Русь

осмислювалося через вже існуючі близькі до нього уявлення, поступово наповняючись новим змістом»1.

Таким чином прийняття християнства означало зміну всього трибу життя. Тепер центром суспільного життя стала Православна Церква; вона проповідувала нову ідеологію, прививала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Для характеристики християнства, можливо, має значення наступний факт: церкви споруджувалися на місці старих язичницьких святилищ, інколи при цьому зберігаючи певну ідейну «спадкоємність»: так, на місці капища Велеса з’являвся храм святого Власія, на місці капища Перуна будувалася церква святого Іллі, капище Ярило замінялося церквою святого Юрія (святого Георгія Побідоносця). Практику будування християнських храмів на місці язичницьких, очевидно, не можна вважати ортодоксальною, адже таким чином православне християнство не стільки заперечувало, скільки продовжувало та перетворювало попередні вірування, тому «при введені християнства на знищених язичницьких культових центрах будувались християнські церкви, оскільки ці місця були звичними людям для молінь: «І наказав Володимир будувати церкви і ставити їх по тим місцям, де перше стояли кумири»2. Про цю подію християнізації Русі великим київським князем Володимиром (в святому хрещенні Василієм, тому й поставив він спершу церкву святого Василія) Нестор-літописець повідомляє в «Повісті врем’яних літ» за 988 рік: «повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І поставив церкву святого Василія на горі, де стояли ідоли — Перун і інші і де приносили їм жертви князь і люди. І почав ставити церкви і попів по інших городах, і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах»3.

Нова релігія створювала широку основу для об’єднання давньоруського суспільства, формування єдиного народу на основі спільних духовних та моральних принципів. Русь була включена в європейський та християнський світ, з цього часу вона вважала себе частиною християнського світу, намагаючись грати там помітну роль.

Характерні риси християнізації Русі

Православ’яофіційнопочинаєсвоєіснуваннянатериторіїКиївськоїРусі з 988 р., коли князь київський Володимир охрестив Русь, зробивши християнство державною релігією. Але візантійське православ’я на той час було розвинутою організованою системою християнського світобачення, ідеології і віровчення, обрядів, що вимагали певних культових споруд і певної

1Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культуро-

логия. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 13.

2Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 59—60.

3Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 185.

101

структури церковної ієрархії. Тому ця складна церковна система не могла сприйматисьдужешвидкопростимнародом, адже«напередодніприйняття християнства язичницька система була ще сильною. Вона стихійно складаласяпротягомбагатьохвіків, іцясистемачинилаопірновійідеологіїідуже повільновідступалапідїїнаполегливимнатиском»1. Напочаткухристиянізації свідомість простих людей (і навіть князів та бояр) не була підготовлена до складних форм абстрактного знання, адже весь уклад життя та побут був просякнутий язичницькими обрядами і віруваннями.

Грецьке духовенство, яке прибуло з Візантії, побачило на Русі не тільки примітивну забобонність села, але і державну язичницьку релігію давньоруських міст та соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокняжої влади (адже князь Володимир має назву «Красне Сонечко»), різноманітним ритуалом та розгалуженим жрецьким станом, які володіли тайнами розробленої символіки, знаннями «черт та резів», древніх «кощюн».

Вперіодрозвиткуслов’янськихплемен, особливопередхристиянізацією Русі, відбулося інтенсивне економічне й культурне зростання племінних князівств на Придніпров’ї. Так, у VII—VIII ст. існували широкі торгівельнізв’язкизІраном, Візантією, арабами. УVII століттінаПридніпров’ї місцевімайстривироблялиречівисокоїцінності(посуд, зброю, прикраси),

вяких засвоювалися чужоземні впливи й творилася своя культура. Отже, є всі підстави стверджувати, що східнослов’янська язичницька культура ввібрала в себе традиції і впливи як східної, так і західної цивілізацій, але при тому не втратила власних культурно-етнічних особливостей.

