семинар 1 по истории укр кул-ры

Але трипільська культура не зникла безслідно. Все більшої популярності серед істориків набуває думка, що частина її характерних рис знаходить відображення в способі будівництва жител в Україні, в орнаментах, які використовуються в українській вишивці, кераміці, в розпису хат та великодніх писанок. Тому трипільська культура, заклавши міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етнічних спільнот, зокрема й ранніх східнослов’янських племен, відіграла значну роль в культурній історії Україні.

2. Скіфська культура. Як з сумом стверджують дослідники, «ще зовсім недавно рівнинний ландшафт Північного Причорномор’я порушувався курганами, які вивищувалися на монотонною одноманітністю ковильного та полинного морів. Їх і зараз ще багато в степу, то стоять поодинці, то розташовані ланцюжком або групами, і вони, як і в старі часи, викликають значне враження. Але довгі роки інтенсивного розорювання земель плугом, а потім і трактором, розкопки грабіжників, а потім і професійних археологів не могли не впливати на зовнішній вигляд. Тепер вже не побачити на верхівці кургану «кам’яної баби» - витесаного з каміння грубого зображення людини, своєрідний надгробний пам’ятник. Насипи багатьох найбільш невеликих курганів майже злилися з поверхнею земля. Інші – немов шрамами, спотворені ямами та воронками. Ще сто років назад все було по-іншому. Кургани величні та таємничі, овіяні романтичною димкою легенд і переказів, будили уяву, викликали захоплення, викликали повагу до себе і своїх невідомих творців»¹.

Ці кургани належали іраномовних народам, які в давнину населяли українські степи. Можна з певністю стверджувати, що все перше тисячоліття до нашої ери було періодом панування на просторах Великого степового поясу Євразії – від Дунаю до Західної Монголії включно – численних іракомовних племен, багато матеріальних та духовних здобутків котрих перейняли кочівники пізніших епох. І серед цих кочових іракомовних племен виділяються скіфські племена, які з’явилися в VII столітті до нашої ери на території півдня України. Важливо зауважити, що «поява скіфів у степах України за часом збігається з інтенсивною колонізацією греками північного узбережжя Чорного моря. Грецькі міста-колонії Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, що згодом став столицею Боспорського царства, були безпосередніми сусідами скіфів і постійно впливали на них як прикладом власного життя, так і залученням скіфів до жвавої торгівлі, котра стимулювала розвиток економіки Скіфії, а відтак і всіх інших сфер її суспільного буття»².

Прийшовши з Центральної Азії (скоріш за все, з земель Північного Ірану) у причорноморські степи, скіфи підкорили більшість кіммерійських племен і наприкінці VII ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. За мовою ці кочові племена належали до північної гілки іранських народів. У VII – III столітті ці кочові племена проживали у степовій зоні Північного Причорномор’я від Дунаю до Дону, а також в Криму, і тому «безмежний причорноморський степ був для скіфа і домівкою, і годувальником, і лікарем, і останнім пристанищем»³.

До складу скіфів входило багато різних племен, яких можна умовно поділити на чотири групи: царські скіфи, скіфи-кочівники, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії - царської, влада якої була спадковою. І хоча деякі скіфські племена й займалися орним землеробством, вирощуючи хліб на власні потреби і навіть на продаж в грецькі колонії (звідки підприємливі греки вивозили його до Еллади, де воно цінувалося вище за єгипетську пшеницю), проте справжні скіфи були скотарями-кочовиками (тобто номадами), і пересувалися разом з табунами коней та отарами овець південноукраїнським степом у пошуках зелених пасовиськ. Як слушно зазначають дослідники, «характер господарювання скіфів впливав на всі сфери їхнього життя. Основу виробництва становило скотарство. Воно давало майже все – бойових коней, м’ясо, молоко для харчування, повсть для одягу та покриття кибиток, які пересувалися за допомогою волів»⁴.

