6.2. Підвалини доброго виховання і дипломатичні звичаї

Життя кожної людини в суспільстві обумовлюється певними норма­ми: правовими, моральними і звичаєвими. Правові норми встановлю­ються органами державної влади, громадських організацій і оформля­ються у вигляді законів, кодексів, статутів, які є обов'язковими для всіх громадян або певних суспільних груп і які вони зобов'язані виконува­ти, незалежно від того, погоджуються вони з ними чи ні. За порушення вимог закону держава карає штрафами, судовими вироками. Порушен­ня статутних вимог громадських організацій карається оголошенням попередження, доганами або виключенням зі своїх лав.

Правові норми регулюють не тільки відносини між державою та її громадянами, між громадськими організаціями та їхніми членами, але й між громадянами взагалі, які часто звертаються до судів з метою по­лагодження якихось непорозумінь чи конфліктів на засадах вимог зако­ну. А оскільки міжлюдські стосунки є дуже складними, то їх не завжди можна вкласти в якісь правові норми. Наприклад, згідно з вимогами закону, після 22 год. вечора всі повинні дотримуватися тиші і спокою, щоб дати можливість іншим відпочивати, але гучною забавою зіпсува­ти настрій сусідам можна і до 22-ї год., і, як кажуть у Галичині, нема на то ради. Тому тут мали би вступати в дію моральні і звичаєві норми.

Моральні норми — це колективна суспільна творчість, яка за до­помогою певних моральних обов'язків регулює співжиття людей у пев­ну епоху в даному суспільстві на засаді найбільш уніфікованої мораль­ної оцінки: добрий — злий. Дволичність, обмовляння інших, байдуже ставлення до виконання своїх обов'язків на будь-якому робочому місці, намагання уникнути відповідальності, перекладаючи вину на інших — все це приклади порушення моральних норм співжиття у суспільстві. У багатьох випадках моральні норми збігаються з нормами правовими, бо, наприклад, неправдиве свідчення в суді, що випливає з біблійно-морального "не обмани", може викликати не тільки громадський осуд, але й потягнути за собою кримінальну відповідальність. Однак, бува­ють і випадки, коли правові норми вступають у суперечність з мораль­ними, надто що стосується сповідників моральних норм мусульман­ської релігії, скажімо, на території Європи.

Звичаєві норми також дуже різноманітні, їх надзвичайно багато. Наприклад, в одних державах траурний колір — чорний, а в інших —

білий; у більшості країнах каву п'ють з цукром, а в деяких регіонах північних країн — з сіллю; в одних країнах найпочесніше місце — пра­воруч від господаря, в інших — ліворуч від господині. Звичаєві норми зобов'язують людину до певної зовнішньої поведінки в певних обста­винах, в певному середовищі, серед певної національної групи, в пев­ному регіоні. Треба враховувати, що моральні і звичаєві норми часто співпадають, а часто й ні. Наприклад, на художній виставці звичаєві норми нібито зобов'язують нас сказати авторові кілька позитивних фраз, хоча, згідно з моральними, треба було б говорити правду, якою б прик­рою вона не була.

Знаючи, що шеф не дуже зацікавлений у телефонній розмові з пев­ною особою, секретарка відповідає, що він надзвичайно зайнятий або у від'їзді, хоча насправді він перебуває у своєму робочому кабінеті. Зга­дайте, як часто це трапляється у повсякденному житті!

Отже, якщо говорити про наслідки порушення різних норм, то бачи­мо, що порушення правових норм тягне за собою відповідальність пе­ред законом, моральних — громадський осуд, а норм звичаєвих — еле­ментарне висміювання, бо інколи іронічний погляд чи саркастична ус­мішка гірші, ніж будь-яка інша форма покарання.

Серед звичаєвих норм найважливішими є засади доброго вихован­ня, які не записані в жодних документах, але само собою зрозумілі. До них належать:

• вміння правильно поводитися в щоденному житті, в розмові, в привітанні, у стосунку з вищими від себе за рангом та підлеглими;

• вміння поводитися в будь-якій ситуації в праці і поза нею;

• вміння приймати людей і вести з ними бесіди, поводитися з това­ришами, організовувати робоче місце і належний комфорт вдома, врешті, дотримувати чистоту і гігієну.

До засад доброго виховання належить вміння завжди бути добро­зичливим, готовим прийти на допомогу чи сказати ближньому добре слово, вміти вислухати іншого, бути пунктуальним, дотримуватися сло­ва, бути скромним і щирим. Як свідчить стара персидська приказка, все вищеназване — це валюта, яка збагачує не того, хто її отримує, а того, хто її дає. Задумаймось, чи завжди ми намагаємося збагачувати себе, чи навпаки.

