Зовнішня політика Володимира Мономаха.
Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мо¬номаха (1113—1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мо¬номах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі ди-настичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.
Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку сте¬пового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні око¬лиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.
Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Авг'уста Кесаря, вінок, золо¬тий ланцюг і барми Константина Мономаха, Володи-мирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і ста¬ровинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути да¬рунком імператора Олексія Комнина.
Прожив Мономах як для своєї епохи дуже довге жит¬тя — аж сімдесят три роки, останніх тринадцять будучи великим київським князем. Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально напи¬саним для своїх дітей «Повчанням». Це чудовий доку¬мент того часу, який варто сприймати саме як наста¬нову й тепер, але ми не аналізуватимемо його детально, а зупинимося тільки на міжнародних аспектах «По¬вчання». Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: «А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимохо-дячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим». Все хороше, продовжує він, ви мусите пам'ята¬ти, чого не знаєте, тому вчіться. І згадує свого батька
Всеволода, який знав п'ять іноземних мов, ніколи не виїжджаючи за межі рідного краю.
Особливою гордістю князя були його воєнні справи. Мономах згадує про вісімдесят три свої походи, а інших менш важливих просто й не пам'ятає. Він уклав з по¬ловцями дев'ятнадцять мирних договорів, узяв у полон понад сто їхніх кращих вождів і випустив їх згодом з неволі, а понад двісті половецьких ханів стратив і потопив у річках. За словами літописців, Мономах тво¬рив добро своїм ворогам і любив відпускати їх з дарами, особливо на схилі віку.
Ви знаєте, що Юрій Довгорукий, який заснував Мо¬скву 1147 року, через десять років після цієї події помер. Він мав княжий осідок і в Києві. Довгорукий настільки «уславився» всілякими злодійствами, що, дізнавшись про його смерть, київські жителі розгромили й пограбували його палац і сільський князівський будинок над Дніпром, який називався Рай, а також маєтки суздальських бо-ярів (які в різні часи наїхали з князем), не залишивши багатьох з них живими.
Кияни навіть не хотіли, щоб і тіло Юрія Довгорукого лежало поряд з дорогим їм Мономаховим, а тому поховали його за містом, у церкві «Спас на Берестові», на території нинішньої Києво-Пе¬черської лаври. Такий деколи кінець мають злочини проти свого народу. Можливо, у варварському погромі Києва через дванадцять років його сином Андрієм Бо-голюбським (про який уже згадувалося) були елементи помсти за знеславлення батькової пам'яті.
Показові деякі деталі боротьби з половцями періоду «Слова о полку Ігоревім», добре відомого зі шкільних підручників літератури. Так, хан Кончак «уславився» на той час своєю надзвичайною жорстокістю. Але не лише нею. У його війську застосовувалися особливо великі, так звані самострільні, луки, які ледве натягали п'ят¬десят воїнів, і великого калібру стріли. Був у його війську якийсь турок, який стріляв живим вогнем або ж порохом (може, це той грецький вогонь, який застосо¬вувався ще проти кораблів Ігоря?). Цього винахідника під час втечі половців кияни наздогнали і взяли в полон, привели до великого князя разом з усіма його вогнепальними пристроями. Але потім ніде не знаходимо в документах свідчень про те, що наші пращури десь використовували той винахід.
Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, ве-неціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки диску¬тувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.