
- •1900-1991
- •1. Самодержавство
- •2. Особливості розвитку промисловості
- •3. Особливості селянського суспільства
- •4. «Робітниче питання»
- •1. Ліберали
- •2. Революційні і національні рухи
- •3. Криза 1900-1903 рр.
- •1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі
- •2. Два шляхи революції
- •3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест
- •4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
- •5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій
- •6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення
- •II. Столишнські реформи: невдача просвіченого консерватизму
- •1. Основи «оновлення» країни
- •2. Політичні й ідеологічні переваги
- •3. Економічні переваги
- •4. Помилки Столипіна
- •5. 1912-1914 Рр.: політичний застій і соціальне бродіння
- •1. Ілюзії 1914 р.
- •2. Нищівні поразки на фронті, розвал економіки, політичне безсилля
- •3. Розкол опозиційних рухів
- •II. Лютнева революція та падіння царизму
- •1. Лютневі дні
- •2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II
- •1. «Двовладдя» або багатовладдя?
- •2. «Звільнення» слова
- •4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
- •5. Криза літа 1917 р.
- •6. Крах державних інститутів і розпад суспільства
- •7. Взяття влади більшовиками
- •1. Перші декрети
- •2. Робітничий контроль і початок націоналічації
- •3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів
- •II. Брест-литовський договір та
- •III. Громадянська війна та іноземна інтервенція
- •1. На фронтах громадянської війни
- •2. Іноземна інтервенція
- •IV. «військовий комунізм»
- •1. Створення Червоної Армії
- •2. Націоналізація та мобілізація економіки
- •3. Встановлення політичної диктатури
- •4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
- •5. Народження Комінтерну
- •V. Криза «військового комунізму»
- •1. Економічна відсталість і соціальна деградація
- •2. Зміни і криза в партії
- •3. Кронштадтське повстиннії
- •4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот
- •1. Право на самовизначення: теорія і реальність
- •2. Спроби союзного об'єднання
- •3. Яким бути Союзу?
- •4. Як створити «новий соціум смільної долі»?
- •5. Політика в області культури та релігії
- •II. «союз робітників і селян»
- •1. Неп у сільському господарстві
- •2. Неп у промисловості
- •3. Суспільне невдоволення
- •4. Суперечки про шляхи розвитку країни
- •III. Політична боротьба
- •1. «Остання ленінська битва»
- •2. Перші битви за владу
- •3. Ленінська спадщина
- •4. Розкол «трійки»
- •5. «Об'єднана опозиція»
- •6. Роздуми над невдачею
- •IV. Кінець непу
- •1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза
- •2. Розгром «правої опозиції»
- •3. Уперед без оглядки
- •2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція
- •3. Партія і «великий перелом»
- •II. Розрив і змова (1934-1939 рр.)
- •1. XVII з'їзд партії. Початок розриву
- •2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови
- •3. Рік 1935-й, вирішальний
- •4. Значення першого Московського процесу
- •5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза
- •6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
- •III. Підсумки вирішального десятиріччя
- •1. Становлення моделі економічного розвитку
- •2. Суспільство зруйнованих структур
- •3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернення до етичних підвалин
- •II. Основні напрями радянської зовнішньої політики в роки непу (1921-1928)
- •3. Німеччина як головний партнер у Європі
- •2. Складності в радянсько-британських і радянсько-фрашіузьких відносинах
- •3. Китай як головний партнер в Азії
- •III. Боротьба проти «соціал-фашизму» і «загострення капіталістичних протиріч» (1928-1933)
- •1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот
- •2. Міф про «капіталістичне оточення»
- •3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
- •IV. Радянська дипломатія і «колективна ьезгїека» (1934-1939)
- •1. «Новіш курс» радянської дипломатії
- •2. Срср і війна в Іспанії
- •3. Крах політики «колективної безпеки»
- •V. Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки (1939-1941)
- •1. Радянсько-німецький пакт
- •2. Секретний протокол в дії
- •3. Погіршення радянсько-німецьких підноснії
- •1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу»
- •2. «Розстріляна Червона Армія»
- •3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників
- •II. Поворот у війні (літо 1942 - літо 1943)
- •1. Військові поразки срср влітку 1942 р.
