Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав

1. Дванадцять країн колишнього СРСР 24. 09. 1993 р. уклали в Москві Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав , яку Україна ратифікувала Законом від 27. 01. 1995 р. Це невеликий документ (він налічує всього 7 статей), проте знати про нього слід. Необхідність укладення цієї Угоди пояснюється, перш за все, тим, що ці держави стали правонаступниками колишнього СРСР і, як такі, повинні були виконувати свої зобов'язання за Всесвітньою конвенцією, учасником якої СРСР був. У зв'язку з цим у ст. 1 Угоди визначено, що дата набуття чинності Всесвітньою конвенцією для СРСР - 27 травня 1973 p.- є датою, з якої кожна держава - учасниця Угоди вважає себе зв'язаною положеннями Всесвітньої конвенції.

Окремо наголошено, що держави-учасниці вживуть необхідних заходів для розробки і прийняття законопроектів, що забезпечують охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції, Женевської конвенції про охорону прав виробників фонограм від недозволеного відтворення їх фонограм та Римської конвенції про охорону прав артистів-виконавців, виробників фонограм та організацій телерадіомовлення.

2. Звернімо увагу ще на два положення цієї Угоди. Згідно з першим (ст. 4), держави-учасниці проводитимуть спільну роботу по боротьбі з незаконним використанням об'єктів авторського права і суміжних прав і через свої компетентні організації сприятимуть розробці конкретних програм і заходів для цього.

Відповідно до другого (ст. 6), вони передбачать у відповідних угодах положення щодо уникнення подвійного оподаткування авторської та іншої винагороди, визначення порядку взаємних розрахунків і вживуть заходів для своєчасного їх здійснення.

3. Міжнародно-правова охорона суміжних прав

З міжнародно-правових актів, які становлять систему охорони суміжних прав, розглянемо лише три:

• Міжнародну конвенцію про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення;

• Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм;

• Брюссельську конвенцію про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники.

1. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція) була прийнята 26 жовтня 1961 р. і станом на 15. 07. 2002 р. в ній брали участь 69 держав-учасниць. Конвенція набула загальної чинності 18. 05. 1964 р. Україна приєдналася до Римської конвенції згідно з Законом України від 20. 09. 2001 р. Оскільки, як зазначалось, суміжні права невід'ємно пов'язані з правами авторів, вже перша стаття Римської конвенції передбачає, що охорона, яка надається за цією Конвенцією, ніяким чином не впливає на охорону авторського права на літературні або художні твори, зокрема, якщо відповідно до авторського права для використання авторського твору необхідно отримати дозвіл автора, останній слід отримати.

Передбачається також, що для приєднання до даної Конвенції держава повинна одночасно бути:

• членом ООН;

• членом Бернського Союзу або членом Всесвітньої конвенції (ст. 24).

Більш того, з моменту виходу держави з Бернського Союзу чи Всесвітньої конвенції, її членство у Римській конвенції припиняється. Для цілей Конвенції (ст. 3):

• під «виконавцями» маються на увазі актори, співаки, музиканти, танцюристи або інші особи, які виконують роль, співають, читають, декламують, виконують або будь-яким іншим способом беруть участь у виконанні творів літератури чи мистецтва;

• під «фонограмою» мається на увазі будь-який виключно звуковий запис звучання виконання або інших звуків;

• під «виробником фонограм» мається на увазі фізична або юридична особа, яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків;

• під «публікацією» мається на увазі надання публіці примірників фонограми в достатній кількості;

• під «відтворенням» мається на увазі виготовлення одного або кількох примірників запису; під «телерадіомовленям» мається на увазі передач бездротовими засобами звуків або зображень і звуків для прийому публікою;

• під «ретрансляцією» мається на увазі одночасна передача телерадіопродукції однієї організації мовлення іншою організацією мовлення.

2. Охорона, що надається Римською конвенцією, зводиться, головним чином, до національного режиму.

Виконавцям (ст. 4) національний режим надається:

• якщо виконання має місце в іншій Договірній Державі (незалежно від громадянства виконавця);

• у випадку включення виконання до фонограми, що охороняється Конвенцією (незалежно від громадянства виконавця і місця здійснення виконання);

• коли виконання транслюється «в живому вигляді» у передачі, яка охороняється Конвенцією (незалежно від громадянства виконавця).

Виробникам фонограм (ст. 5) цей режим надається:

• якщо виробник є громадянином іншої Договірної Держави;

• коли перша фіксація була здійснена в іншій Договірній Державі або

• фонограма була вперше чи одночасно випущена в світ в іншій Договірній Державі (проте, можливі певні альтернативи або застереження Держав).

Організаціям мовлення (ст. 6) національний режим надається:

• якщо їх штаб-квартира знаходиться в іншій Договірній Державі або

• коли передача транслюється з передавача, що розташований в іншій Державі (незалежно від місця знаходження первісної організації мовлення).

3. Конвенцією передбачено мінімальний рівень охорони шляхом можливості запобігання певним діям, якщо вони здійснювалися без згоди виконавців. Виконавці охороняються (якщо вони не надавали згоди) від наступних дій:

• передача в ефір або публічне оповіщення про виконання без використання запису (живого);

• здійснення запису виконання, яке не було предметом запису та

• відтворення (без їхньої згоди) запису їхнього виконання. Виробники фонограм (ст. 10) користуються правом дозволяти пряме або опосередковане відтворення своїх фонограм. Організації мовлення (ст. 13) користуються правом дозволяти або забороняти:

• ретрансляцію своїх телерадіопередач;

• запис своїх телерадіопередач;

• їх відтворення.

