3. «Відлига» у зовнішній політиці

Теоретичні розходження в оцінці розвитку СРСР мали, як звичайно, конк­ретно-політичне відображення, передусім в області міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР, в якій після смерті Сталіна протиборствували дві стратегії. Перша з них, яка захищалася міністром закордонних справ Молотовим, в принципі визнаючи необхідність «паузи» в «холодній війні», виходила з того, що загальний курс радянської зовнішньої політики, засно­ваної на ідеї безперервної і неминучої боротьби між блоками, повинен був залишитися колишнім. СРСР, в якому були тільки закладені основи соціалі­зму, залишався вразливим, навіть незважаючи па успішне випробування во­дневої бомби влітку 1953 р. Звідси витікала необхідність більшого, ніж коли б то не було, затвердження керівної ролі СРСР у соціалістичному таборі. Друга стратегія, підтримувана Хрущовим і Мікояном, виходила з більш оптиміс­тичних оцінок, наполягаючи на сприятливому співвідношенні сил для СРСР, і обіцяла велику самостійність для країн соціалістичного табору - і навіть фактичний плюралізм в ньому, - визнавала можливість мирного співіснуван­ня двох блоків, а також «зони миру» в особі країн третього світу, до яких радянська дипломатія, починаючи з 1954-1955 рр. стала проявляти більшу увагу. Наявність цих двох стратегій в період боротьби за владу всередині керівної верхівки СРСР пояснює невпевнені, незв'язні, методом проб і поми­лок дії радянської дипломатії, яка бачила як тупики «холодної війни», так і необхідність шукати нові засоби маневрування на міжнародній арені.

У 1953-1956 рр. радянська зовнішня політика була відмічена поступо­вим встановленням нових відносин з двома соціалістичними країнами - Ки­таєм та Югославією, досвідом пошуку розрядки у відносинах з Заходом і переоцінкою уявлень про нейтралітет третього світу.

Нові радянські керівники усвідомлювали, що смерть Сталіна позбавила соціалістичний табір харизматичного лідера і загрожувала викликати гли­боку кризу в його керівництві. Примітно, що через кілька днів після кончини вождя «Правда» вмістила фотографію Маленкова разом з Мао Цзедуном, яка, як з'ясувалося, була змонтована без відому Маленкова. Ця маніпуляція мала не тільки анекдотичний характер: правляча верхівка відчула необхід-

ність використати престиж Мао для затвердження свого авторитету та ідео­логічної легітимності, як в СРСР, так і в міжнародному комуністичному русі. Китайський лідер скористався цим для задоволення інтересів Китаю по ши­рокому колу питань, насамперед економічних. Вже 26 березня 1953 р. угоду про торгівлю з СРСР, переговори про яку протягом кількох місяців стояли на місці, було укладено на вигідних для Китаю умовах. СРСР зобов'язався надати йому значну допомогу для будівництва 146 великих промислових об'єктів. У жовтні 1954 р. Хрущов, Булганін і Мікоян відправилися в Пекін, де доповнили цю угоду наданням нових великих кредитів. Радянські керів­ники зобов'язалися вивести війська з Порт-Артуру та Дайрену, відмовитися на користь Китаю від усіх економічних інтересів у Маньчжурії і ліквідувати радянсько-китайські змішані компанії з їх передачею у виняткову власність Китаю. Компартія Китаю домоглася від КПРС визнання свого роду кондо­мініуму в міжнародному комуністичному русі: попереднє узгодження з пи­тань, які представляють взаємний інтерес, і свого роду «розподіл праці» у зовнішній політиці (Китай вважав, що за своїм геополітичнпм положенням він може ефективніше підтримувати національно-визвольні рухи в третьому світі).

