варяг, він вийшов на допомогу киянам. Цілий день йшло криваве бойовище у кріпосних стін давньоруської столиці. Тільки увечері Ярославове військо здолало печенігів, багато ворогів полягло, ще більше потонуло при втечі. З тих пір набіги печенігів на Русь припинилися.

Знагоди видатної перемоги над кочовими печенігами звелів вельможний та мудрий князь Ярослав закласти в 1037 році на місці бойовища храм на честь святої Софії — мудрості Божої. Назву цього головного собору Києва було вибрано не випадково, адже такий храм існував і в Константинополі. Софійський собор, створений в епоху утвердження та піднесення Русі при князі Ярославі Мудрому, показав, що сакральне будівництво — це теж політика, адже «спорудження величної Софії Київської, як і інших будівель «города Ярослава», було виявом не простого наслідування константинопольських зразків, а насамперед політичним суперництвом. Ре-

1Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 23.

2Златоструй. Древняя Русь. X—XIII вв. — М.: Молодая гвардия, 1990. — С. 120.

221

алізація будівничої програми Ярослава мала піднести авторитет держави

іРуської церкви»1. Цим храмом Русь кинула виклик Візантії, її визнаній святині — Константинопольському Софійському собору.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. Якщо перші давньоруські православні храми, в тому числі Десятинна церква, в кінці Х ст. були побудовані грецькими майстрами згідно із суворимивізантійськимитрадиціями, тоСофійськийсоборвКиєвівідобразив поєднання слов’янських та візантійських традицій: на основу хрестовокупольного храму були поставлені тринадцять веселих маківок нового храму. Але оздоблення, як зазначають дослідники, «навіть через тисячу років… вражаєсвоєюкрасою. Композиції, рисунок, фарби, техніканабору мозаїк, розміщення зображень в храмі — все свідчило про те, що робота була виконана грецькими художниками»2. Ця ступінчаста піраміда Софійського собору відродила стиль давньоруського дерев’яного зодчества. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Київська Софія відігравала важливу роль в життя середньовічного Києва. Собор був головним релігійним, суспільно-політичним та культурним центром Київської держави. Як зазначають дослідники, «головною спорудою Києва і Русі часів Ярослава Мудрого була Софія. Впродовж кількох століть вона становила собою центр руської митрополії, осередок політичного і культурного життя країни. Тут же відбувалися собори руських єпископів, тут ставили на велике княжіння і приймали іноземних послів, правили молебні на честь перемог руських дружин і присягалися на вірність»3. В Софійському соборі зберігали державні документи, у стін храму збиралося київське віче. Окрім того, тисячі простих міщан відвідували собор під час церковних служб. Також в Київській Софії висвячували митрополитів і в ній знаходилася резиденція тодішнього глави руської церкви митрополита київського. За наказом Ярослава Мудрого при цьому Соборі була створена одна з перших на Русі шкіл, тут велося літописання та розміщувалася перша на Русі бібліотека. Як повідомляє «Повість врем’яних літ», в Софійському соборі князь Ярослав Мудрий зберігав свою легендарну бібліотеку: «в літо 6546 [1037]…І до книг був прихильний, читав часто

івдень, і вночі… Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг

ібагато переписав їх і зібрав у церкві святої Софії, яку сам створив,

іприкрасив її іконами многоцінними, і золотом, і сріблом, і сосудами церковними. В ній же належні пісні Богу співають у належний час… І радувався Ярослав, споглядаючи багато церков і людей християнських,

1Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К.: АртЕк, 1996. — С. 176.

2Гнедич П. П. История искусств. Древняя и Московская Русь. — М.: Изд-во Эксмо, 2005. — С. 3.

3Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К.: АртЕк, 1996. — С. 175.

222

а ворог ремствував, переможений новими людьми християнськими»1. При соборі був заснований скрипторій — приміщення, в якому монахи переписували та перекладали книги. В одному з нефів собору була влаштована великокняжа усипальниця, де у 1054 р. знайшов свій останній притулок в мармуровому саркофазі засновник собору Ярослав Мудрий. Також тут були поховані великі князі Ізяслав Ярославич (вбитий у 1078 р.), Всеволод Ярославич (пом. у 1093 р.), Ростислав Всеволодович (загинув у 1094 р.), Володимир Мономах (пом. у 1125 р.).

