2. Повернення до джерел

До моменту виникнення «казусу» Н.Андрєєвої рух суспільства шляхом самопізнання досяг другого етапу, який І.Клямкін охарактеризував як «зріле бажання зрозуміти» (на відміну від першого етапу, що визначався як «підлі­ткове прагнення переписати те, що було стерте»), Історія почала заповнюва­тися особистостями - головним чином через літературу. Перш ніж звернути­ся до аналізу процесу повернення суспільству його історії, що був відміче­ний, як віхами, довгоочікуваними реабілітаціями, потрібно згадати про кро­ки влади, які полегшили його розвиток. Такими стали деякі зміни в цензур­ній політиці, що обмежили свавілля Главліту відносно будь-яких друкова­них творів і аналогічних органів - відносно фільмів, театральних постановок і т.п-, засноване на ідеологічних, політичних, моральних та естетичних уста­новках.

Починаючи з і 986-! 987 рр. роль цензури поступово була обмежена кон­тролем за иерозголошенпям «державних таємниць» (поняття, по правді ка­жучи, в СРСР досить широке, иіо дозволяє цензорам уникнути безробіття). Недоторканною залишалася довгий час тема Леніна. Тому, коли в січні 1988 р. в Радянському Союзі був опублікований роман В.Гроссмаиа «Життя й доля», в найбільш гострих його епізодах, наприклад у тих, де проводилися паралелі між сталінським і гітлерівським тоталітаризмом, були скорочені критичні фрази, направлені на адресу Леніна (па що негайно ж було вказано в одній із газет людиною, яка прочитала цей твір у «самвидаві»). Але вже з ! 989 р. кри­тика Леніна перестала бути забороненою темою. Пом'якшала значно і цен­зура фільмів і театральних п'єс. Свободі культурного життя сприяла й реор­ганізація різних творчих союзів, органів преси, телебачення і театрів. На з'їз­ді Союзу кінематографістів, який проходив 13-15 травня 1986 р., головою Союзу був обраний Е.Климов, а колишнє керівництво Держкіно за сімей­ність на режисерських курсах, а також «затиск» режисерів-новаторів було піддано жорсткій критиці, що стало прикладом для наслідування. Невдовзі відбувся Засновницький з'їзд Союзу театральних діячів, на якому прихиль­ник реформ драматург М.Шатров був обраний секретарем, і потім трохи більш скромний з'їзд Союзу письменників. Призначення головними редакторами провідних журналів людей, що активно виступали за оновлення сус­пільства (С.Залигіна, який належав до кола Твардовського, в «Новий світ», Г.Бакланова в «Знамено», В.Коротича у «Вогник»), сприяло «пожвавленню» цих журналів, які грали важливу роль у період хрущовської відлиги і затихли у 70-і рр. Починаючи з осені 1986 р. ці видання буквально навперебій стали друкувати все більш і більш сміливі твори.

Свого роду сигналом стала реабілітація поета М.Гумільова, розстріля­ного в 1921 р. За нею пішли інші реабілітації, зокрема письменників, які на­лежать до першої хвилі еміграції (Г.Іванова, В.Ходасевича, В.Набокова), потім реабілітація авторів, репресованих у 20-30-і рр. Лише незначна части­на творів цих авторів (Є.Замятіна, Б.Пільняка, А.Платонова, М.Булгакова, О.Мандельштама та інш.) була надрукована за їх життя або в період хру­щовської «відлиги». Вихід у світ творів, раніше заборонених цензурою, збі­льшився в 1987-1989 рр.: «Реквієм» А.Ахматової, «Софія Петрівна» Л.Чуковської, «Доктор Живаго» Б.Пастернака і т.д. Нарівні з цими твора­ми, які були видані в багатьох країнах і стали класичними, було видано без­ліч нерівних за якістю книг, написаних головним чином у 60-70-і рр., іноді письменниками, цілком лояльними до режиму. Частіше за все ці твори підпа­дали під заборону через те, що торкалися сталінської теми. Обмежимося тут найбільш помітними з них: «Діти Арбата» А.Рибакова, «Білі одежі» В.Дудінцева, «Зубр» Д.Граніна, «Зникнення» Ю.Тріфонова, «Життя й доля» В.Гроссмана, «Ночувала хмаринка золота» А.Приставкіна і т.д. Крім худо­жньої прози побачили світ численні мемуари, документи, щоденники: «Спо­гади» Н.Мандельштам, щоденник К.Симонова «Очима людини мого поко­ління», спогади Л.Разгона, А.Жігуліна, О.Драбкіної, І.Твардовського і т.д.

Кульмінаційною точкою процесу звільнення слова можна вважати знят­тя заборони з творчості представників «третьої хвилі» еміграції, що покину­ли або були вигнані з СРСР в 70-і рр., і взагалі із дисидентства. У цьому від­ношенні помітною подією стало видання віршів Й.Бродського, творів О.Галича, В.Некрасова та особливо О.Солженіцина. Крім художньої літера­тури у процес переусвідомлення минулого і в ідейні дискусії 1987-1990 рр. великий внесок внесли літературна критика та публіцистика, представники яких виступили з гострополемічними статтями-роздумами па політичні, со­ціальні та економічні теми. Серед найбільш яскравих можна привести еконо­мічне та політологічне есе М.Шмельова, Г.Попова, В.Селюніна і особливо численні нариси про шляхи соціалізму, про коріння сталінізму, про значення й зміст виникаючих перетворень І.Клямкіна, Ю.Карякіна, А.Цилко та інш.

Розпочавши з «товстих» щомісячних журналів, тираж яких виріс в кіль­ка разів (принаймні, у найбільш «ліберальних»), гласність швидко розповсю­дилася й па інші джерела формування громадської думки, менш елітарні та більш доступні: на тижневики, чиї вітрила наповнював «вітер змін», передусім «Московські новини» і «Вогник», па кіно (з виходом антисталінських фі­льмів «Покаяння», «Завтра була війна», «Холодне літо п'ятдесят третього...», «Влада соловецька» і просто реалістичних картин, які без прикрас зобража­ли повернення до звичайного життя «воїнів-іптернаціоналістів», що відвою­вали в Афганістані, убогість буднів або привілеї номенклатури) і особливо на телебачення, деякі передачі якого стали дуже популярними завдяки їх від­вертості та вільній манері («Дванадцятий поверх», «Погляд», «До й після опівночі», «П'яте колесо»). Ці передачі насмілилися звернутися до найбільш пекучих і найбільш трагічних тем: загубленість молоді, яка привела до росту наркоманії, алкоголізму та злочинності, екологічні катастрофи Чорнобиля, Аралу та Волги, свавілля бюрократії і т.п.