Варто зазначити, що ці степові кочування завжди мали організований та суворо регулярний характер, і тому здійснювалися в меридіональному напрямі, в залежності від пору року - на південь чи на північ. Як й інші кочові народи степового простору Євразії, проживали скіфи в великих повстяних кибитках, запряжених волами, в яких мешкали старики з жінками та дітьми. Окрім жител, в цих кибитках розташовувалися і майстерні, і комори, оскільки скіфи все, що потрібно для життя (військову зброю, знаряддя праці, одяг, посуд, речі домашнього вжитку), виготовляли власноруч. А все активне життя чоловіків проходила на коні, тому ця благородна тварина була у скіфів найулюбленішою. Окрім того, саме коні за доволі суворих південноукраїнських зим могли добувати траву з-під снігу, і лише після них по їхніх слідах могла пастись дрібна та велика рогата худоба.

Скіфські впливи поширилися далеко за межі їхнього місця проживання, і вплив скіфів на долю багатьох навколишніх племен був величезним. Важливо зауважити, що все життя скіфів було пронизане військовими традиціями і звичаями, війна для них була постійним заняттям, оскільки «тисячу років вони постійно з кимось воювали: то з кіммерійцями, то з фракійцями, то з сарматами, також із греками, сірійцями, мідійцями, готами і навіть єгиптянами. Їх воїн мав випити кров першого убитого ним ворога. Це було його бойове хрещення, ознака того, що він став повноправним скіфом. Хто не вбив чужинця, не допускався до святкової ритуальної учти. Скіфи! Одне слово від VII століття до н.е. і аж до III століття н.е. наводило жах на племена і народи Східної Європи та Близького Сходу. Найгрунтовнішу характеристику дав скіфам давньогрецький історик Геродот. Він описав їх як своєрідний «караючий меч» для тодішнього світу. І водночас віддав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народові, що прийшов у Північне Причорномор’я з неозорих просторів Азії. Їх коні летіли, мов стріли, а стріли несхибно влучали у ціль»⁵.

Скіфські військові звичаї були надзвичайно суворими. Основний закон – нещадність до ворогів і вірність бойовим побратимам, тому «виняткове значення війни в житті скіфського суспільства не могло не позначитися на розвиткові зброярства. Арсенал їхньої зброї складався з мечів, кинджалів, списів, дротиків, бойових сокир, пращі, лука. Особливої слави у всьому світі зажив скіфський лук: за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою він не мав на той час собі рівних… Чималого розвитку досяг також захисний обладунок. У бою застосовувалися складені на шкіряній основі з дрібних металевих лусок щити, панцирі та бойові пояси, а також шоломи й поножі (кнеміди). Виготовлялися також засоби для захисту голови та грудей коня»⁶. В своїх творах батько історії Геродот так описує обряд скіфського побратимства – клятвено освяченого договору про дружбу: в посудину з вином підмішували кров учасників договору, занурювали туди акінак, стріли, сокиру і дротик; після цього тривалий час молилися, а потім випивали те вино. Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах (Куль-Оба, Солоха).

Були у скіфів і військові звичаї, які нам можуть здаватися кровожерними та дуже жорстокими: скіф, убивши першого ворога, випивав його кров, щоб разом з нею увібрати силу вбитого; голови вбитих відрубували і з них знімали скальп, який після своєрідної вичинки використовувався як рушник, або ж шили з них плащі; з правої руки вбитих здирали шкіру разом з нігтями і виготовляли чохли для колчанів; з черепів виготовлялися посудини, які використовували як чаші. Це ж зазначають й дослідники, стверджучи, що «кожний скіф з дитинства ставав одним цілим з конем та луком. Чим більше він вбивав ворогів, тим більшою шаною був оточений. З черепів вбитих ворогів скіфи робили чаші для питва, знятими скальпами прикрашали узду коня, а крім того, застосовували їх як рушники. Шкірою ворогів скіфи покривали коня, із знятої з руки шкіри робили сагайдаки»⁷.