Проведені дослідження показали, що задум собору належить одному зодчому-архітектору, який розробив модель храму, а потім втілив у життя цей проект. Скоріш за все, він був греком, який приїхав із Константинополя на чолі будівельної артілі. Як зазначають дослідники, що в цей час «в Києві розгорнулося широке кам’яно-цегляне будівництво. Очевидно, що для його організації Ярослав Мудрий зміг отримати з Візантії достатньо сильну артіль, яку, вірогідно, підкріпили це майстрами, які працювали в Чернігові. Будівельна техніка та архітектурні форми Софійського собору не залишають сумнівів в тому, що будівельники прибули з Константинополя та відображають традиції столичної візантійської архітектури. Однак величезнийрозмахпроведенихробітнеможливобулоздійснитисиламиодних тільки приїжджих майстрів, а це дозволяє думати, що до справи були широко залучені й руські будівельники… До закінчення зведення Софійського собору, що, видимо, відбулося на початку 40-х років XI ст., київська артільбезсумнівсталавженалагоджениммеханізмом, вякомупорядзгреками значну роль повинні були зіграти й їхні руські ученики»2.

В Києві перед візантійськими майстрами поставили завдання, з яким їм не доводилося стикатися у себе на батьківщині: вони мали збудувати величезний храм, який повинен був стати архітектурним символом не тільки княжої столиці, але і всієї величезної держави, яка склалася на землях Східної Європи під скіпетром київських князів. Храм повинен був слугувати для урочистих церемоній за участю княжого та єпископського дворів та вміщувати велику кількість людей. Роботи подібного розмаху неможливобулоздійснитисиламиоднихтількиприїжджихмайстрів, аце дозволяє думати, що до справи були залучені і місцеві будівельники.

Грецькі майстри привезли з собою багаточисельні капітелі, карнизи та інші мармурові деталі — адже на українських землях не було мармуру. Але везти крупні мармурові колони було дуже складним завданням, ітомузамістьприйнятихвКонстантинополімармуровихколонприйшлося ставити цегляні стовпи, що зразу ж різко змінило характер інтер’єру. Карнизи, парапети, хор та підлога, які в Візантії робили з мармуру, виготовили із місцевого сланцю (червоного шиферу), який мав чудовий малиново-фіолетовий відтінок та, очевидно, нагадував візантійським

1Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 241—243.

2Раппопорт П. А. Зодчество Древней Руси. — Л.: Наука, 1986. — С 22—23.

223

майстрам улюблений в їхній країні пурпур. А на внутрішніх стінах храму збереглися близько трьохсот графіті — надписів та малюнків, які відно- сятьсядоXII—XIII ст. Надряпанікиянамитогочасу, вониоповідаютьпро побуттасуспільнежиття, внихзгадуютьсяіменаЯрославаМудрого, його синів Всеволода та Святослава, Володимира Мономаха, єпископа Луки Бєлгородського, воєводи Ставра Гордятинича.

Переступивши поріг храму, глядач потрапляє у внутрішній простір — високий, урочистий, десередвигадливоїгрисвітлататінімерехтятьдревні мозаїки та переливаються багатоколірні фрески. Дальні кути собору тонуть в напівтемряві. Центр та простір під склепінням залиті яскравим світлом, яке ллється в отвори головного купола. А прямо назустріч тому, хто входить, виходить Богоматір в яскраво-блакитному одязі, в м’якому золотавому мерехтінні, з піднятими руками — «Богоматір Нерушима Стіна», захисниця киян в лиху годину татарського нашестя. В 1240 році, увірвавшись до Києва, монголо-татари довго та марно били тараном в стіну собору, в якому сховалося велика кількість киян. Били якраз з того боку, де розміщувалося величезне мозаїчне зображення Богоматері, і стіна устояла.

Високо з-під куполу дивиться строгий лик Пантократора — ХристаВседержителя. Нижче, по чотирьох боках світу, розташовані фігури чотирьох архангелів, а ще нижче — фігури дванадцяти апостолів.

