16. Цезаропапізм у політиці Московської держави та Російської імперії (XIV-XX ст.).

Цезаропапізма, цезаропапізму - принцип верховенства цивільної влади над церковною, яскраво проявився у Візантії. У Росії цезаропапізма утвердився особливо з часів Петра I. Офіційно верховенство російського імператора над Церквою декларовано Павлом I в Акті про престолонаслідування 1797 р. Термін цезаропапізма з'явився в католицькій літературі в XIX століття. СР Папоцезарізма.

Але справжній “цезаропапізм” витворився лише в Росії. Його кульмінацією стали часи Петра I, коли Церкву було позбавлено решток автономії. Започаткував цей процес Іван III. Князь прийняв татарський титул “цар”, збагативши його візантійською формулою “з Божої ласки”. Можна судити, що він вчинив так тому, що сам титул “цар” у ті часи підупав у значимості, позаяк ним користувалися татарські князі, а раніше він траплявся у єврейських, грецьких, асирійських, єгипетських та вавилонських володарів. Термін “цар” перською мовою означає “престол” або ж найвищу владу, а в грецькій мові його виводили від слова “basileus”. Московський володар користувався новим титулом неофіційно і не вживав його у державних документах. Але був ще один, глибший аспект проблеми. У спадок від половецької культури московські князі отримали спосіб правління, заснований на терорі, вони удосконалили його і “реформували”. “Божа ласка” уповажнювала Івана III і його наступників до застосування терору. Володар землі руської повинен був бути справедливим і суворим. У старих літописах обидві ці риси взаємонакладалися і не могли існувати одна без одної.

Московський цар був водночас спадкоємцем татарських ханів, а також візантійських володарів, і наслідував обох в дуже зворушливий спосіб. Цей сплав різних понять, що стосуються влади над державою та людьми, засобів та методів її здійснення, витворив унікальний у світовому вимірі тип деспотизму.

Іван III був названий “грозний”, що було найвищою похвалою, бо означало суворість до ворогів Москви і неслухів волі царської. Цар, заступник Бога, мав Бога за спиною. Бунт супроти царя був найважчим гріхом. Отож, дуже добре, бо згідно з Божою волею, чинив цар, катуючи непокірних підданих, котрих після мук і смерти чекав пекельний вогонь і осуд на всі часи. Тиранію уважали доброчинним явищем, вона служила московським державним інтересам, була джерелом натхнення для творів думки й мистецтва. Цареві вибачали найкривавіші вчинки, позаяк він не помилявся, а удари, яких він завдавав, були слушні й справедливі. Захоплення величністю затьмарювало голови й душі, призводило до цинічної погорди своїх і чужих. У таких внутрішніх обставинах формувалася молода московська держава, що пізніше мало відбитися на житті усієї імперії.

Московська держава – уже в зародку – була просякнута фальшем. Найвища влада жила брехнею. Православ’я навчало, що царська воля є Божою волею. Кожний спротив їй призводив до помсти небес. Еманація божества доводилася до незнаних висот екстазу, рухаючись навіть у напрямі міту. Витворилася особлива “містика самодержав’я”. Після скинення татарського ярма усе, що не було пануванням монголів, видавалося свободою. Щаслива Русь прийняла нове підданство як визволення, оскільки його накинули правильні володарі. Спідлений у татарській неволі народ вважав, що більшого щастя йому не треба, як тільки те, щоб правлячий великий князь – цар – носив руське ім’я, а не чужинське. Люди погоджувалися на ґвалт і утиск, аби тільки виграла від цього могутність Москви. Гайнріх Зібель цитує фразу німецького мандрівника 1552 року: “Воістину, цей народ більше розкошує в неволі, аніж на свободі”.4

У щоразу виразніше окресленій формі московської держави виявлявся її дуалізм: держава терору із всемогутнім царем на чолі і держава духу з Церквою милосердя. Ці дві іпостасі держави були представлені у особі двох людей, кожен з яких був впливовим і авторитетним – цар і московський митрополит (пізніше патріарх). Хто з них здолає іншого? Це мало важливе значення для майбутньої долі московської держави.

Внутрішнє становище московської держави значною мірою було зумовлене міжнародними подіями. Це вони у XV столітті висунули на перший план проблему світової історичної ролі Москви. До того Москва звикла дивитися на Візантію як на світову великодержаву, а Константинополь уважала за столицю православ’я, за новий Рим, який перебував у столиці Східної імперії. Однак в часи, про які йде мова, Східноримська імперія була в глибокій кризі, тонула у суперечках і внутрішній боротьбі, була посварена із Західною Церквою. Перед обличчям ісламської небезпеки особливо сильно вона підкреслювала свою релігійну окремішність.

На початку квітня 1453 року оттоманський султан Мехмет II, котрий увійшов до історії під прізвищем Фатіх (Переможець), встав під мурами Константинополя, міста-держави. Султан вирішив, що місто буде здобуте гарматним вогнем. Облога тривала 51 день. В ніч на 29 травня турки розпочали вирішальну атаку. Християни згромадилися у храмі Святої Мудрости Божої (Гаґія Софія), де відбулося останнє богослужіння. Перехрестившись, вони подалися на мури. Розпочався бій. Оборона здригнулася, воїни Мехмета увійшли до міста, аби покласти край Східній імперії. Їх одразу охопила жадоба крови й ненависть. Різанина тривала три дні. Про перемогу турків свідчили стоси пошарпаних трупів, настромлені на палю голови. Живі з острахом приглядалися до смерти міста. Нападники забрали велетенську здобич, знищили чудові бібліотеки. Але не все вони змогли пограбувати й роздягнути догола. Тисячі манускриптів та інших скарбів культури було врятовано і сховано в інших містах. Загинув останній імператор Візантії Костянтин XI. Понад 60 тисяч мешканців були ув’язнені, а пізніше розсіяні світом. Церква св. Софії була перетворена на мечеть. Константинополь тонув у сльозах. “Погани” осквернили святі місця християн. Здобуте місто перейменували на Стамбул. [...]