Поступовий процес християнізації. За порівняно короткий час на Русі відбулося багато змін як у самій свідомості давньоруського народу, так і в усьому зовнішньому образі. Інтенсивно йшло будівництво церков, соборів і монастирів, адже у XII столітті на Русі було вже близько 50 монастирів, 17 з них — тільки в одному Києві.

Вцерквах і монастирях відкривалися школи, створювалися скрипторії для переписування рукописних книг, перекладів на церковно-слов’янську мовубогословськоїлітератури, набуваливласногодосвідуйнезалежності школи іконопису та малювання мініатюр, у монастирях і соборах створювалися книгозбірні. Саме з християнством Русь отримала писемність та цілий потік богословської літератури із Візантії та Болгарії (остання прийняла християнство на 120 років раніше).

Введення християнства на Русі спричинило величезний переворот

в світогляді і побуті східних слов’ян. Як зауважують дослідники, «вумовахкризиродовихінститутівтаязичницькоїміфологіїнеобхідність якоїсь нової поведінки стояла перед всіма. Реальність же для переважної більшості народу полягала в тому, що йому так чи інакше нав’язували

1Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: По-

литиздат, 1989. — С. 304.

102

нову віру, яку вибрав князь Володимир. Фактично тільки в XIV ст. почалася більш глибока християнізація Русі, якій сприяло й осмислення лиха монголо-татарського нашестя як Божої кари за гріхи та нестачу віри»1. Нові християнські (православні) уявлення прищеплювалися не водночас, спочатку християнізація місцевого слов’янського населення проходила поволі, адже існували об’єктивні труднощі розповсюдження християнського вчення. Це були труднощі, пов’язані з переходом до іншого типу релігійності, оскільки язичництво було поклонінням природним духам, ахристиянствоєпоклоніннянадприродномуБогу-Творцю. Такожязичництво вимагало від богів безпосередньої матеріальної допомоги у повсякденних справах, натомість у християнстві звернення до Бога пов’язане в першу чергу із покаянням та спасінням душі.

Важливо зауважити, що і в язичництві, і в православному християнстві існувала система моральних норм, приписів та заборон, але в жодному разі їх не можна ототожнювати. У християнстві гріх — це відхід від закону Божого, тому кожен християнин співвідносив свої гріхи з десятьма заповідями.

Як ми знаємо, для давніх слов’ян-язичників була притаманна міфологічна свідомість, яка базувалася на єдності людини та природи, і унікальний бік міфологічної свідомості — здатність розуміти й берегти природу. Звідти міфологічна мораль базувалася на прямому зв’язку поведінки людини зі станом космосу — Всесвіту — та космічних наслідків людських «злочинів». Спостерігаючи за природними явищами та вшановуючи їх, язичники відзначали гармонію та на диво чіткий порядок Всесвіту. Міфологічна свідомість була орієнтована на гармонію та порядок цього Всесвіту, на такий цілісний підхід до світу, за якого не допускаються навіть найменші елементи хаотичності, агресії чи невпорядкованості. Тому язичник розумів необхідність гармонійного існування усередині суспільства та соціуму з природою, від цієї космічної гармонії та порядку залежало саме життя. Тому, щоб вижити, язичники установили порядок, регламентували своє життя різними суворими правилами, які базувалися на спостереженнях за природою та побутовим досвідом.

Праслов’янське слово «гріх» походить від індоєвропейського кореня *qrex, щоозначало«кривий», івязичницькійкультурідієслово«грішити» означало— промахнутися, десь«скривити», щосьоминути. Поняття«гріха» в дохристиянській слов’янській культурі означало порушення установленої норми чи давнього правила, гріх у свідомості язичника означав негідний вчинок, завдану шкоду. Гріхом вважалася будь-яка дія, яка могла завдати шкоди землі, врожаю, тваринам і, найголовніше, — яка могла привестидозникненнялюдськогороду. Дотриманняправилжиттядавало можливість продовжити рід, сприяло благополуччю, спокою ти миру.

1Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культуро-

логия. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 14.

