17. Доктрина «Москва – третій Рим» та її вплив на міжнародні відносини.

Власне в ті часи Церква забажала кинути у руську землю насіння того, що буде в майбутньому основою могутности імперії. Так воно й сталося. Зовнішнім виразом цієї ідеології стала переповнена старозаповітною фразеологією політична теорія суверенности руської держави: “Москва – Третій Рим”. Сформулював її Філотей. [...]

Протестуючи супроти чужих впливів, Філотей виразив ще раз погляд, уже відомий у руській публіцистиці, що увесь латинський (католицький) світ просяк гріхом. Гріх єреси спричинився до того, що впав Перший Рим. Ця ж причина лежала біля джерел занепаду Другого Риму, внаслідок чого обидва перестали виконувати функції центрів християнського світу. Їх місце зайняло руське царство. Чернець застерігав Русь від гріха єреси, або ж католицтва – носія гріхопадіння. Він застерігав також перед великими відступництвами від інституційної Церкви. Філотей вказував на протилежність православ’я католицтву.

Погляди, зроджені на фундаменті нагромадженого неспокою та відповідного психологічного приготування, висловлювались у листах до духовних осіб. Філотей вдумливо аналізував сутність історії Церкви та християнського світу. За допомогою апокаліптичних образів він пояснював причини занепаду двох великих імперій. Причини ці Філотей вбачав у відступництві від християнських канонів. Рим, місто міст, відкинув Бога і тому впав. Константинополеві також судилося падіння, з якого він уже ніколи не підніметься. Упали й інші земні великодержави: Вавилонська та Мідянсько-Перська, що Всемогутній передбачав і заповідав. Завбачливий чернець застерігав від прийняття “нових доктрин”, суперечних науці Отців Церкви. У своїй місії Філотей видавав себе за особу, яка керується духом правди. Для підкріплення своїх поглядів він посилався на Івана Дамаскина та його християнську доґматику (De orthodoxa fide). [...]

У кожній епосі люди й держави переживають дні світла й ласки. Такий час настав для Руси. Філотей дав вираз своєму державно-церковному мисленню, закладаючи, таким чином підвалини під один з найбільших мітів світу.

“Вибраний Богом” московський цар повинен, на думку Філотея, стати на чолі усіх християнських Церков і звільнити їх від єретиків. “Дивися й чувай, богобоязний царю, щоб усі християнські держави опинилися у твоїй як одне (...). Ти єдиний під сонцем цар християнський” – писав він князеві московському. Філотей закликав до об’єднання усіх християнських держав під пануванням Москви. [...]

Філотей свідомо апелював до давніх мрій про золоту добу православ’я, яка настане, коли сонце справедливости засяє над землею. Сягаючи до глибин і нагадуючи про вагу старої релігійної культури, він закликав, щоб Русь приєдналася до чудової справи спасіння роду людського.

З цих слів побожного та ученого монаха випливало, що справою чести великоросів були мужні вчинки, справою честі християнина – мужнє страждання. Це подвійне покликання Москви було одночасним покликанням до великої місіонерської (апостольської) праці та до великих страждань.

Метою Москви було використання зброї Христа – правди і світла. Навпаки, зброєю сатани були брехня й ошуканство, бо сатана є князем пітьми. Власне православна Москва мала йти у світ і запалювати в серцях людей вогники правди. Їй судилося просвіщати іноплемінників та іновірців, щоб вони зрозуміли облудність блиску марнотних речей – смертельної отрути для душі.

Але що ж робити, аби інші народи повірили Москві, коли вона принесе світові таку науку. Спосіб один, відповідав Філотей, – Москва, наслідуючи Господа, сама повинна робити більше, аніж вимагає цього від інших.