- •2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги срср
- •III. Роздуми про крутий поворот
- •2. Роль допомоги союзників
- •3. Нацистські звірства і невдача «східної політики»
- •4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус
- •IV. До перемоги (ліго 1943 - травень 1945 р.)
- •1. Тегеранська конференція
- •2. Великий наступ 1944 р.
- •3. Ялтинська конференція і перемога
- •1. Дискусія про основні напрями
- •2. Нездійсненна сільськогосподарська реформа
- •3. Повернення до передвоєнної політики
- •II. Посилення контролю у всіх сферах
- •1. Обмеження національностей
- •2. Жданівщина
- •3. Апогей системи концтаборів
- •1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції
- •2. Біполяризація світу і «холодна війна».
- •3. Радянеько-югославськиії розрив та його наслідки
- •4. Апогей «холодної війни».
- •V. «розвинений» сталінізм
- •1. Специфіка структур влади
- •2. Політичні конфлікти і альтернативи
- •3. Повна трансформація партії
- •4. Остання «змова».
- •1. Реорганізація владних структур
- •2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ
- •3. «Відлига» у зовнішній політиці
- •4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації
- •5. Від XX з'їзду кпрс до усунення антипартійної групи
- •II. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)
- •1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
- •2. Межі культурної відлиги
- •3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм
- •4. XXII з'їзд кпрс та його наслідки
- •5. Волюнтаризм зовнішньої політики
- •6. «Законна» відставка
- •1. Політичний консерватизм та економічна реформа
- •2. Консенсус і розбіжності
- •3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм
- •4. Брежнєвська конституція
- •5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ
- •II. Криза «розвиненого соціалізму»
- •2. Криза організації праці
- •1. Демографічні зміни
- •2. Урбанізація та її наслідки
- •3. «Міський мікросвіт» і «неформальні с груктури».
- •4. Заохочення і контроль суспільної активності
- •5. Форми незгоди й відсторонення
- •IV. Срср у світі
- •2. Розрядка напруженості та її межі
- •3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
- •V. «міжцарів'я».
- •1. Внутрішні аспекти
- •2. Зовнішні аспекти
- •1. Гласність і десталінізація
- •2. Повернення до джерел
- •3. «Видатки» гласності
- •II економічні реформи
- •1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств
- •2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи
- •III. Політичні реформи
- •1. Зміна дійових осіб
- •2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)
- •3. Правова держава і політичний плюралізм
- •4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці
- •5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991)
2. Націоналізація та мобілізація економіки
«Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох із половиною років війни та вісьми місяців революції економіка країни знаходилася в руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Україна, Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вже давно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладання економіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничого самоврядування, приреченого на невдачу в умовах економічної катастрофи, більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонстрували авторитарний, нейтралістський державний підхід до економіки. У радянській історії сукупність цих заходів отримала назву «військового комунізму». У жовтій 1921 р. Ленін писав: «На початку 1918... ми зробили ту помилку, що вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу».
Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привести до зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний контроль над усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) і зовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальної націоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. рублів. Відразу після створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націоналізацією, але спочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на місцях і частіше за все як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опір зловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим і кон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного з пунктів Брест-Литовського договору, де говорилося, що починаючи з 1 липня 1918 р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм у тому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевою владою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за зазделегідь розробленому планом», як було телеграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декрету більше переконливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінити передачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. було націоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, який розповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більш десяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», яких виявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.
Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію, постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народному комісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якого почалася політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себе головним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В економіці, де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різке погіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівні причинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селян збувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забезпечення постачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшовиками постала дилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що розвалювалася на очах або вжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскільки були впевнені, що посилення класової боротьби в селі вирішить проблему постачання продовольством міста і армії. 11 червня 1918 р. були створені комітети селянської бідноти (комбіди), які в період розриву між більшовиками та лівими есерами (які ще контролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» і вилучити надлишки сільськогосподарської продукції у заможних селян. З метою «стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовують найману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилучених продуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні були підтримуватися частинами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася з робітників і біль-шовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12 тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половину складали робітники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натурою пропорційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів у кінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов в адміністративний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.
Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовиками селянської психології. Вони уявляли, згідно з примітивною марксистською схемою, що селяни були розділені на антагоністичні класи куркулів, середняків, бідняків і батраків. Насправді селянство, передусім, було єдине в протистоянні місту як зовнішньому світу. Коли прийшов час здавати «надлишки», в повній мірі виявилися громадський і урівшоючий рефлекси сільського сходу: замість того, щоб покласти тягар поборів тільки на заможних селян, його розподіляли більш-менш рівномірно, в залежності від можливостей кожного. Від цього постраждала маса середняків. Виникло загальне невдоволення: в багатьох районах спалахнули бунти; на «продовольчі загони» влаштовувалися засідки - насувалася справжня партизанська війна. 16 серпня 1918 р. Ленін відправив телеграму всій місцевій владі, де закликав їх «припинити переслідувати середняка». Кампанія з продрозкладки влітку 1918 р. закінчилася невдачею: було зібрано всього 13 млн. пудів зерна замість 144 мли., як було заплановано.
Проте, це не перешкодило владі продовжити політику продрозкладки до весни 1921 р. Декретом від 21 листопада 1918 р. встановлювалася монополія держави на внутрішню торгівлю. Вже з початку року багато які магазини були «муніципалізовані» місцевою владою, часто на прохання громадян, роздратованих до межі відсутністю продуктів і зростанням цін, причина яких бачилася їм у діях «спекулянтів» і «перекупників». У листопаді 1918 р. комітети бідноти були розпущені і поглинені новообраними сільськими Радами. Власті звинуватили комбіди в малоефективності і нагнітанні «напруженості» в селянському середовищі, в той час як новий режим потребував встановлення тосіиз уїуєпсіі з усім селянством, оскільки воно постачало велику частину солдат для Червоної Армії.
З 1 січня 1919 р. безладні пошуки надлишків були замінені централізованою і плановою системою продрозкладки. Кожні область, повіт, волость, кожна селянська громада повинні були здати державі зазделегідь встановлену кількість зерна та інших продуктів, в залежності від передбачуваного урожаю (який визначався дуже приблизно, за даними передвійськових років, оскільки тільки за ці роки була більш або менш правдоподібна статистика).
Крім зерна, здавалися картопля, мед, яйця, олійні культури, м'ясо, сметана, молоко. Кожна селянська громада відповідала за своє постачання. І тільки коли все село їх виконувало, власті видавали квитанції, які давали право на придбання промислових товарів, причому в кількості набагато меншій, ніж було потрібно (в кінці 1920 р. потреба в промислових товарах задовольнялася на 15-20%). Асортимент обмежувався лише товарами першої необхідності: тканини, цукор, сіль, сірники, тютюн, скло, гас, зрідка інструменти. Особливо відчувалася нестача сільськогосподарського інвентарю. Що стосується оплати продрозкладки девальвованими грошима (до 1 жовтня 1920 р. рубль втратив 95%> своєї вартості по відношенню до золотого рубля), то це, природно, селян не задовольняло. На продрозкладку і дефіцит товарів селяни від-реагували скороченням посівних площ (на 35-60%) в залежності від району) і поверненням до натурального господарства.