103

Слов’яни-язичники вшановували духів та стихії природи, тому й головний гріх полягав у шкідливих діях проти природи (наприклад, забруднення водних джерел чи руйнування пташиних гнізд, безоглядне та хижацьке використання природних ресурсів, вбивство вагітних самиць дикихзвірів, навмиснеруйнуванняприроднихландшафтів), іцемоглопорушити баланс життєвого простору людини, а значить, під загрозу могло бути поставлене життя роду. Тому для язичника знищення позашлюбної дитини чи закидання камінням жінки, яка працювала у невідповідній час, абовбивствоконокрадачипідпалювача, — ценегріх, оскількицівчинки,

зпогляду язичницької свідомості, могли призводити до руйнування роду, могли накликали покарання з боку природи (повені чи суховії, неврожай, голод тощо). В той же час з позицій християнства всі ці вчинки розглядаються відповідно до заповіді «Не вбивай». Тому перед християнином стоїтьвибір: рай чи пекло, тоязичника, у випадку порушення норм життя, чекали природні катаклізми: сильні зливи, буревій, град, посуха.

Зпозицій християнських настанов сила покарання йде від Бога, тому людина має щастя покаятися перед ним, звернутися до нього зі словами

увигляді молитви та спокутувати свої гріхи. Щодо язичника, — він теж молився, відправляв ритуали, приносив жертви, але присвячував все це силам природи й божествам (своїм кумирам).

Мораль, притаманна язичницькому суспільству(поклоніння тавшануваннядухівприродитароду),частковозникала,несприйнятаправослав’ям; також назавжди відходили у минуле русалії, умиканіє (викрадення) нареченої, багатоженство. Під впливом християнства язичницькі порядки на Русі почали пом’якшуватися. На думку дослідників, після хрещення Русі «в цейвідноснокороткийперіоднова віраневідчувалаособливої потреби в боротьбі зі старою. Обидві релігійні системи відображали різні сторони буття. Язичництво перш за все співвідносило людину з природою, визначало його місце в світі природи, християнство — відображало соціальну сутність людини і суспільства і місце людини серед людей. «Кола охоплення» цих систем не співпадали, але вони пересікалися. І це — одна

зпричин православного двовір’я. Багато співпадало: віра в загробне життя, віра в надприродне — чудеса, в можливість умилостивити вищі сили. Те, щоодніназивають«свої» силибогами, а«несвої» — бісами, справине міняло. В бісів теж вірили»1.

Як свідчать дані археології, майже до ХIII ст. кількість речей, які використовувалися в нехристиянських (а значить язичницьких) ритуалах, чи речей з язичницькою символікою, залишалася достатньо великою. При розкопках давньоруських міст археологам часто зустрічаються предмети, на яких одночасно існують символи язичництва та християнства. Прикметними в цьому відношенні є бляхи-талісмани (так звані «обереги»,

1Прошин Г. Второе крещение // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. —

С. 145.

104

«наузи») та «змієвики», на одному боці яких зображувалися православні святі (наприклад, перші давньоруські святі Борис і Гліб), а на іншому — давня змієволоса богиня. Також археологи при розкопках часто зустрічають так звані «громові стріли» з кремнію, які застосовувалися в середньовічній Русі для магічних цілей. На деяких з них були прошкрябані хрести, що свідчить про синкретичне поєднання язичницьких уявлень («громові стріли») та християнської символіки (хрести на язичницьких ритуальних речах). В матеріалах сільських курганів цього часу (X—XIII ст.) дуже мало предметів, пов’язаних з християнством, але багаточисельними прикраси зязичницькоюсимволікою.Особливезацікавленняпредставляютьамулетипідвіски у вигляді стилізованих птахів та тварин, які були пов’язані з заклинальною магією, а також зображення зубів, пазурі хижаків для захисту від зла. Амулети-гребені являлись оберегами від різних хвороб та нерідко носились на грудях разом з освяченим християнським хрестиком.