СРСР та Китай тісно і на рівних правах співробітничали у вирішенні двох важких міжнародних криз: війни в Кореї та війни в Індокитаї. У кінці березня 1953 р. Радянський Союз та Китай прийняли угоду про полонених під час війни в Кореї - пункт, в який протягом двох років впиралися перего­вори, - що відкрило дорогу до підписання 27 липня 1953 р. перемир'я в Пха-нмунджомі. Женевська конференція по Індокитаю стала другим кроком в зменшенні «міжнародної напруженості. Бажаючи досягти успіху в перегово­рах, у критичні моменти конференції СРСР та Китай спільно стримували в'є­тнамську делегацію. Це нове відношення до Китаю, як до привілейованого союзника, безсумнівно, сприяло оздоровленню радянсько-китайських відно­син, які надалі вже ніколи не були такими хорошими, як в період 1954-1956 рр.

Це ж бажання оздоровити відносини СРСР з соціалістичним табором лежало в основі радянсько-югославського примирення 1955 р. - події, яка мала незрівнянно більший ефект, ніж без шуму проведене урегулювання відносин між СРСР та КНР. Розрив із сталінською спадщиною був різким і раптовим. Вже влітку 1954 р. Хрущов почав, незважаючи на опір Молотова, готувати зближення з Югославією. 23 травня - 3 червня 1955 р. Хрущов, Булганін і Мікоян здійснили візит до Белграда, під час якого Хрущов виразив «щирий жаль» з приводу розбіжностей, що виникли раніше, відповідальність за які він переклав на «нині викритих ворогів народу: Берію, Абакумова та інших... які сфабрикували фальшиві матеріали проти югославських керівників». До кіпця тижня напружених переговорів усі вимоги Тіто були задоволені. Опуб­лікована 2 червня спільна заява не тільки містила визнання, що політика військових блоків посилює міжнародну напруженість, і шо розвиток мирного співіснування передбачає співпрацю всіх держав, незалежно від ідеологічних та соціальних відмінностей, але й проголошувала, що питання внутрішньої організації, суспільного устрою та різних форм соціалістичного розвитку від­носяться до виняткового ведення народів цих країн. Югославія отримала також значну економічну допомогу. Зі свого боку вона не зробила ніяких значних поступок, залишившись на позиціях нейтралітету. Радянсько-юго­славське примирення привнесло в східний блок практичний плюралізм, в чому полягав серйозний ризик: приклад міг виявитися заразливим і привести до ерозії авторитету СРСР. Для держав Східної Європи, яким радянська модель була нав'язана як єдино можливий соціалістичний шлях у надзвичайно скру­тних умовах, навіть обережне визнання Радянським Союзом законності юго­славського шляху створювало небезпеку перегляду ряду принципових поло­жень, що незабаром і сталося.