На думку дослідників, «в архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відіграло оздоблення. Розмаїття мозаїк і фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, під купольний простір, відкоси віконних пройм вражали своєю красою, величезним світом образів, до того ж не тільки релігійних, але й світських. На західних, північних і південних стінах центрального нефа містилось зображення сім’ї Ярослава Мудрого. У баштах передано сцени полювання, приборкання коней, дійства скоморохів, музик»1. Мозаїки та фрески Софійського собору призвані були грати роль «Біблії для неписьменних», адже Русь щойно була хрещена, і церква надавала великого значення образотворчому мистецтву — розпису храмів, які пояснювали неофітам (людям, які щойно прийняли християнство) сутність християнської релігії та моралі, оповідали події Старого та Нового Завіту.

ЗасвоюдовгуісторіюСофійськийсоборнеодноразовозмінювавсвійзовнішній вигляд. Як зазначають дослідники, «Свята Софія горіла два рази, алечастинадревніхстінхрамузмозаїкамиінавітьфрескамивціліла. Батий пограбував місто, його воїни навіть викинули з могил великокняжі кості. В XIV ст. Софійський собор стояв без даху, з стінами, які розвалилися, та такою західною стіною. Надбудови та прибудови зовсім змінили зовнішній вигляд собору, але чудова кладка та будівельний матеріал часів Ярослава — грані, шифер та мармур — зберегли олтарну частину споруди»2.

1Толочко П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К.: АртЕк, 1996. — С. 176.

2Гнедич П. П. История искусств. Древняя и Московская Русь. — М.: Изд-во Эксмо, 2005. — С. 10.

224

На межі XVII—XVIII століть цей собор частково перебудували в стилі «українське бароко»: побілили ошатні смугасті стіни, замінили яйцевидні купола на шоломовидні, а всередині встановили високий різний іконостас. Тому «зараз, навіть у відреставрованому вигляді, київський собор значно відрізняється за своєю архітектурою та оздобленням від першого періоду свого існування. В XVII — XVIII ст. сильно перебудували древні форми собору — були надбудовані другі поверхи над зовнішньою галереєю; купола, які мали колись сферичну (навіть параболічну, тобто більш випуклу) поверхню, набули грушовидної форми в дусі «українського бароко». В цьому ж стилі були перебудовані фасади, з’явилося шість нових куполів»1.

Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Як зазначають дослідни-

ки, «майже десять століть стоїть на високих київських кручах над сивим Дніпром-Славутичем стародавній Печерський Свято-Успенський монастир — один з перших на наших землях осередків християнства, культури і науки. Засновано його двома ченцями — преподобними Антонієм і Феодосієм 3 1015 році, за життя великого київського князя Ярослава Мудрого, коли християнство ще не розділилося на західне (католицизм» і східне (православ’я) його відгалуження. Перші ченці жили й молилися в печерах. Саме тому монастир почали називати Печерським. Уже в пізніший час як найбільш знаний, багатий і впливовий він отримав назву Лаври, користувався значними пільгами й у певних межах мав автономне самоврядування. Ще в епоху Давньоруської держави тут зведено перші монументальні храми, що стали взірцем для будівництва й оздоблення церков у всіх землях Київської Русі… Багато разів навали ворогів спустошували монастир, палили й грабували його храми, зрівнювали із землею його оборонні стіни, але завжди з руїн і попелу відроджувались стародавні споруди обителі»2.

Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольниххрамів, основноготипухрамувперіодфеодальноїроздробленості. Як зазначають дослідники, «дуже велике значення для розвитку руського зодчества мав Успенський собор київського Печерського монастиря, закладений в 1073 році. В «Печерському Патерику» сказано, що для будівництва цього храму з Константинополя приїхали зодчі — «мастери церковнии 4 мужи». Вочевидь, вони очолювали місцеву київську будівельну артіль. Собор Печерського монастиря був дуже сильно перебудований в XVII ст., а під час Великої Вітчизняної війни його висадили в повітря»3.

Будівництво Успенського собору Лаври почалося в 1073 році і було завершено за 5 років, у 1079 році. Собор будували чотири «зело искусных

1Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 26-27.

2Кілессо С. К. Києво-Печерська Лавра. — К.: Техніка, 2003. — С. 5.

3Раппопорт П. А. Зодчество Древней Руси. — Л.: Наука, 1986. — С 37.

