10.Ісламська республіка Іран: теократична форма правління або модель державної церкви?

Поява ісламської віри пов'язується з іменем Мухаммеда (6 ст. н. є.), якого було проголошено найвеличнішим пророком, посланцем Аллаха. Сьогодні іслам поширений у країнах Близького Сходу та в африканських країнах і відіграє політичну роль у їхньому суспільно-політичному житті. Головною святою книгою мусульман є Коран. Мусульманське вчення захищає приватну власність, майнову і соціальну нерівність, рабство, приниження жінки тощо. Життя мусульман регулюється законами шаріату. Ісламську віру поділено на дві головні течії: сунізм і шиїзм. Якщо сунізм може допускати вільне тлумачення Корану, то шиїзм будь-яку довільність у цьому плані категорично забороняє.

Іран — ісламська республіка. У лютому 1979 р. в результаті антимонархічної революції був повалений шахський режим. Революцію очолив релігійний вождь шиїтів-імамітіваятолаРухолла МусавіХомейні. З 1 квітня 1979 р. країна стала офіційно називатися Ісламська Республіка Іран.

В країні діє конституція, затверджена на всенародному референдумі 2-3 грудня 1979 року, з наступними поправками.

За конституцією, державна влада здійснюється незалежними одна від іншої законодавчою, виконавчою, судовою гілками влади, що знаходяться під контролем політичного і духовного Керівника ІРІ, якого призначає виборний орган — Збори експертів. Цей пост може займати тільки богослов.

Нинішній Керівник Ісламської Республіки Іран — Аятола Сейєд Алі Хаменеї, обраний Радою старійшин 4 червня 1989 року після смерті аятоли Р. М. Хомейні.

Після поста Керівника ІРІ вищою посадовою особою в країні є президент. Президент обирається прямим і таємним голосуванням терміном на 4 роки. Допускається переобрання президента на другий (але не більше) термін. З червня 2005 року президентом Ірану є Махмуд Ахмадінеджад(Mahmoud Ahmadinejad).

Законодавчу владу в країні здійснюють Збори ісламської ради (меджліс) у складі 270 депутатів, які обираються прямим і таємним голосуванням терміном на 4 роки. Голова меджлісу — Мехді Кяррубі.

Конституцією також передбачена Конституційна рада старійшин, відомий як «Рада хранителів конституції», що має владу як приймати, так і відкидати резолюції Асамблеї. Асамблея експертів є другим ісламським закладом, що відповідає за обрання лідера у випадку, якщо нині діючий лідер не в змозі вести управління чи необхідно замінити 25 останов (провінцій), які управляються остандарами (генерал-губернаторами).

Виконавча влада належить президентові й уряду. Президент формує уряд і відповідає за його діяльність перед Керівником ІРІ і меджлісом, призначає віце-президентів.

Зовнішня політика ІРІ багато в чому визначається внутрішньополітичними проблемами країни. Нестабільність в регіоні Близького і Середнього Сходу, присутність американських військ в Іраку, загрози, постійно лунають з боку США на адресу Ірану, викликали зміни в розстановці правлячих сил ІРІ. Побоювання можливого повалення ісламського режиму в Ірані змусили консервативне крило ісламського керівництва переглянути зовнішню і внутрішню політику країни з метою її посилення і перейти до більш активних політичних дій. Це виразилося в підготовці та проведенні виборів в меджліс в лютому 2004 р., коли консерватори отримали більшість місць в парламенті. Особливо яскраво це проявилося під час президентських виборів 2005 р. Навіть такий консервативний і передбачуваний президент, як А.А. Xашемі-Рафсанджані, не влаштував ісламських радикалів. Його помірні економічні реформи в період президентства 1989-1997 рр.. і особливо спроби налагодити відносини з США, про що він неодноразово заявляв, насторожили ісламських клерикалів. Вони активно перешкоджали лібералізації системи політичного ладу Ірану, яку намагався здійснити президент М. Хатамі в 1997-2005 рр.., Вважаючи, що це послаблює ісламський режим і становить загрозу для його існування.

Президент Ірану, незважаючи на свою політичну значимість, досить обмежений у своїх діях. Він не може одноосібно ухвалювати рішення з ключових питань зовнішньої і внутрішньої політики. Вся повнота влади, відповідно до конституції, знаходиться в руках духовного лідера А. Хаменеї. Йому підкоряються Спостережна рада, контролюючий всі найважливіші акти ісламської держави. Під його впливом знаходяться меджліс і судова система. Усі законодавчі ініціативи президента, всі реформи проходять контроль консервативних ісламських лідерів і часто відкидаються.