Також із свідчень Геродота ми знаємо про поховальний обряд скіфських царів. Геродот пише, що скіфи, перш ніж поховати свого царя у спеціально відведеному місці, возили забальзамоване царське тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам’яті. Потім його ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми, первістками свійських тварин. Біля царя клали золоті чаші й інші коштовні речі, до того ж Геродот зауважує, що ані срібних, ані мідних речей у царських похованнях не було. Дослідники зазначають, що «накопичені величезні ресурси кочові володарі перш за все намагалися перетворити на престижні речі, що підкреслювали їхню відокремленість від маси рядових общинників. Згодом більшість цих коштовних речей концентрувалася в усипальнях знаті, котрі за своїми розмірами й пишністю супровідного інвентаря, очевидно, не мають собі рівних серед інших старожитностей Східної Європи. Найграндіозніші скіфі кургани споруджувалися в степах України наприкінці V – в IV ст. до н.е. Серед них – Солоха, Чортомлик, Огуз, Козел, Гайманова Могила, Бердянський… Основна частина коштовностей, у числі яких чимало справжніх шедеврів стародавнього ювелірного мистецтва, надходила до скіфів з античних міст-держав Північного Причорномор’я. Там існували спеціальні майстерні, що працювали на замовлення багатих скіфів»⁸. Над гробницями насипалися величезні кургани, - чим знатнішим був цар, тим вищий курган. За тисячу років життя скіфів у степах Південної України таких курганів виросло чимало, вони стали деталлю пейзажу цього краю. Звична річ, більша частина курганів осіли під руйнівною дією вітрів, дощів, талого снігу. Кургани довго зберігали свої таємниці, аж допоки в середині XVIII століття почалися їхні розкопки, і тому велику кількість курганів було розкопано, декотрі з них були просто розорані в XX столітті тракторами для збільшення посівної площі.

На території України залишилося чимало скіфських курганів, які досліджувалися археологами – Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила, Огуз. В 1971 році історик з Інституту археології Академії наук України Борис Мозолевський досліджував царське поховання кургану Товста Могила на Дніпропетровщині⁹. Товста Могила – це велетенський курган, який відкрив свої тайни спекотного степового дня, а саме 21 червня 1971 року. Саме в цей день Борис Мозолевський знайшов велику нагрудну прикрасу – золоту пектораль, що важила 1150 грамів і сягала 30,6 сантиметра в діаметрі. За вагою, розмірами і художньою цінністю ця пектораль – найвидатніша археологічна знахідка за всю історію скіфознавства в Україні. Латинське слово «пектораль» означає «нагрудний». Проте не кожну нагрудну прикрасу називали пектораллю, а лише ту, що її мали носити найвищі сановники у стародавньому світі.

Незвичайна краса і виняткова цінність пекторалі з Товстої Могили свідчать про могутність Скіфського царства. Пектораль виготовлена із золота високої 958-ї проби, має чистий сонячний колір. Композиційно пектораль складається з трьох ярусів, з’єднані між собою. Як зазначають дослідники, «у верхньому ярусі пекторалі зображено побутову сценку. У центрі двоє чоловіків чи то дошивають, чи то латають одежину – щось на зразок короткої кожушини. Праворуч – кобила з лошам, корова з телям, вівця, коза з козеням, птах, що злітає. Привертає увагу постать юнака. Підібгавши під себе ноги (за звичаєм народів Сходу), він доїть вівцю. Ліворуч – ті ж самі тварини з молодим приплодом (але в інших композиціях), а юний скіф, подоївши вівцю, затикає амфору з молоком жмутком трави: так зберігали молоко від швидкого скисання. У нижньому ярусі відтворено жорстоку боротьбу травоїдних тварин з хижаками. Особливим драматизмом сповнена боротьба коней з кровожерними грифонами. Перипетіям цієї боротьби присвячено три сцени в центрі. А ось лев і леопард напали на дикого кабана (праворуч) і оленя (ліворуч), пси женуться за зайцем»¹⁰. Відтворені стародавнім золотарем сюжети хвилюють до глибини душі. Вражає майстерність невідомого художника, філігранне різьблення. Варто зазначити, що майстер досконало знав скіфську міфологію, скіфські звичаї та обряди, тому і створив цей неперевершений шедевр. В даний момент скіфська золота пектораль зберігається в Київському музеї історичних коштовностей України.