225

строителя», які приїхали до Києва з Константинополя. На будування цього собору дав велику пожертву син Ярослава, Святослав Ярославович. Собор розписували та прикрашали мозаїками візантійські «іконні писці», грецькі купці привезли з Константинополя дорогоцінну смальту для мозаїк. Протягом століть Успенський собор Києво-Печерської Лаври слугував усипальницею багатьох знатних родів. В крипті собору були похована сестра Володимира Мономаха — Євпраксія, дружина германського імператора Генріха IV. Тут знаходилися гробниці князів Скиргайлів, Островських, Олельковичів, Вишневецьких, Тишкевичів, українського просвітителяПетра Могили. Доля соборутрагічна— він був висаджений вповітря

влистопаді 1941 року німцями. Але цей собор знову відродився — його відбудували вже у незалежній Україні в 1998—2000 роках.

ЗолотоверхийМихайлівськийсобор. НамежіXI—XII ст. недалековід храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий Михайлівський собор. Цей давньоруський собор продовжував лінію розвитку архітектури, якупредставлялиУспенськийсоборПечерськогомонастиря. Якзазначають дослідники, «сильно перебудований храм Михайлівського собору простоявдо30-хроківХХст. Судячизакресленнямитаописам, храмзберігав всі основні особливості київських пам’яток другої половини XI століття… Собор відзначався багатим внутрішнім оздобленням: апсиду його прикрашав мозаїчний живопис, а інші частини — фрески. При розібранні будівлі більша частина мозаїк та фресок була знята зі стін та перенесена

вмузеї»1. ТогочаснакерівництвоРадянськогоСоюзупричинуруйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв’язку з реконструкцією міста». Саме ці фрески і знаходяться зараз в музеях Києва та Москви. Відомо, що «збереглося чотири великих блока із зображеннями архідияконів Фаддея та Стефана, Дмитра Солунського та «Євхаристиї» з Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (початок XII ст.). Персонажі михайлівських мозаїк, створенні, вірогідно, за участі знаменитого київського художника Алімпія, на відміну від софійських мають більш вільні пози, подовжені пропорції. Колір мозаїк яскравіший, більш соковитий, рисунок більш пластичний. Ми бачимо розвиток цієї техніки монументального мистецтвавдавньоруськихумовах. АлеМихайлівськийсоборставостанньою архітектурною спорудою, при оздобленні якого використовувалась мозаїка»2. Цей унікальний собор був відновлений за часів незалежності.

Культові споруди Чернігова. Найкраще архітектура XI—XIII ст. збе-

реглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. Як зазначають дослідники, «одним з найбільшзначнихкультурнихцентрівРусібувЧернігів, якийвиникякміське поселенняназемліплеменісіверянщевIX ст. НапочаткуXI ст. містостає

1Раппопорт П. А. Зодчество Древней Руси. — Л.: Наука, 1986. — С 39.

2Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 25.

226

столицеювеличезногокнязівства, вякевходилиТмутараканськаземляна Таманськомупівострові, аз1026 р. — всідавньоруськіволодінняполівому березі Дніпра. В 1030-ті роки в Чернігові на замовлення найбільш могутнього руського князя Мстислава Володимировича закладається міський собор Спаса-Преображення»1. Чернігівське князівство відокремилося від Києва у 1030-ті роки, коли спадок князя Володимира Великого розділили два його сини — Мстислав та Ярослав. Чернігів був «молодшим братом» та суперником Києва, адже в цю епоху він був центром величезного князівства, володіння якого простягались на північ — до смоленських лісів, на південь — до Чорного моря, на схід — до Дону. В ту пору в цім стольнім граді Чернігові князь Мстислав заложив Спасо-Преображенський собор. Літописинеповідомляютьпрочаспочаткубудівництва, але«Повість врем’яних літ» повідомляє наступне: «в літо 6542 [1034]. Мстислав вийшов на лови, захворів і помер. І похоронили його в церкві святого Спаса, яку сам і збудував. При ньому було зведено її в висоту на стільки, що й стоячи на коні не можна було досягти рукою. Був же Мстислав дебелий тілом, червонощокий, з великими очима, хоробрий у битві і милостивий, найбільше любив дружину, а багатства не жалів [для неї], ні в питті, ні

вїді не спиняв. Після цього прийняв владу його Ярослав і став одновладцем Руської землі»2. Живий свідок слави княжого Чернігова, Спаський собор зберігся до наших днів майже неушкодженим. Це найдавніший кам’яний храм Лівобережної України, в якому можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна.