Держава заохочувала створення бідняками колективних господарств (у жовтні 1920 р. їх було 15 тис. і вони об'єднували 800 тис. селян) за допомогою урядового фонду. Цим колективним господарствам було надане право продавати державі свої надлишки, але вони були такими слабкими (колективне господарство мало в середньому в своєму розпорядженні 75 десятин орної землі, які оброблялися приблизно півсотнею чоловік), а їх техніка такою примітивною, що ці колективні господарства не могли виробити значну кількість надлишків. Тільки деякі радгоспи, організовані на базі колишніх маєтків, забезпечували серйозний внесок у постачання першорядної важливості (призначені для армії). До кіпця 1919 р. в країні нараховувалося усього кілька сотень радгоспів.
Продрозкладка, налаштувавши проти себе селянство, в той же час не задовольнила й городян. У 1919 р. за планом планувалося вилучити 260 млн. пудів зерна, але насилу було зібрано тільки 100 мли. (38,5%). У 1920 р. плай був виконаний лише па 34%. Городян поділили па п'ять категорій, від робітників «гарячих професій» і солдат до утриманців, враховувалося й соціальне походження. Через нестачу продуктів навіть найбільш забезпечені отримували лише чверть передбаченого раціону. Отримуючи півфунта хлібу па день, фунт цукру на місяць, півфунта жирів і чотири фунти оселедця (така була в березні 1919 р. норма петроградського робі пінка «гарячого цеху»), прожити було немислимо. «Утриманці», інтелігенти й «колишні» забезпечувалися продуктами в останню чергу, а часто і зовсім нічого не отримували. Крім того, що система забезпечення продовольством була несправедливою, вона до того ж була надзвичайно заплутаною. У Петрограді існувало щонайменше 33 види карток з терміном дії не більше місяця!
За таких умов розквітав «чорний ринок». Уряд марно намагався законодавчо боротися з мішочниками. їм було заборонено пересуватися на поїздах. Місцеві власті та сили правоохорони отримали наказ арештовувати будь- яку людину з «підозрілим» мішком. Весною 1918р. застрайкували робітники багатьох петроградських заводів. Вони вимагали дозволу на вільне провезений мішків «до півтора пуду» (24 кг). Цей факт свідчив про те, що не одні селяни приїжджали потай продавати свої надлишки, не відставали від них і робітники, які мали рідних в селі. Всі були зайняті пошуками продуктів. Почастішали самовільні відходи з роботи (у травні 1920 р. прогулювали 50% робітників московських заводів), робітники кидали роботу і в міру можливості поверталися в село. Уряд протиставив цьому ряд заходів, символізуючих «нове мислення»: введення славнозвісних суботпиків (комуністичних субот) - «добровільна» праця у вихідні дні, розпочата членами партії, яка стала потім обов'язковою для всіх. Були вжиті такі примусові заходи, як введення трудової книжки (червень 1919 р.) з метою зменшити плинність робочої сили і «загальна трудова повинність», обов'язкова для всіх громадян від 16 до 50 років (29 січня 1920 р.). Найбільш екстремістським способом вербування трудящих була пропозиція перетворити Червону Армію на «трудову армію» і мілітаризувати залізниці. Ці проекти були висунепі Троцьким і підтримані Леніним. У районах, що знаходилися під час громадянської війни під безпосереднім контролем Троцького, і раніше робилися спроби здійснити ці плани: на Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйк розцінювався як зрада. Після перемоги над Колчаком 3-я Уральська армія стала 15 січня 1920 р. Першою Революційною Трудовою армією. У квітні в Казані була створена Друга Революційна Трудова армія. Результати виявилися гнітючими: солдати-селяни були абсолютно некваліфікованою робочою силою, вони поспішали повернутися додому і зовсім не горіли бажанням працювати. Залізничників, звиклих до того, що їх права захищає профспілка, дратувала необхідність підкорятися військовим. «Військовий комунізм», народжений марксистськими догмами в умовах економічного краху і нав'язаний країні, втомленій від війни і революції, виявився повністю неспроможним. Але надалі його «політичним досягненням» було уготоване довге життя.