Звіриний стиль скіфського мистецтва. Однією з важливих складових скіфської культури є мистецтво. На жаль, творча спадщина народів, які населяли Скіфію, дійшла до нас у фрагментарному вигляді, ми знаємо тільки ті речі, які археологи знаходять в скіфських курганах. Важливо зауважити, що скіфи були гарними золотарями та ковалями. Кочовий спосіб життя, скотарство, мисливство випрацювали у скіфських племен своєрідний стиль виробів з дерева, золота, срібла, міді, кості, - так здаваний «звіриний» стиль – своєрідний напрямок художньої творчості, в основу якого покладено зображення тварин.

Всі прикраси та предмети побуду скіфи прикрашали фігурками диких тварин: левів, барсів, пантер, оленів, птахів (орлів та соколів), баранів, коней, гірських козлів. Тварини завжди були в русі в зображені збоку; поруч із зображенням тварин на них зустрічаються сцени боротьби. Персонажів «звіриного стилю» небагато, вони повторюються і ясно підрозділяються на три групи відповідно трьом «зонам» міфологічного «світового дерева»: небесна зона (птахи), земна зона (копитні) та підземна зона (хижаки). Серед птахів виділяються грифони з серповидними крилами, грифо-барани, фантастичні крилаті звірі. Серед копитних зображуються олені, кози, бики, барани, коні, кабан. Голови, очі, вуха, роги, копита звірів збільшені в розмірі, на лапах пантери та її хвості можна розгледіти мініатюрні зображення хижаків, які згорнулися калачиком. Ці прикраси та різні предмети побуту грали роль магічних амулетів, крім того вони символізували силу, хоробрість воїна. Як слушно зауважують дослідники, «всі ці та багато тисяч інших подібних зображень і складають те, що називається скіфським звіриним стилем. Характерною ознакою його являються зображення окремих видів тварин чи певних частин тіла тварини в стандартних, традиційних позах на речах практичного вжитку, стійкий набір сюжетів… Коло тварин, типових для скіфського звіриного стилю, включає в себе і хижаків, і травоїдних, і птахів, але в цілому все ж він обмежений. Найбільшою популярністю користувалися звірі, які володіли силою, безпощадністю, стрімкістю, чіпкістю, витривалістю, стійкістю, швидкістю реакції, швидким бігом, високим стрибком, міцним ударом, зіркими очима, тонким нюхом»¹¹.

Особливість звіриного стилю скіфів від зображення тварин інших епох полягає в тому, що скіфські звірі відрізняються від інших способом зображення тіла тварин і окремих частин. По-перше, роги оленя, дзьоби хижих птахів, голова хижака складені ніби з окремих площин, які кутами сходяться один з одним. Виходить гострі грані з ребрами, а в підсумку створюється картина гри світла й тіні на плоских поверхнях. По-друге, для скіфського звіриного стилю було характерно виділення якої-небудь однієї частини тіла, її перебільшення. Роги в оленів, наприклад, нереально великі. Вони розгалужуються по всій довжині спини і закінчуються тільки у хвоста. Око хижого птаха зображено так, що він має розміри мало не всієї голови. Неприродно великі пазурі хижаків – і звірів, і птахів. Явно видно прагнення художника виділити ту чи іншу частину звіра. По-третє, для скіфського мистецтва цікавим є явище «загадкових картинок», коли контур одного звіра вписувався в інший і продовжується в третьому, наприклад кігті хижаків часто закінчуються головами хижих птахів. Це щось на зразок перевтілення однієї тварини в інше. В подібних зображеннях декілька звірів, які «зрослися», можуть мати загальні деталі – голови, роги, копита, і розгадати такі зображення доволі складно. По-четверте, скіфські звірі і птахи дуже рідко складають будь-які сюжетні композиції. Звірі і птахи самі по собі, вони відірвані від оточення і не пов’язані з якою-небудь дією. Ось лежить олень, стоїть кабан, летить птах, у кожного «своя справа» і ні до кого їм немає діла. По-п’яте, у скіфському звіриному стилі було популярно зображувати не цілу тварину або птаха, а їх частини – голову лося, оленя, грифона, кігті хижого птаха.