У 1480 році Русь остаточно скинула татарську неволю. Церква доводила, що Бог обдарував Москву ласкою, визначивши їй виняткову роль, бо вона прославилася цнотами, завдяки яким людина стає справжнім християнином. Найславетніші проповідники та церковні письменники наказували шанувати хрест і любити Бога. Постала зовсім нова історико-політична ситуація. Після падіння “Нового Риму”, що трактувалося як “титул” міста над Босфором, а не його “назва” (назва Константинополь не була офіційною), православна Москва та її православні Великі Князі зосталися єдиними на світі незалежними православними. На руїнах Східної імперії майоріли штандарти тріумфуючого ісламу. Принижене православ’я замовкло там на десятки років і частково відродилося лише у XVI столітті, не сягаючи однак попередньої святости та значення. Інакше виглядала ситуація у Москві. Столиця Великого Князівства (усієї Руси) стала символом тріумфуючого над ісламом православ’я. Цей факт спричинився до того, що Русі випала нова роль. Це була почесна, важка і далекосяжна за наслідками роль, яку раніше відігравала Візантія. Уявлення про політично-релігійне значення “міста Костянтина” почало переноситися на Москву. [...]

Ідея московських спадкоємців візантійської спадщини має сильне містичне забарвлення. Месіянська ідея розпалювала помисли, з’являлася у візіях та снах містиків, просякала національну свідомість, стаючи одним з найважливіших елементів “російської ідеї”. Понад то треба усвідомити, що усі ці “елементи” складали однорідну навіть у найзагальніших рисах цілість, саме тому, що всі вони зродилися з однієї великої основи: релігії та історичних подій, характерною рисою яких було поетапне, але масштабне переоцінювання вартостей та пошуки нового.

Пограбування й спустошення Константинополя утвердили московських мрійників у переконанні про успішний зв’язок між імперіями. Згідно з переконаннями месіянсько-апокаліптичної містики падіння Другого Риму повинно було провіщати повернення Месії. І ось Другий Рим впав. У дедалі міцнішій московській державі еліта глибоко запала у месіяністичні марення. [...]

Князі вірили у своє древнє походження та апостольський характер своєї влади. На мою думку, це було виявом прагнення до зміцнення авторитету царя шляхом оточення його ореолом незвичности долі й святости. Сакральний характер влади конструювався на двох опорах: метафізичній і реальній. Метафізична, якщо користуватись сучасною термінологією, складала ідеологічну надбудову, “базисом” ж була реальна дійсність самодержавства. [...]

Церква брала діяльну участь у створенні великоруської держави. Уже в 1443 році собор єпископів та архімандритів урочисто засудив боротьбу супроти великого князя московського. [...]

Природа людського розуму така, що для усвідомлення і сформулювання великих ідей потрібний час. Натхненні учителі одразу повідомляють світові про дивовижні ідеї, але їх не одразу сприймають ті, до кого вони скеровані. Людські спільноти власне тому потребують довшого часу і глибших роздумів, щоб сприйняти суть почутого від геніїв. Це можна назвати розвитком ідеї, і застереження це видається мені своєчасним, перш ніж ми взялися до аналізу “коренів” російської ідеї.

Отож, ґрунт, на який мало впасти зерно, був уже обраний. Якості, які процвітали у Москві, були якостями, що роблять народи сильними і дозволяють їм братися за великі справи. Але треба також підкреслити, що дуже небезпечним був такий факт, який пізніше підтвердила російська історія, – месіяністична ідея западає в голови людей аґресивних, пихатих, спритних і витончених, тих діяльних людей, котрі зуміли так добре протиставитися мусульманським нападникам. Тож легко могло трапитися, що вони розумітимуть Царство Боже лише як царство земне, а могутню державу, створену ними, як інституційний вираз месіяністичної думки. Хто мав начуватись, щоб не допустити такої хиби?

Але ж була ще Церква. Та вона також прислуговувала московській писі. Єрархи та благочестиві старці своїми “повчаннями”-проповідями та листами до князів задовольняли їх сподівання. [...]

З роками придворні манери, форми етикету та блиск східної культури стали рафінованішими, але в безжальній боротьбі за владу кревні зв’язки відігравали основну роль. Ставкою у цій великій сутичці було не лише панування над великою країною і народом, але й саме життя; корона або смерть – це єдина альтернатива. Куполи московських церков вкрилися золотом. Щоразу більше золота з’являлося на іконах, літургічних шатах та світському начинні. Золотий колір вживався не лише задля естетичного ефекту. Московська держава змогла втримати рівновагу, бо по суті уся будівля цієї теократії спочивала на двох геометричних точках: культі особи царя і на релігії. Хисткість одного з цих елементів стала би першим акордом хаосу. [...]

Московський князь ставав своєрідним “царем царів”, що можна порівняти з такими титулами, як “король королів” чи “шахін-шах”. Формула “государев государь” (“над панами пан”) відбивала фактичний стан справ у “Великій Русі”. Під верховну владу “государя” усієї Руси піддавалися численні “государі” нижчого ранґу. Князі тих територій, які увійшли до складу єдиної московської держави, зберегли значну частку своєї влади. Вони поводилися у своїх давніх князівствах, як у вотчинах.

Автономність князівств, ця “єдність у розмаїтті”, яку колись порівнювали до частин храму, кожна з яких була мистецьки неповторною, але всі разом складали одне ціле, – тривала недовго. [...]