3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників

Військова катастрофа 1941 р. і окупація ворогом величезної території відразу ж поставили фундаментальну економічну проблему: щоб продовжу­вати опір, необхідно було врятувати вцілілий промисловий потенціал і до приходу ворожих військ евакуювати в тил основні виробництва і частину населення. З перших днів війни евакуація і перехід підприємств на військове виробництво відбувалися відносно організовано. Незважаючи на розгубле­ність, вже через два дні після вторгнення уряд приступив до дій по збережен­ню промисловості, яка виявилася під загрозою. 24 червня було створено очо­лену Л.Кагановичем, а потім М.Шверником Раду по евакуації, яка повинна була забезпечити евакуацію населення, промислових і продовольчих ресурсів, а з 25 грудня до її ведення була віднесена і координація транспортних перевезень вантажів, що підлягали евакуації. Перебазування промисловості на схід було здійснене Радою за угодою з Держпланом у два етапи: літо -осінь 1941 і літо - осінь 1942 рр. Найбільш важливим і важким був перший етап, коли органи, що керували евакуацією, ще не мали необхідного досвіду і, крім того, були вимушені постійно змінювати свої плани відповідно до вій­ськових дій, розвиток яких Червона Армія не контролювала. Операції по евакуації в Білорусії були перервані вже в серпні через повну окупацію рес­публіки. У Ленінградській області евакуація, яка почалася в липні, була зу­пинена у вересні блокадою. З липня по жовтень продовжувалося перекидан­ня промислових підприємств України. Операції по переміщенню цілих заво­дів та їх пуску на новому місці були виключно складними (тільки для переве­зення металургійного комбінату «Запоріжсталь» з Дніпропетровська в Маг­нітогорськ було потрібно 8 тис. вагонів). Введення в дію заводів, багато з яких були перепрофільовані (наприклад, ленінградський завод ім. Кірова і харківський завод по виробництву дизелів були злиті з челябінським тракто­рним для випуску танків), у Поволжі, Сибіру, Казахстані та Середній Азії, на Уралі, який став арсеналом Червоної Армії, здійснювалося в надзвичайно важких умовах: евакуйовані робітники працювали по 13-14 годин на добу, вимушені до того ж тулитися в поспішно збитих бараках і миритися з пога­ним постачанням. Загалом, увівши в дію чверть рухомого складу залізниць, керівництво країни зуміло за п'ять місяців, в липні - грудні 1941 р., перебазу­вати в інші райони 1530 великих підприємств.

З театру військових дій і з прифронтових районів було евакуйовано біля 7 млн. чоловік в 1941 р. і 4 млн. в 1942 р. Всі працездатні евакуйовані, здебі­льшого жінки, були негайно залучені до роботи па виробництві. Цим багато в чому був зумовлений вражаючий підйом радянської промисловості, що повністю перейшла на випуск озброєння, який розпочався з 1942 р. Хоча ді­яльність Рада з евакуації не перешкодила німцям захопити безліч заводів, які вони використали або зруйнували, все ж його зусилля істотно скоротили втра­ти в промисловому потенціалі СРСР.

Всі державні інститути і структури - наркомати, армія і навіть партія, працювали під керівництвом Державного Комітету Оборони (ДКО) - над­звичайного органу, який володів всією повнотою влади, здатного оператив­но приймати рішення з будь-яких державних і господарських питань, пов'я­заних із веденням війни. Створений 30 червня за подобою до встановленої Леніним в період громадянської війни Ради робітпичо-селяиської оборони, ДКО очолювався безпосередньо Сталіним; в нього спочатку входили також Молотов, Берія, Маленков і Ворошнлов. Затверджені'ДКО документи (біль­ше 10 тис. за чотири роки війни) мали силу закону. ДКО не мав свого апарату, здійснюючи свої владні функції через усі існуючі урядові органи. Інформацію з військових питань ДКО отримував від утвореної 10 липня Ставки Верховного головнокомандування, що включала в себе Сталіна, Молотова і пайвидніших воєначальників: Тимошенко, Ворошилова, Будьонного, Ша-пошпикова, Жукова. Зайнявши пости наркома оборони (19 липня) і Верхов­ного головнокомандуючого (8 серпня), Сталін, таким чином, зосередив у своїх руках всю владу.