Зауважимо, що стародавні люди по-особливому ставилися до предметів озброєння, прикрас, посуду. Поширений був погляд, що природа – жива, і весь довколишній світ також. Тому поводитися з предметами треба, як з живими: з ними розмовляли, читали заклинання, карали за помилку. Красивість самої речі визначалася в давнину більшою частиною її практичною потребою – красиво те, що приносить користь. Майстри північно-чорноморських степів кували зброю – акинаки (короткі скіфські мечі), щити, майстерно виробляли кінську збрую, бляхи, пряжки, псалії (удила), які увінчувалися головою звіра, також котли, дзеркала тощо. Зображення звірів робилося не для прикрашення, а для «посилення» функції предмету. Бронзові псалії (удила) з одного боку закінчуються головою звіра, а з іншого – його копитом. Мечі, стріли та тварини, зображені на них, повинні в чому допомагати, виручати. Навіть прикраси носили не з метою бути красивою в нашому розумінні, а здебільшого через необхідність відгородити себе від злих духів, чаклунів, показати людям свою приналежність до того чи іншого племені, роду.

Вважалося, що зображення звірів на предметах побуту, прикрасах та зброї не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Тому, як зазначають дослідники, «згідно правил магії, зображення певних тварин чи певних частин їх тіла сприяє перенесенню на володарів таких зображень риси, які властиві цим тваринам: швидкість оленя, стрімкість пантери, зіркість орла, сила лева»¹². Через те звірині апотропеї (чортогони, відвертачі лиха) вживалися в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї. Зображення тварин та сцен боротьби між ними прикрашали зброю, кінську вуздечку, мечі, застібки та предмети побуту (срібні миски, глечики для води тощо). Найпоширенішими були зображення оленя, барана, лося, козла, коня, а також хижаків котячої породи (пантер, барсів, левів), хижих та водоплавних птахів, і навіть риб. Зустрічаємо також зображення фантастичних істот – крилатих грифонів з тулубами левів та грифо-баранів. Такі зображення тварин вражають точністю передачі властивих їм рис. Вони надзвичайно вдало «вписані» у простір, визначений формою предмета. Характерною ознакою є високий рівень стилізації образу тварин – відкинуті всі другорядні деталі та підкреслені її основні риси: великі роги оленя, хижо закручений дзьоб птаха, вищирена паща пантери. Визначальні властивості тварин передано через певну позу: котячий хижак, який згорнувся клубочком, олень із підібганими під себе ногами, що ніби завмер у найвищій точці свого стрибка. Тому «зооморфні перетворення, які повинні були ще більше посилити магічні риси, закладені в першопочатковому образі, природно зв’язати з вірою в обережні сили предметів, які були виконані в звіриному стилі. Таким чином, що одне з призначень предметів звіриного стилю в скіфському суспільстві – служити могутніми талісманами і оберегами для їх володарів, збільшувати їх силу і удачу, залякувати ворога»¹³.