Пережитки архаїки в поховальній обрядності фіксують розкопки, про них «обмовляються» автори літературних творів, на цих фактах створюється картина переважання нехристиянського відношення до смерті. Все це стосувалося поховань звичайних людей, але позацерковні елементи проводів навіть померлих представників княжого роду продовжують існувати з ХI по ХIII ст. Так, в «Повісті врем’яних літ» читаємо про смерть великого князя київського Володимира, в поховальному обряді якого ми бачимо архаїчний елемент — перевезення померлого князя на санях в православну церкву для відспівування: «в літо 6523 [1015]. Володимир розхворівся, втойчасуньогобув[синйого] Борис, апеченігипішлипоходом на Русь. Володимир послав супроти них Бориса, а сам розхворівся ще дужче. Від цієї хворості і помер в липні місяці, у п’ятнадцятий день. Помер же Володимир, великий князь, на Берестові, і смерть його приховали, бо був у Києві Святополк. І вночі розібрали поміст між клітями, і в килим загорнули, і рідні спустили на землю його, і на сани возложили його, і повезли, і поставили його в [церкві] святого Богородиці, яку він сам і збудував. Та люди довідалися про це, зійшлися без ліку і плакали за ним: бояри як за заступником землі їхньої, а бідні як за своїм заступником і кормильцем. І поклали його в гріб мармуровий, і поховали тіло його, блаженного князя, зплачемвеликим»1. Самезізгадкипроцейжеелементязичницького поховального обряду починається «Повчання» Володимира Мономаха, написане «сидячи «на санях», тобто в кінці життя: «Я, смиренний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, нареченний в хрещенні Василієм, руським іменем Володимир… Сидячи на санях, помислив в душі своїй і похвалив Бога, який мене до цих днів, грішного, зберіг»2. Окрім

1Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 205.

2Мономах Владимир. Поучение // «Изборник». Сборник произведений литературы древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 146—147.

105

того, в ранньосередньовічних княжих похованнях при храмах неодноразово виявляли прикраси та зброю, як того і вимагав язичницький обряд. Незважаючи на те, що зовнішній вигляд давньоруських поховань еволюціонував в бік християнських вимог, деякі деталі ритуалу проводів «на той світ» продовжували відображати архаїчні уявлення: обов’язково після поховання влаштовувалася тризна, тобто пишні поминки за померлим. Також протягом календарного року існували дні особливого згадування померлих (наприклад, Радуниця навесні), коли їх вшановували жертовною їжею, яку вживали просто на могилі. Звична річ, це були пережитки слов’янського культу предків, за яким вважалося, що від померлих залежить добробут та благополуччя живих родичів.

Жителі міст, які, на відміну від селян, не були пов’язані з аграрноземлеробськими культами, ближче та безпосереднім чином стикалися з занесеною греками християнською культурою, і, не маючи такого неподільного зв’язку з природою, швидше засвоювали її. Село ж ще довго лишалося почасти язичницьким, хоча християнство і проникло в життя основної маси сільських жителів. За тисячу років в умовах життя та праці мало що змінилося: як і в давнину, основою сільського господарства було землеробство та скотарство, а сільська громада задовольняла більшу частину потреби в спілкуванні, обміні знаннями та досвідом.

Якщо язичництво продовжувало існувати в народі, відображаючи народну культуру, ідеологію та світогляд, то нове християнське відношення до світу впроваджувалося спочатку в княжо-боярському середовищі. Але і в цих вищих прошарках суспільства не все проходило швидко, про що свідчать багаточисельні повчання церковнослужителів проти язичників та залишки матеріальної культури, які відобразили побут та духовний світ соціальних верхів. Письмові свідчення церковних діячів відобразили широке побутування язичницьких, майже незмінених обрядів, які протягом багатьох століть лишалися в основному у сільського населення. Практикувались різного роду ворожіння, «оклички» померлих предків, позацерковна весільна обрядність, поховальні голосіння.