З перших же часів радянсько-німецької війни стало ясно, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР не виправдалися. У день початку фа­шистської агресії Черчілль, незважаючи на своє категоричне неприйняття комунізму, заявив:

«Всякий, хто б'ється проти Гітлера, - друг Англії; всякий, хто воює па його стороні, - ворог Англії». Переговори радянського уряду з Великобрита­нією та США завершилися підписанням 12 липня 1941 р. радяпсько-англій-ської угоди про співпрацю, згідно з якою обидві сторони зобов'язалися не укладати сепаратний мир з Німеччиною. 16 серпня додалася економічна уго­да про торгівлю і кредити. Першими спільними діями стала окупація Ірану, а також тиск на Туреччину і Афганістан, з метою домогтися їх доброзичливо­го нейтралітету. У вересні Сталін звернувся до Англії з проханням про пряму військову допомогу: відкритті у Франції другого фронту або навіть направ­ленні в Архангельськ 25-30 дивізій! На необхідності відкриття життєво важ­ливого для СРСР другого фронту Сталін наполягав від самого початку пере­говорів із західними державами; згодом ця вимога стане все більш наполег­ливою і перетвориться для Сталіна і радянського народу па пробний камінь їх ставлення до західних союзників. Підкреслюючи, що мільйони радянських солдат загинули на «єдиному справжньому фронті цієї війни», Сталін пере­творив вимогу другого фронту з визнання власної слабкості в елемент торгу: через небажання задовольнити Радянський Союз у військовому плані, Анг­лія і Америка намагалися задовольнити Сталіна економічно, а потім і полі­тично. Першим об'єктом і жертвою цього заспокоєння призначено було ста­ти Польщі. Вже в липні 1941 р. британський уряд дав зрозуміти, що для цієї країни він не буде вимагати повернення кордонів 1939 р. Президент Рузвельт, за підсумками поїздки в Москву свого радника Гопкіпса і згідно із законом про ленд-ліз, дав згоду надати СРСР першу безпроцентну позику в 1 млрд. долл. 1 жовтня 1941 р. Гарріман, Бівербрук і Молотов підписали в Москві трьохстороигно угоду про постачання в СРСР озброєнь, військового споря­дження і продовольства. Постачання (400 танків, 500 літаків щомісяця, а та­кож стратегічна сировина, зокрема алюміній) почалося відразу ж. Перші та­нки і літаки західного виробництва з'явилися па фронті в кіпці листопада, в розпал битви під Москвою. Допомога союзників доставлялася головним чином північними морськими конвоями під охороною королівського ВМФ. Хоча дуже багато кораблів було потоплено німцями, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР отримав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різних транс­портних засобів. Щоб показати своє щире бажання співробітничати з демо­кратичними державами в післявоєнному урегулюванні, Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії і Декларації 26 держав (названих Об'єдна­ними Націями), підписаної 1 квітня 1942 р. у Вашингтоні. Радянський уряд уклав також угоди з представниками окупованих нацистами країн, які пере­бували в Лондоні. 18 липня 1941 р. радянський посол в Англії Майський під­писав з Бенешем радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, який анулював мюнхенську угоду. Після непростих переговорів польський генерал Сикорський дав 30 червня своя згоду на укладення радянсько-поль­ського договору про взаємодопомогу, доповненого 14 серпня військовою конвенцією про створення в СРСР польської армії під командуванням гене­рала Андерса. Декларацію «про досягнення міцного і справедливого миру» Молотов і Сикорський підписали 4 грудня у вже натягнутій атмосфері, за­тьмареній відомостями про зникнення 15 тис. польських офіцерів, інтернова­них Червоною Армією в 1939 р. (в лютому 1943 р. німці знайдуть у ровах поблизу Катинського лісу 4 тис. трупів). У Лондоні Майський увійшов у ко­нтакт і з французьким Комітетом національного визволення, який 27 верес­ня 1941 р. був офіційно визнаний СРСР.