3. Грецькі колонії Північного Причорномор’я. Уже з VIII ст. до нашої ери узбережжя Чорного та Азовського морів починають заселяти грецькі колоністи, які, тікаючи від війн та матеріальних негараздів, шукали не тільки нових ринків збуту для продуктів грецьких ремісників, але й нових земель для проживання. Як слушно зазначають дослідники, «грецька колонізація північного узбережжя Чорного моря – Понту Евксінського – не була випадковим явищем. З давніх-давен грецьких мореплавців приваблювали безмежні степи, заселені кочовиками, з якими можна було вести торгівлю, родючі землі вздовж узбереж, багаті на рибу великі річки Північного Причорномор’я»¹⁴.

Ці греки переселялися як із самої Еллади (так вони називали материкову Грецію), але також із грецьких міст-полісів Малої Азії (сучасна територія Туреччини). Дослідники принагідно зауважують, що колонізація нашого Північного Причорномор’я була частиною так званої «Великої Грецької колонізації VIII – VI ст. до н.е. Вона зумовилася рядом причин, найголовніша з яких – відносне перенаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені. «Зайві» люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених. Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково –торговцями, ремісниками. На ранньому етапі свого буття на новій батьківщині вони займалися сільським господарством – сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, заводили худобу тощо. Інші їхні тогочасні заняття – ремісництво, торгівля – були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор’я мала спочатку аграрний характер… Слід наголосити: термін «колонізація» в даному випадку треба розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор’я, причому мирне, оскільки там, де вони осідали – на морських і лиманних узбережжях – тоді ніхто не проживав»¹⁵.

Від гирла Дністра й до найдальших заток Азовського моря грецькі колоністи покривають узбережжя двох морів низкою торговельних міст-факторій. Тому вже в VI ст. до н.е. давні греки засновують більшість міст Боспору: Херсонес, Феодосія, Фанагорія, Кепи, Пантікапей, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Гермонасса, Ольвія поблизу Південнобузького лиману та грецькі поліси Тіра, Керкінітіда, Ніконій поблизу Дністровського лиману. Залишки давнього міста Ольвії знаходяться поблизу міста Миколаїв, Херсонес знаходиться біла сучасного Севастополя (який в середні віки мав назву Корсунь), Пантикапей біля Керчі, Танаїс при гирлі Дону біля сучасного Ростова-на-Дону. А такі міста, як Одеса, Білгород-Дністровський, Євпаторія, Севастополь, Сімферополь, Алушта, Феодосія, Керч – всі вони були прямо засновані на місці античних міст. Наприклад, на місці Сімферополя була столиця пізнього скіфського царства Неаполь Скіфський. З цих міст Керч та почасти Севастополь існували з моменту заснування і до наших днів безперервно – саме як міста.

Отже, усе Північне Причорномор’я «охоплюється грецькими колоністами. Мова йде, звичайно, лише про вузькі узбережні смуги моря та лиманів. Усі внутрішні території, так званий хінтерланд, залишаються під місцевими племенами. Слід наголосити, що терміни «колонізація», «колонії» мають дещо умовний характер, далекий від їх сучасного розуміння. По-перше, греки в абсолютній більшості випадків селилися на незайнятих місцевим населенням територіях. По-друге, відносини з навколишніми племенами могли бути мирними або ворожими, але ніколи ці племена не опинялися в залежності від грецьких міст»¹⁶.

Греки принесли на північ основні атрибути стародавньої культури та свої грецькі назви. Так, Чорне море греки називали Понт Євксинський, Кримський півострів отримав у них назву Тавріди, Дніпро вони назвали Борисфеном. Варто зауважити, що політична сила і вплив грецьких колоній не сягали далі мурів їхніх міст-полісів. Всі грецькі колонії жили окремими мініатюрними містами-державами (по-грецьки поліси), зберігаючи демократичний лад та республіканський устрій, перенесений грецькими колоністами на узбережжя Чорного та Азовського морів, не створюючи оборонного союзу греків для боротьби проти варварів.