Пересаджене на язичницький грунт, християнство поступово витісняло язичницьку культуру, вбираючи її зовнішню форму та поступово обростаючи великою кількістю язичницьких обрядів, традицій та вірувань Дослідники (зокрема, визначний дослідник язичницької культури Борис Рибаков) зауважують суттєву характерну рису цього періоду: «коли на Русі з’явилося християнство, воно зустрілося з такою стійкою землеробською релігією, яка складалася віками, з такими міцними язичницькими віруваннями, що змушена була пристосуватися до них, підмінити Волоса — Власієм, Перуна — Іллєю, Мокош — П’ятницею-Параскевою, мовчки визнати масляну та інші язичницькі календарні свята»1. І тому

1Цит. по: Любимов Л. Искусство Древней Руси: Книга для чтения. — М.: Просвеще-

ние, 1981. — С. 92.

106

релікти міфологічного світогляду, які втратили своє язичницьке коріння, продовжували жити під покровом нових релігійних обрядів, являючись тією основою, з якою взаємодіяла візантійська освіченість. Візантійськохристиянська традиція стала однією з двох головних складових давньоруської культури.

Але варто зауважити, що Візантія чутливо реагувала на будь-які відступи від православних канонів, не випадково багато починань в церковному та культурному житті Русі не отримали схвалення Константинополя. Але попри це також можна стверджувати, що християнство ніде і ніколи неіснуваловабстрактному«взірцевому» вигляді. Християнствозавжди— іцезакономірно— набувалоспецифічніриситогосередовища, кудипотрапляло, становлячись тою чи іншою мірою синкретичним. Тому з цих позицій говорити про порушення чи дотримання канонів віри можна тільки по відношення до основних догматів, утверджених Вселенськими соборами. Наприклад, для Ярослава Мудрого розмальовували деякі стіни Софії Київської сценами, на яких були зображені скоморохи-гудці та танцюристи. Навіть церковні ієрархи зверталися до культурного спадку минулого.

Волхви та церковні повчання проти язичників

У язичників давньої Русі не було загального язичницького центра та загальної язичницької ідеї, загального керування, інакше Русь просто ніхто б не зміг охрестити. Волхви користувалися великою популярністю та підтримкою у населення, але поступово їхній вплив меншав; скоріш усього, на момент прийняття християнства волхви не мали великого впливу на давньоруське населення. Як речники дохристиянської язичницької ідеології, вони, звична річ, були противниками тих релігійних перетворень, які відбувалися в країні. Старовинні знання і їх використання (так зване «ведовство») отримуютьнегативнуоцінкухристиянськоюцерквоюітому викорінюються духовенством як чарівництво.

В деяких містах народ під керівництвом волхвів піднімав повстання, але вони були придушені. В Новгороді християнство було введено князівською владою за допомогою зброї, що відобразилося в прислів’ї: «Путята хрестив мечем, Добриня — вогнем». Як свідчить Новгородський літопис, Добриня (дядька князя Володимира): «идолы сокруши, древяннии сожгоша, а каменнии, изломав, в реку вергоша», «посем вскоре повеле рубити церкви и поставляти по местом, иде же стояще кумиры». Лаврентіївський літопис свідчить, що князь Ярослав Мудрий в Суздалі в 1024 році придушив повстання волхвів, народні повстання проходили і Новгороді та Ростові в 1071 році. Літописи свідчать, що в 1024 році в суздальській землі були схоплені волхви та «лихі баби» та були спалені. Їм висунули обвинуваченнявтому, щовони— винуватцістрашногоневрожаю, якетрапилося

всуздальській землі. В 1071 році в Новгороді стратили волхвів за публічне засудження християнської віри. Таким же чином поступили і ростовці

в1091 році. ВНовгородепіслядопитівтакатуваньспалилив1227 роцічо-

107

тирьох «волшебників». Як свідчить літопис, покарання відбувалося на архієрейському дворі за постановою новгородського архієпископа Антонія. Духовенство підтримувало в народі віру, що ворожбити та відьми здатні на ворожі християнству вчинки, та вимагали жорстокої розправи з ними.