П’ятиглавий, з круглою сходовою баштою, яка прилягає з південного боку, та невеликої каплиці-крещальні — з північного, він був збудований вже після знаменитої Десятинної церкви в Києві, але раніше за Софійський собор. Спеціалісти не знаходять йому прямих аналогій у візантійській архітектурі. Ймовірно, чернігівський собор якоюсь мірою успадковував принципи, закладені в Десятинній церкві, але в той же час мав свої особливості. Як зазначають дослідники, «в плані він представляє собою тринефну будівлю, близьку за схемою до Десятинної церкви, але має

всхідній частині, тобто перед апсидами, додаткове членування (так звана віма), що характерно для пам’яток константинопольської архітектури… Можливо, щобудівничіСпаськогособорухотілиякоюсьміроюповторити схему Десятинної церкви — першого монументального християнського храму Русі. Ймовірно, і майстри приїхали в Чернігів з тієї ж столичної візантійської будівельної організації»3. Являючись святинею Чернігівської землі, Спаський собор одночасно служив княжою усипальницею. Тут

1Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 34.

2Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 239.

3Раппопорт П. А. Зодчество Древней Руси. — Л.: Наука, 1986. — С 21—22.

227

були поховані князь — засновник собору Мстислав Володимирович, його дружина Анастасія та син Євстафій, князь Святослав Ярославич та один з героїв «Слова о полку Ігоревім» — князь Всеволод Святославович.

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході давньоруських земель, мало тісні культурні зв’язки з своїми сусідами — Чехією, Польщею, Угорщиною, країнами Балканського півострова, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається фортифікація, замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася. Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце.

Архітектура Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і була нерозривно пов’язана з церквою і християнською вірою. Особливість зодчества Київської Русі проявлялася, з одного боку, в дотримуванні візантійських традицій (адже першими майстрами були переважно греки), а з іншого — відразу ж намітився відхід від візантійських канонів, пошук самостійних шляхів в архітектурі. У той же час слов’янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври сакрального зодчества, іконопису, прикладного мистецтва.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібнаформакуполів— осьтенове, щодавньоруськімайстрипривнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Окрім того, величний Софійський собор, який був збудований Ярославом Мудрим у Києві, став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

Контрольні питання:

1.Що було характерною рисою архітектури язичницької Давньої Русі?

2.Як називали Давню Русь в Північній Європі?

3.З яких компонентів складався давньоруський «град»?

4.Яке значення мали давньоруські Золоті ворота?

5.В чому проявлявся вплив християнства на давньоруську архітектуру?

6.Чому перша церква на Русі отримала назву «Десятинної»?

7.Чи копіювала Софія Київська константинопольський собор святої Софії? Обґрунтуйте свою відповідь.

Мистецтво Давньої Русі

Давньоруське мистецтво — живопис, скульптура, архітектура, музика — з прийняттям християнства пережило відчутні зміни. Язичницька Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто язичницькому, народному вираженні. В описах язичницьких святилищ (капищах) IX—X ст., які дійшли до нас, згадуються багаточисельні розписи та велику кількість ви-

228

різаних з дерева ідолів. Древні різьбярі по дереву та каменю створювали дерев’яні та кам’яні скульптури язичницьких богів, духів, живописці розмальовували стіни язичницьких капищ, робили ескізи магічних масок, які потім виготовляли ремісники; музиканти, граючи на струнних та духових дерев’яних інструментах, веселили племінних вождів та розважали простий народ. В язичницькому світосприйнятті східних слов’ян існував радісний культ природи — сонця, весни, світла, з цілком земними уявленнями про добро та зло, про гріхи та чесноти. Якщо в язичницькому мистецтві«плоть» торжествуваланад«духом» тастверджувалосявсеземне, що уособлювало природу, то православне церковне мистецтво оспівувало перемогу «духа» над плоттю, стверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства.

Християнська церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. На думку дослідників, «типологічно давньоруське мистецтво належить культурі християнського середньовіччя, культурі інтернаціональній і на рідкість внутрішньо цілісній. Всю її, включаючи побут та політику, про- сякаєйцементуєєдинеідейно-морально-художнєначало, якепредставляє собою немов відблиск вищої реальності, яка сприймалася та реально відчувалася в храмовій службі, в культовій дії… Взагалі богослужіння було тимцентром, навколоякоготазорієнтацієюнаякуформуваласяпрактично вся духовна література, включаючи й всі види мистецтва»1.