В умовах дій США в регіоні Близького і Середнього Сходу консервативне крило іранського духівництва провело в президенти близького до себе лідера. Новий президент ІРІ, 49-річний Махмуд Ахмадінежад - виходець з простої родини, учасник боротьби з шахського режиму. Він належить до табору радикальних консерваторів, вважається політиком, близьким до духовного лідера країни А. Хаменеї. У роки ірано-іракської війни був офіцером КВІР. Факт обрання президентом радикального консерватора і активного учасника революції 1979 р. означав повернення ісламської республіки до більш агресивної зовнішньої політики часів імама Хомейні. Як неодноразово спостерігалося в історії ІРІ в найбільш складні моменти як у міжнародній, так і у внутрішній обстановці, ісламські лідери вдавалися до активізації та посилення своєї зовнішньополітичної лінії поведінки в цілях згуртування мас навколо керівництва і забезпечення підтримки народу дій влади. Між тим у своїх виступах з зовнішньополітичної тематики Ахмадінежад говорив про розвиток відносин з державами, які «не проповідують агресію і силові методи» у своїй політиці. Пріоритет він віддав зв'язків з мусульманськими країнами і сусідами по регіону в плані їх консолідації в боротьбі проти США та Ізраїлю. Іран, як заявив президент, готовий мирно співіснувати з усіма державами за винятком Ізраїлю. Торкаючись контактів з Вашингтоном, Ахмадінежад відзначав, що шлях до відновлення зв'язків з керівництвом США є закритим. «Ми не потребуємо у відносинах з ними», - підкреслив іранський президент.

Про те, що це не випадкові застереження президента ІРІ, свідчило те обставина, що іранського президента підтримали ряд політичних діячів всередині країни. У Тегерані пройшли масові демонстрації антіізраіл'скіе. У той же час заяву Ахмадінежада викликало неоднозначну реакцію в лавах іранського «політичного класу». Деякі іранські лідери - прихильники реформ та нормалізації відносин з світовим співтовариством - засудили висловлювання свого президента. Колишній президент ІРІ М. Хатамі виступив за широкий розвиток дружніх відносин з європейськими та мусульманськими країнами. Необхідно мати на увазі, що в Ірані є в наявності кілька конкуруючих політичних сил, що обумовлює різний підхід у вирішенні багатьох зовнішньополітичних та внутрішніх проблем, у тому числі і з ядерної проблематики. І хоча сьогодні консервативне іранське керівництво є прихильником «жорсткого» курсу відносно ядерної та інших програм ІРІ, воно не може не рахуватися з прихильниками більш помірної політики.

Говорячи про зовнішньополітичний курс ІРІна сучасному етапі, необхідно мати на увазі, що його визначає перш за все ставлення світової спільноти до ядерної програми Ірану. Виходячи з цього, будуються відносини ІРІ з багатьма країнами. Одним з перших рішень нового президента визначають після його обрання було відновлення переробки урану на заводі в Ісфахані. Цим кроком Ахмадінежад дав зрозуміти, що країна обирає новий, більш активний політичний курс відносно ядерної програми.

Дії іранського президента зустріли негативну реакцію з боку Європейського союзу, який вимагав припинення діяльності заводу в Ісфахані. Особливо різко проти планів ІРІ зі збагачення урану виступила так звана європейська трійка - Великобританія, Франція і Німеччина. Європейські держави наполягали на повне припинення іранської діяльності по збагаченню урану. Натомість вони обіцяли масштабне економічні співробітництво та сприяння в освоєнні сучасних технологій. Але Іран був твердо має намір продовжувати ядерні дослідження. Лейтмотивом іранської позиції з ядерної програми є створення власного ядерного паливного циклу в рамках ДНЯЗ. Іран виявляв готовність співпрацювати з МАГАТЕ у вирішенні неясних моментів у діяльності ІРІ з освоєння мирного атома.

З іншого боку, іранська позиція щодо ядерної програми в окремих питаннях ставала більш жорсткою і безкомпромісною.

Особливу вдячність Іран висловив Китаю за його позицію щодо іранської ядерної програми. Президент Ахмадінежад підкреслив готовність Ірану розвивати співпрацю з Китаєм і підняти двосторонні відносини на новий рівень. Міністр закордонних справ ІРІ Моттакі, який відвідав Китай у жовтні 2005 р., закликав китайський бізнес до активних інвестицій в іранську економіку, особливо в нафтогазовий сектор. Китай зацікавлений в іранській нафти. Іран посідає друге місце в ряду постачальників енергоресурсів цього регіону. Товарообіг між Іраном і Китаєм за 8 місяців 2005 р. збільшився в півтора рази і склав 9 млрд дол

Але, на жаль, плани Ірану розходяться з цими побажаннями. Він прагне саме до створення атомної зброї, вважаючи, що тільки воно може забезпечити безпеку іранської держави та ісламського режиму. З одного боку, ігноруючи європейців, Іран розраховує на іракський глухий кут, лабільний світовий ринок нафти і розвиток економічного співробітництва з Китаєм та Росією.

Така політика, як ми зазначали вище, приносить певні плоди. Росія і Китай разом з десятьма державами руху неприєднання утрималися при голосуванні за іранською атомною програмою в МАГАТЕ. Нинішнє керівництво ІРІ намагається підняти ядерну програму до рівня одного з основних національних інтересів сучасного іранської держави.

Іран стурбований дестабілізацією ситуації в регіоні, присутністю багатотисячних американських військ в сусідніх країнах, особливо в Іраку і Афганістані. Він побоюється, що йому не буде на кого розраховувати у критичній ситуації, так як він знаходиться в оточенні проамериканськи налаштованих країн або держав, на території яких розташовані американські війська або бази. Сьогодні військової потужності ІРІ недостатньо, щоб ефективно протистояти потенційним супротивникам в особі Ізраїлю та США. Все це обумовлює прагнення Тегерана до володіння ядерною зброєю, що на практиці швидше за все означає заклопотаність ІРІ придбанням своєрідного фактора стримування потенційного агресора в умовах відсутності явних і надійних союзників у регіоні.