178

Розділ 6

Міжнародна ввічливість

179

Доброзичливість та ввічливість допомагають у налагодженні доб­рих стосунків між людьми, і саме ці якості є визначальними при тому, чи бажані ми для наших партнерів, чи добре вони почувають себе з на­ми. Можна сказати — так, якщо ці риси є виявом щирості, а не гри.

Варто частіше використовувати нескладні, але такі магічні слова як "прошу", "дякую", "перепрошую", бо вони також незамінні у налагодженні добрих стосунків і допомагають вирішувати всілякі непорозуміння.

Виявом ввічливості є потиск руки, за допомогою якого, з одного боку, можна засвідчити повагу, щирість, дружбу, а з іншого — погорду, бай­дужість, нехтування. Потиск руки повинен бути приємним і виконаним усією долонею, супроводжуватись поглядом у вічі партнера і щирою усмішкою, добрими словами, лише тоді він матиме позитивний ре­зультат.

Цікавим, але неоднозначним виявом ввічливості з боку чоловіків до жінок є цілування руки. Цей звичай походить з давніх часів, коли руки цілували своїм володарям, а оскільки сьогодні єдиними володарями чоловіків стали жінки (це, звичайно, жарт), то залишилось цілувати руки тільки їм. До цього звичаю треба підходити, так би мовити, творчо. Якщо, скажімо, в Польщі він застосовується повсюдно, то в інших краї­нах, наприклад, скандинавських, сприймається неоднозначно, якщо не сказати більше. Тому, на наш погляд, найбільш прийнятним може бути варіант, коли мужчина, який хоче виявити свою повагу до жінки, схи­ляється перед нею і, беручи простягнуту йому руку, підносить її до уст, не цілуючи. Натомість абсолютно не буде зайвим поцілувати руку стар­шій жінці, мамі чи бабусі.

Останнім часом у певних колах заведено поцілунки між чоловіками з приводу і без нього. Це можна зрозуміти, якщо після довгої перерви зустрічаються рідні брати, не кажучи вже про зустріч із батьком чи діду­сем, але коли цілуються колеги по роботі або просто знайомі, котрі ба­чаться через день-два, то тут, на наш погляд, можуть виникнути певні асоціації. Звичайно, можна зрозуміти легке обіймання друзів, які довго не бачилися, а все інше, на наш погляд, — абсолютно зайве.

Якщо правила чи звичаї доброго тону, доброго виховання є обов'яз­ковими для кожної сучасної культурної людини, то дипломати без них взагалі немислимі. Кожна помилка, кожний відступ від цих правил з бо­ку дипломата ніколи не залишається непоміченим, і про рівень його

культури одразу починає складатися певна думка. Тому справжнім дип­ломатом може вважатися той, хто не тільки добре знає політичну й еко­номічну ситуацію в країні, але й уміє поводитися за столом, під час візиту, на прийомі, підтримувати розмову, бути зі смаком одягненим відповідно до обставин — одним словом, правильно орієнтуватися в будь-якій ситуації.

Як пише польський протоколіст Е. Пєткєвіч, звичаї в дипломатич­ному середовищі, опираючись на засади ввічливості, мають свої особ­ливості, серед яких можна виділити:

1. Дипломатичне середовище є до певної міри закритим і між свої­ми представниками використовує методи стосунків, які склалися впро­довж багатовікової історії, нові впливи тут малопомітні.

2. Дипломатичні звичаї мають міжнародний характер і, незалежно від країни, застосовуються ті ж самі форми прийомів, розсадки за сто­лами, виголошення тостів, ті ж правила складання візитів і відповідей на них, займання місць в автомобілях.

3. Дипломатичні звичаї більше перебувають під впливом етикету, ніж будь-які інші, і керуються чіткими правилами прийому та привітання гостей, запрошень на прийоми в письмовій формі, вибору форми одягу тощо [8, с 104].

Дипломатичне середовище в кожній країні підпадає, безумовно, під вплив місцевих звичаїв, хоча й само певним чином впливає на них. Наприклад, у Великобританії під час ланчу не подають супи, а тому дипломати, влаштовуючи ланчі, також цього не роблять. Те ж стосуєть­ся виголошення тостів: в одних країнах їх проголошують один раз чи двічі, в інших, особливо у пострадянських, — більше. Дипломатичний корпус також прилаштовується до цього, але з місцевих звичаїв прий­має лише те, що може мати міжнародну акцептацію.