Церковне мистецтво підкорялося вищій меті — прославляти Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви, адже «архітектурні форми храму, фрески, ікони, предмети культу не являються просто зібранням музейних експонатів, але, подібночленамєдиноготіла, живутьоднимтаємнимжиттям, включені в літургічну таїну»2. Русь прийняла хрещення від Візантії і разом з тим успадкувала уявлення про те, що задача живопису — «втілити Слово» в образи християнського віровчення. Тому в основі давньоруського живопису лежить велике християнське «Слово». Перш за все це Священне Писання, Біблія («Біблія — зведення 66 книг, які складають Священне писання християн. Складається з двох частин — Старого Заповіту (39 книг), в якому розповідається про давню історію людства, та Нового Заповіту (27 книг), відлік часу якого починається з появи Христа та закінчується пророцтвами про його друге пришестя»3) — книги, створені згідно християнського віровчення, від благодаті Святого Духа. Давньоруський живопис присвячений найважливішим біблійним сюжетамтавідображаєсвоєріднебаченняправославногохристиянствадавньоруськими та візантійськими майстрами, адже, як зауважують дослідники, «древні художники вміли створювати виключні за своєю емоційністю та

1Бычков В. В. Русская средневековая эстетика. — М.: Мысль, 1995. — С. 200—202.

2ЕвдокимовП. Искусствоиконы. Богословиекрасоты. — Клин: Христианскаяжизнь, 2005. — С. 188.

3Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 410.

229

одухотвореністю образи, які уособлювали релігійний фанатизм та безпосередність, суворість та м’якість, стійкість та осяяння»1.

Церковний канон. Однією з найбільш важливих особливостей середньовічного мистецтва полягало в повазі та дотримання традицій минулого. Як зауважують дослідники, «в давньоруському мистецтві… ікони та фрескизовсімнезображуютьпредметиталюдейякщосьцікаветаважливесамопособі, азадопомогоюїхзображеньпоказуютьявленнявсвітівищої божественної сили. Тут до того ж немає місця головному достоїнству художника XIII—XIX ст. — багатій пластичній уяві, тут майстер всі сили віддає смиренному слідуванню взірцю, даному традицією»2. Століттями напрацьовувалися в живописі певні прийоми зображення релігійних персонажів та сюжетів. В сукупності прийоми ці ставали каноном («канон — правило, встановлене та узаконене церквою»3), освяченим православною церквою та обов’язковим для повторення всіма митцями. Задовго до хрещення Русі візантійські християнські богослови, обґрунтовуючи культ вшанування ікон (адже ікона розглядалася як видимий символ невидимого світу, як «зображення таємних та надприродних видовищ»), виробили жорстку систему їхнього написання — іконографічний канон.

Разом з християнством Давня Русь отримала від Візантії в кінці Х століття вже встановлений церковний образ, сформульоване про цей образ вчення та зрілу, століттями напрацьовану техніку. Як зазначають дослідники, «величезне значення для культури не тільки в епоху Ярослава, але й пізніше мала та обставина, що разом з християнізацією Русі з’являються свої архітектори, художники, письменники. Всі вони не просто копіюють візантійські взірці, а створюють щось нове — давньоруську культуру. Ця нова культура носить яскраво виражений національний характер. Давньоруський храм неможливо сплутати з візантійськими або болгарськими взірцями. Давньоруська ікона теж по-своєму відрізняється від ікон інших країн. Вційновійкультуріорганічнозлилисяйвізантійськеначало, ісвоє, національне, яке має глибокі корені в по-своєму високій язичницькій культурі минулої епохи»4.

Візантійські майстри принесли з собою сформовану іконографію та системурозташуваннясюжетіввінтер’єріхраму, манеруплоскогописьма, яка не порушувала поверхню стін. Як дуже влучно зазначав французький письменник Теофіл Готьє, який в середині XIX ст. подорожував Росією, «візантійське мистецтво стоїть на особливому місці і не відповідає тому,

1Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 25—26.

2Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культуро-

логия. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 3.

3Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 411.

4Раушенбах Б. В. Развитие Киевской Руси как результат ее христианизации // Русское зарубежьевгодтысячелетиякрещенияРуси: Сборник. — М.: Столица, 1991. — С. 28.

230