В найдавнішій юридичній пам’ятці — «Уставі князя Володимира про церковні суди» (989 року) відьмацтво, чарівництво та волхвування віднесено до числа справ, які розбирала та судила православна церква. По цьому уставу кожний, хто молився в лісу, карався церковним судом. В церковній кормчій книзі 1285 року також були види покарання волхвів: «відлучати від церкви тих, хто ходить до волхвів та обавників». Згідно з першими правовими актами давньої Русі — «Руською правдою», — людям заборонялося приймати у себе волхвів, а справи, пов’язані з волховством, чародійством, ворожбою та іншими проявами язичництва чи двовір’я, передавались до церковного суду, з правом саджати винних в монастирські в’язниці.

Антиязичницькіповчання. Про повільне розповсюдженнянового відношення до світу в перші століття після введення християнства на Русі можна судити за антиязичницькими повчаннями, які не втрачали своєї актуальності протягом всього давньоруського періоду. Ці церковні повчання проти язичництва призначалися в першу чергу для близького до православ’я княжо-боярського середовища та нижчого духовенства, і це значить, щопроникненняновоївіривіншішаринаселенняйшлощебільш повільніше. В цих повчаннях язичництво прирівнювалося до бісовщини. В пам’ятці XII ст. «Слово о злых дусех», складеній митрополитом Кирилом, говориться про необхідність покарання відьом та чарівників церковним судом. В повчанні невідомого автора «Како жити христианам» влада закликала вистежувати чародіїв та чаклунів та передавати їх церковному судуна«всеконечнімуки», тобтонасмерть, підзагрозоюцерковногопрокляття. «Неможнащадититих, хтотворивзлопередБогом», стверджував автор повчання, доводячи, що ті, хто бачив страту, «Бога убояться».

Через декілька століть християнство на Русі зайняло панівні позиції, стало загальнодержавною релігією, хоча в багатьох селах та віддалених містечках зберігалися залишки язичництва та двовір’я. Проти них і розгорнулася боротьба церкви та держави, і ця боротьба з язичництвом велася протягом декількох століть. Як ми вже знаємо, предметами язичницького поклоніння були ліс, каміння, річки, болота, лісові джерела, гори, пагорби, сонце, місяць, зірки, озера, гаї та всі тварини. Після хрещення Русі «скверные идолские мольбища» були зруйновані, волхви та прибічники давньої віри наражалися на репресії та фізичні розправи, язичницькі храми, священні гаї, культові споруди та предмети культу знищувалися. Язичницькі талісмани — наузи, обереги та інші ворожі християнству ритуальні предмети вилучалися та знищувалися.

Архієпископи наказували всім ігуменам, священикам, дияконам різні шляхи боротьби проти язичників: руйнувати та знищувати язичницькі

108

мольбища — місця поклоніння деревам та камінням; руйнувати, розбивати, спалювати, кидати у воду в усіх селах та містечках, лісах, біля озер, річок язичницькі кумири. Те ж саме зазначають і дослідники: «зміна релігійних культів супроводжувалася знищенням зображеннями колись шанованих богів, їх публічним знеславленням з боку княжих слуг, побудовою церков на місцях, де стояли язичницькі ідоли та храми. Так, на пагорбі в Києві, де стояв ідол Перуна, була збудована церква Василія, присвячена Василію Великому. Під Новгородом, в Перині, де знаходився язичницький храм, була збудована церква Різдва»1.

Також свідчення повільної християнізації можна знайти, зокрема, у таких історичних джерелах, як листування сільських священиків з вищими церковними ієрархами. У листах містяться скарги на те, що нема ніякої можливості відучити паству від багатьох поганських звичок і вірувань: багато чоловіків жили від своїх дружин «законопреступно» з іншими жінками та дівками, також в той же час багато жінок жили з іншими чоловіками «законопреступно» без вінчання і без молитви. Окрім того, священики відзначали, що в деяких селах люди «церковні правила не берегли і до церкві до божественного співу не ходили», не приходили на покаяння до своїх духовників, «святихпостівнешанували», вПетровпістбагатознихвживали «скором», тобто жирну м’ясну і молочну їжу. Окрім того, різні історичні документифіксуютьспівіснуваннявпершістоліттяпісляхрещенняінововведенихправославнихзвичаїв, ітисячолітніхязичницьких. Зокрема, увіддалених місцевостях молоді люди вінчатися в церкву не приходили, ховали мерців не на церковному погості, а в селах, на курганах й на старих кладовищах, без священиків; при народженні дитини давали йому не церковне канонічне ім’я (згідно православних святців), а язичницьке. Інколи взагалі продовжували здійснювати свої язичницькі культи — молились деревам та камінням, приносили своїм язичницьким богам жертву й під час жертвоприношення багато пили та їли м’ясної та молочної їжі.