Далі у переліку вирізняється другий аспект – політична місія Москви. Суть справи була висловлена ясно. Християнська держава Василія III є єдиною й останньою у світі, своєрідним синтезом християнства, спадкоємцем могутности Риму й Візантії. Вони впали, оскільки їх смертельно отруїла глибока моральна, суспільна, релігійна криза. Вибрані Богом народи впали під тягарем гріха, їхня думка ослабла. Мури Великого Риму насправді не були зруйновані, зруйнована була душа римлян, котрі опинилися під владою сатани. А “грецьке царство” хоча й дісталося в руки “безбожного покоління агарян”, почасти врятувало віру батьків. Щоб християнство ожило, потрібен доплив нових, життєдайних сил. Прикладом була Москва, яка вигнала магів, чарівників та шарлатанів. Православ’я поширилось і зміцніло в усій державі. Його трансцедентний характер притягує найшляхетніші розуми.

У посланні до царя усе це взаємопов’язувалося, віддавало месіяністичними інтенціями, що у тогочасній Европі було незвичайним явищем. Москва була покликана повернути гідність християнству. Щоб вона змогла розпочати свій месіянський чин, кожен його потенційний учасник повинен був насамперед випробувати самого себе. [...]

У схемі “Третього Риму” особливо наголошувалося на два аспекти: апокаліптика та мілленаризм. Обидва принципи в інших країнах розвивалися на марґінесі християнства, в Росії ж переродилися у ієрократію, ідолопоклонство та обожнення народу. У контексті російської “національної антропології” Церква була “душею народу”, провідником, натхненником ідей. Посланництво народу і Великої Руси сприймалося у сотеріологічному сенсі, так, ніби вони мали бути посередниками у спасінні світу. У буквальному тлумаченні Книги Апокаліпсису Філотей дошукувався пророцтва сучасного йому світу і надходження нового. Третій Рим був заміною, а не просто продовженням Другого. Проблема полягала не в тому, щоб не допустити розриву тяглости візантійської традиції, а в тому, щоб її замінити і, дотримуючись зв'язків тяглости з Візантією, побудувати новий Рим замість колишнього. Оскільки Москва була останнім Римом, то це означало, що настала остання земна епоха. Кінець наближався. Це давало своєрідне метафізичне виправдання духовного радикалізму, який відкидав земну дійсність.

Релігійні елементи накладалися на політичні. Суть концепції “Третього Риму” полягала у тому, що треба було обов’язково оточити невидимим кордоном православну державу, відгородити її від решти християнства, яке зазнало поразки у Візантії без підтримки латинського Риму, і зміцнити “схизму в схизмі”. Третій Рим мав стати нагородою за вибір віри у Х столітті. [...]

Писання Філотея вплинули на розвиток національної свідомости, де водночас утверджувалася ідея здобуття світової геґемонії.5 В.Соловйов писав: “У російській національній свідомості, що виявилося у поглядах і творах наших учених, після падіння Константинополя з’явилося тверде переконання, що призначення християнської держави переходить до Росії, що вона є третім і останнім Римом”.6 [...]

Щоб зрозуміти суть російської ідеї, яку концентровано сформулював Філотей, В.Соловйов твердив, що замість запитання: що християнська Русь має зробити для себе й у себе, треба запитати: що вона повинна зробити для добра усього християнського світу. “Третій Рим”, щоб виконати свою місію, повинен увійти у серця й душі християнського світу і віддати усі свої сили на здійснення цієї шляхетної мети. Треба її досягнути спільно з іншими християнськими народами для добра усього людства, засновуючись на непорушних підвалинах Христової Церкви.7

Соловйов надавав “російській ідеї” універсального характеру. Теорія “Третього Риму” в його інтерпретації набувала екуменічного змісту. Автор, однак, розумів, що нелегко буде позбутися національного егоїзму та партикуляризму. Зло підточувало російську історію упродовж усіх століть її існування. У подоланні спадщини минулого велика роль належала Церкві, бо лише вона, як писав Соловйов, є стрижнем національного життя.8

Російський народ, християнський глибоко в душі, з надзвичайно розвинутою у ньому антихристиянською засадою абсолютної держави, поєднував їх у собі у формі принципу царської влади Христа. Соловйов закликав зробити цю засаду пріоритетною, вирішальною в національному існуванні.