Статтею 15 Римської конвенції передбачена можливість для Договірних Держав здійснити певні обмеження зазначених вище прав. Ці обмеження стосуються:

а) використання в особистих цілях;

в) використання коротких уривків з метою повідомлення про поточні події;

c) короткочасного звукового запису, здійснюваного організацією мовлення на своєму власному обладнанні і для своїх власних передач;

d) використання виключно в навчальних або науково-дослідних цілях.

Строк охорони, за Конвенцією (ст. 14), триває принаймні до кінця 20-річного періоду, датованого з кінця року, в якому був здійснений запис фонограми і включених до них виконань, мали місце виконання, що не включені до фонограм або мала місце передача в ефір.

Проте дослідники вважають, що національні законодавства частіш за все передбачають 50-річний строк, щонайменше - у випадку фонограм і виконавців.

4. Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. Дана Конвенція прийнята 29. 10. 1971 р. і нині в ній бере участь близько 70-ти держав. Вона відкрита для будь-якої держави, що є членом ООН або спеціалізованої установи, яка належить до системи ООН. Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом від 15. 06. 1999 р. Присвячена ця Конвенція лише тій категорії суб'єктів, які позначені в її назві. Конвенцією передбачається захист даних суб'єктів шляхом надання національного режиму, проте лише за критерієм національності (не доміцилію).

За ст. 2 цієї Конвенції, кожна Держава-учасниця зобов'язалась охороняти інтереси виробників фонограм, які є громадянами інших країн-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій, коли згадане виробництво або ввіз здійснюється з метою розповсюдження цих копій серед публіки. Зазначена охорона надається згідно із:

• законодавством в галузі авторського права (шляхом надання авторського або іншого виключного права);

• спеціальним законодавством у сфері суміжних прав;

• законодавством про недобросовісну конкуренцію та

• кримінальним правом.

Строк охорони, як це передбачено і за Римською конвенцією, становить не менше, ніж 20 років від дати першої публікації фонограми (хоча, знов-таки, в національних законодавствах цей строк дорівнює зазвичай 50-ти рокам).

5. Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники. Конвенція прийнята 21. 05. 1974 р. і набула загальної чинності 25 серпня 1979 р. Станом на 15. 07. 2002 р. Конвенція налічувала 24 держави-члена. Україна участь у цій Конвенції не бере.

Конвенція передбачає зобов'язання кожної Договірної Держави вживати належних заходів щодо запобігання протизаконного розповсюдження на своїй території чи з неї будь-якого сигналу, що містить програми, які передаються через супутник. Конвенція по супутниках (як її часто називають) містить такі визначення термінів (ст. 1):

«сигнал» – створена за допомогою електронних засобів несуча частота, яка здатна передавати програми;

«програма» – сукупність матеріалів, отриманих безпосередньо чи в запису, які складаються із зображень, звуків або тих та інших одночасно, що передаються за допомогою сигналів з метою подальшого розповсюдження;

«супутник» – будь-який устрій, що знаходиться за межами земного простору і здатен передавати сигнали;

«випромінювальний сигнал» – будь-який несучий програми сигнал, що спрямований на супутник або через нього;

«вторинний сигнал» – сигнал, який отримується шляхом перетворення технічних характеристик випроміненого сигналу з проміжними записами чи без них;

«орган-джерело» – фізична або юридична особа, що визначає, які саме програми будуть нести сигнали, що випромінюються; «розповсюджуючий орган» - фізична або юридична особа, що вирішує, чи повинна мати місце передача вторинних сигналів широкому загалу чи його частині;

«розповсюдження» – дія, за якою розповсюджуючий орган передає вторинні сигнали широкому загалу чи будь-якій його частині.

Конвенція по супутниках збільшує обсяг охорони, яка надається організаціям ефірного мовлення, шляхом заборони протизаконного розповсюдження за допомогою супутника сигналів, що містять програми, незалежно від того, що вони не можуть бути прийняті широким загалом і, наслідок цього, їх випромінювання не буде ефірним мовленням за визначенням Римської конвенції. Більш того, охорона за цією Конвенцією розповсюджується навіть у випадках, коли вторинні сигнали розповсюджуються за допомогою кабелю, що взагалі Римською конвенцією не передбачається.

Слід зауважити, що Конвенція по супутниках не охороняє програму, що транслюється. її об'єктом є саме сигнали, які випромінюються організацією ефірного мовлення не з супутників прямого випромінювання. Проте Конвенція наголошує, що жодне з її положень не може тлумачитись як таке, що обмежує або завдає шкоди охороні, яка вже надається авторам, виконавцям, виробникам фонограм або організаціям ефірного мовлення (ст. 6).

Конвенція дозволяє розповсюдження сигналів, що несуть програми, неуправомоченими особами, коли такі сигнали містять короткі уривки стосовно поточних подій, або є цитатами, короткими уривками (для цілей навчання, наукових досліджень тощо).

Стосовно строку охорони Конвенція відсилає до національного законодавства країни, в якій виникає необхідність у відповідній охороні.