Як і в материковій Елладі та Малій Азії, в найбільших грецьких полісах (зокрема, в Пантікапеї, Ольвії, Херсонесі) будуються язичницькі храми, присвячені головним грецьким богам. Поряд з цими типовими грецькими храмами формуються комплекси агори – тобто центральної площі грецького поліса, навколо якої розміщувалися храми, вівтарі, культові майдани, крамниці, а також громадські та адміністративні будівлі. Громадське життя відбувалося завжди на агорі, тут вирішувалися основні адміністративні та фінансові питання життя міста, провадився суд, вибиралися посадові особи тощо. Всі грецькі міста-поліси мали свій водопровід і цілу низку храмів, театр, гімназіум (місце для гімнастичних вправ), іподром та цілу низку торговельних факторій на чорноморському узбережжі. Також в цих грецьких містах зводяться оборонні мури й башти, які захищали від сусідніх кочових племен.

Звична річ, в цих містах відбувається розвиток ремесел та промислів, а також розвивається торгівля – як міжнародна, так і місцева, і виникає монетна справа – запроваджується карбування власної монети. Посилюються торговельні й культурні зв’язки як з античним світом, так і з сусідськими кочовими племенами - греки починають жваво розвивати торгівлю своїми ремісничими виробами з місцевими скіфськими племенами. Так, зокрема, дослідники стверджують, що «в грецьких містах Північного Причорномор’я, особливо в Пантикапеї, в цей час багато майстерень працювали спеціально для задоволення запитів скіфської знаті. Більша частина продукції таких майстерень виготовлялася в скіфському стилі, з яким греки за століття сусідства звикли добре ознайомитися»¹⁷.

Окрім купецького промислу, греки були ще й добрими мореплавцями, що допомагало їм бути вдалими посередниками в міжнародній торгівлі між скіфами та Елладою. До материкової Греції вивозять худобу, рибу, мед, віск, хутра, вовну та збіжжя, до причорноморських степів на своїх дерев’яних кораблях везуть грецьке вино, оливу, матерії та вироби вправних грецьких ремісників: металевий посуд, глиняні амфори, металеве знаряддя праці тощо. Така взаємовигідна торгівля між осілими та підприємливими греками та кочовими та жорстокими скіфами «збагатила скіфську знать. Звідси в глибину степів відправляли тканини, столовий посуд, ювелірні вироби, предмети розкоші та вино, до якого скіфи були особливо небайдужими… А натомість греки отримували худобу, рабів, та найбільше всього хліб, який вони найбільше цінували. Деякі скіфські землеробські племена сіяли хліб спеціально на продаж, а на монетах скіфських царів зображувались колосся пшениці. Навіть Афіни жили в цей час за рахунок боспорського хліба, частина якого поступала із Скіфії. Ювелірна справа давніх греків краще відома із знахідок, зроблених в скіфських царських курганах, аніж із знахідок в самій Греції. Багато майстерень в грецьких містах спеціально працювали на виготовлення речей в скіфському стилі, здатних задовольнити скіфську знать. В похованнях знатних скіфів знаходять дуже велику кількість високохудожніх творів з дорогоцінних металів – тих самих, які навіть скопіювати не можуть кращі сучасні ювеліри. І незважаючи на те, що кургани ці грабували часто і ретельно, багато залишилось в них дочекатися приходу археологів»¹⁸.

За тисячу років життя у Північному Причорномор’ї (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.) греки створили пам’ятки зодчества, малярства, різьби, декоративного мистецтва. Традиції давньогрецької художньої культури не забулися навіть після того, як Північне Причорномор’я разом з усіма містами-республіками потрапило у I ст. н.е. під владу Римської імперії. Тому «другий великий період історії античних держав Північного Причорномор’я – так званий римський (середина I ст. до н.е. – 70-ті роки IV ст. н.е.) – характеризується передусім входженням Тіри, Ольвії, Херсонеса до складу римської провінції – Нижньої Мезії. Цей період позначався нестабільністю воєнно-політичної ситуації, певною варваризацією населення, натуралізацією господарства, частковою переорієнтацією культурно-економічних зв’язків»¹⁹.