Історичні джерела не зафіксували великих повстань і збройної боротьби між прибічниками народної і державної віри. Але з плином часу православ’яякрозвинутішаформарелігії, щейпідтриманапримусомдержави, зрештою, перемогло. Вженапочаткутатаро-монгольськогонашестя (середина XIII ст.) князівства на території Київської Русі вважались християнськими і на цій основі, хоча, звичайно, і на основі спільних етнічних і державницьких коренів, об’єднували зусилля у боротьбі з «поганими».

Тимчасове співіснування язичництва та християнства

Довгий час духовне життя на Русі визначалося явищем, яке прийнято називати православно-язичницьким синкретизмом. Слов’янське двовір’я XI—XII ст. — поступове витіснення християнством язичницьких богів

1Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.) // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С 17.

109

зперенесенням на християнських святих рис язичництва. «Тож 988 р. —

початок християнізації Русі — звичайно, не став кінцем розвитку міфічної свідомості давніх слов’ян. Скоріше це була дата народження цікавого явищавісторіївітчизняної духовності— явища, щомалоназвудвовір’я… Смисл його полягав у тому що язичницькі уявлення, обряди створювали у народній свідомості єдине синкретичне ціле з тими уявленнями та обрядами, що їх було запроваджено у процесі християнізації східного слов’янства. Тож двовір’я становило характерну рису слов’янської середньовічної ментальності»1.

Княже та боярське середовище, ремісники та торгові люди, вільні землеробитахолопи— всівони, стикаючисьізправославнимхристиянством, ставали більшою чи меншою мірою двовірами. Хоча цей термін досить умовний, оскількилюдинанеможеналежатидодвохвіродночасно, алеіс-

торичніфактисвідчать, щохристиянськацерквазмушенабулазмиритися

здеякимвикористаннямязичницькоїсимволікитаобрядів, надавшиїмзо-

всім нового змісту. На думку дослідників, «двовір’я, яке виникло на Русі, було системою вірувань, де поєднувались різні шари — народної культури, яка мала свої корені в язичництві, та церковно-християнської»2.

Необхідно зважати й на іншу обставину — Католицька церква на відміну від православної була непоступливою у своєму запереченні язичницьких ідей та явищ, Православна ж часто намагалася пристосувати старі вірування до церковних обрядів, у результаті чого вони збереглися більшою мірою.

Потрібно відзначити, що православне духовенство хоча й боролося

зязичницькими пережитками, але при цьому все ж таки відносилося до них доволі терпимо. Виникло протистояння: з одного боку — простий народ, який ідентифікував і усвідомлював себе як етнос лише у розрізі язичництва — віри батьків, а з іншого боку — еліта суспільства — князь

ідружина, які у насадженні християнства керувались політичними і державницькими інтересами. Вступивши у взаємодію, ці два культурних потоки видозмінювалось. Співвідношення християнського та язичницького могло коливатися від протистояння до синтезу, в цілому ж в залежності від конкретних умов переважала або язичницька, християнська основа. Отже, простий народ був поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг у повноті цього зробити, про що вже йшлося вище. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного.

Деякі язичницькі обряди повністю змінили свою сутність і були використані Православною Церквою для передачі християнських символів.

1Голіченко Т. С. Слов’янська міфологія та антична культура. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 4.

2Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: По-

литиздат, 1989. — С. 311.

110