“Встановити на землі правильний образ Божої Трійці” – ось в чому полягає ідея Третього Риму. Жити для інших народів, а не супроти них, як показала це історія Росії. У цьому В.Соловйов бачив головне пророцтво теорії Філотея. Якщо Росія виконає це завдання, то сон про Третій Рим духу стане дійсністю. Справжнім є Добро, а воно виключає ненависть, нетолерантність, насильство.9

Тезу про особливе посланництво московського православ’я на Русі розуміли як заслужений дар Бога. Це зовсім не означало ізоляціонізму Москви. Коротко кажучи, підтримувалося і розвивалося те, що стародавні володарі Першого Риму та поганські загарбники Другого Риму нищили або ледь толерували – апостольське християнство. Реалізація великої ідеї Царства Божого у вигляді Москви – Третього Риму не була чистою фантазією.

Незважаючи на поразку двох Римів, почуття духовного зв’язку між тією епохою та епохою Філотея не було цілковито розірване. Щоправда більшість тих, хто пише про теорію Третього Риму, зокрема про релігійну політику перших царів московської держави, стереотипно повторює, послуговуючись одними й тими ж арґументами, одну й ту ж думку: Москва, проголошуючи себе спадкоємицею християнських імперій, прагнула повернути колесо власної історії у зворотний бік. Але твердження, які, на перший погляд, видаються безсумнівними, насправді часто бувають помилковими. Саме у цьому випадку можна захищати теорію Третього Риму.

Докладніший аналіз сенсів, які заховані у понятті Третього Риму, призводить до того, що воно втрачає однозначність і набуває “різнокольорового” забарвлення. Історія формування міту Третього Риму свідчить, що він був глибоко вкорінений у всьому слов’янському світі, а не лише в Росії. Після падіння болгарського та сербського царств ідея Третього Риму “перенеслася” на північ, а саме туди, де тільки виникала молода слов’янська держава. [...]

Виникнення ідеї Третього Риму безсумнівно спричинилося до зміцнення та поглиблення поділу двох великих Церков, кожна з яких виразно демонструвала власне обличчя і провадила активну євангелізаційну діяльність. З іншого ж боку, не ця ідея поділила європейський континент, причини його розбиття були зовсім інакшими. Можна висунути тезу, що власне культурна функція ідеї Третього Риму призвела до того, що поділ християнської Европи не був таким глибоким, як можна було сподіватися після безповоротного падіння Константинополя. І в цьому сенсі ідея Третього Риму “програвала” у конфронтації з історичною дійсністю. Цю ідею “берегли” у “чистому вигляді” в монастирях, з часом переносячи її у есхатологічну площину. Вже від самого початку послідовники ідеї відійшли від ізоляціоністських принципів, і сталося це, що знаменно, там, де вона виникла. [...]

Філотей чинив згідно з духом, прагненнями і потребами посттатарської Руси. Він прагнув одній церковній організації, слабкій через розбиття, протиставити іншу, інституційно сильну, взаємопов’язану. Отож держава й Церква з єдиним організаційним осередком у Москві мусили мати однакові ідейні принципи, хоча б у найзагальніших рисах. Філотей пішов далі – він виразно уточнював теологію народу, вбачаючи потребу культу царя й Церкви, поєднаних засобами християнської містики. Такий фундамент дозволяв би узасаднити і підтримати будь-які внутрішні й зовнішні дії, в тому числі територіальний експансіонізм. Так само, внаслідок специфіки географічного розташування між Азією та Европою, Московська Русь мусила, виходячи лише з інстинкту самозбереження, підтримувати контакти із сусідами на обидвох континентах. Розглядаючи це явище з історичного погляду, можна знайти достатньо важливу його причину у внутрішній логіці поступового европеїзування азіатського руського життя. [...]

Ось так псковський месіяніст, а також його попередники та наступники, створили ориґінальну філософію історії, яка в середині

XVI століття стала безпосередньою точкою виходу і підставою для важливіших, офіційних версій. Завершилася “передісторія” ідеї Третього Риму, розпочалася її “історія”.