Хоча внутрішньополітичні зміни в соціалістичному таборі виявилися в середньостроковому плані найзначнішими, нові радянські керівники вважа­ли більш насущним перегляд відносин з капіталістичними країнами, оскіль­ки їх стан представляв куди більш серйозну небезпеку для перепочинку, не­обхідного новому керівництву для найшвидшого затвердження свого авто­ритету і влади у власній країні. Ми вже зазначили його готовність покласти кінець війні в Кореї, яка викликала безпрецедентну хвилю аптнрадянських проявів у СШЛ, і прагнення забезпечити успіх переговорів у Женеві по Індо­китаю. Головним питанням відносин між Сходом та Заходом залишалося переозброєння Німеччини. Західні проекти створення європейського оборон­ного співтовариства, що передбачало об'єднане командування європейських армій і до якого була б інтегрована Західна Німеччина, особливо непокоїли Москву, яка боялася, що в цих нових європейських збройних силах Федера­тивна республіка займе домінуюче положення і тим самим під загрозою ви­явиться не тільки Східна Німеччина, але й Польща і (в меншій мірі) Чехосло-ваччина - дві держави, чиї західні кордони ФРН відмовлялася визнати оста­точними. Хоча через протидію Франції і на велику радість Москви плани європейського оборонного співтовариства не були здійснені, Паризькі уго­ди жовтня 1954 р. закріпили включення Західної Німеччини у військову ор­ганізацію НАТО. Для обговорення нової ситуації в листопаді 1954 р. у Мос­кві була скликана нарада представників європейських соціалістичних країн, на яку зі статусом спостерігача був запрошений Китай, що стало ще одним доказом його тювого привілейованого положення. Проголошена Молото­вим па нараді промова була однозначно направлена проти продовження розрядки і закликала до колективної відсічі у разі ратифікації Паризьких угод. Оскільки широка кампанія протесту, розгорнута у час і після зустрічі, не змо­гла перешкодити цій ратифікації, в травні 1955 р. у Варшаві була проведена нова нарада, яка розглянула питання про створення Організації Варшавсь­кого Договору. Тим часом Маленкова було усунено зі своїх постів і значно послаблено вплив Молотова в правлячій групі, де відтепер домінували Хру­щов і прихильники розрядки. їх стараннями створення організації Варшав­ського договору супроводжувалося обережностями, які повинні були ясно показати небажання СРСР посилювати напруженість у відносинах між Схо­дом та Заходом. З цих же міркувань, щоб створити сприятливі умови для можливих переговорів з німецького питання, було відстрочене включення Східної Німеччини в систему Об'єднаного командування. Договір являв со­бою відповідь, визнану необхідною, але досить стриману за тоном і змістом. Хоч у військовому плані створення ОВД відчутно не змінило співвідношення сил в Європі, воно сприяло інституціоналізації відносин між СРСР та східно­європейськими країнами, які до цього спиралися тільки на незаперечний ав­торитет Сталіна та двосторонні угоди, а також надовго легалізовувало при­сутність радянських військ у Східній Європі, яким належало відтепер грати вирішальну роль в моменти внутрішніх криз у цьому регіоні.

15 травня 1955 р., наступного дня після укладення Варшавського дого­вору, СРСР, США, Великобританія та Франція підписали договір з Австрі­єю. СРСР погодився вивести свої війська з Австрії в обмін на деякі незначні поступки. У відповідь на зобов'язання Австрії дотримуватися суворого ней­тралітету, вона була прийнята в ООН та Раду Європи. Цей договір став важ­ливим етапом у пом'якшенні напруженості між Сходом та Заходом. Однак невдача наради на вищому рівні - першої зустрічі такого масштабу після Потсдаму, - яка зібрала в липні 1955 р. в Женеві Хрущова (до радянської делегації входили також Молотов, Жуков і Булганін), Ейзенхауера, їдена та Фора, показала, що загальна й тривала угода між двома таборами ще зали­шалася недосяжною. Разом з тим ця зустріч залишила після себе «дух Жене­ви», який закликав до більш тісних і регулярних контактів і залишав відкри­тими двері до переговорів. Візит до Москви у вересні 1955 р. канцлера Аде-науера, в ході якого були встановлені дипломатичні відносини між Радянсь­ким Союзом і ФРН, зміцнив ці умонастрої, що відрізнялися прагматизмом і не супроводжувалися новими теоретичними побудовами, яким належало бути сформульованими тільки на XX з'їзді КПРС.

Схема двополюсного миру, розділеного на два антагоністичних табори, не залишала державам третього світу, які щойно отримали незалежність, можливості грати скільки-небудь самостійної ролі в геополітиці. їх незалеж­ність розглядалася як чисто формальна, і, навіть якщо вони оголошували про свій нейтралітет, радянське керівництво бачило в цьому прийом, покли­каний приховати їх проімперіалістичну орієнтацію. Так відбувалося, напри­клад, з Індією, прем'єр-міністр якої Перу незмінно кваліфікувався як «лакей британського імперіалізму». Однак з 1954-1955 рр. радянська дипломатія почала визнава ги деяку цінність політики нейтралітету. Оскільки баланс сил двох таборів не дозволяв розраховувати на швидке розширення світової со­ціалістичної системи, здавалося розумним підтримувати прагнення до неза­лежності нейтральних країн, що відмовлялися від приєднання до військових блоків, які прагнули створити США. Під час поїздки Хрущова і Булганіна восени і 955 р. до Індії, Бірми та Афганістану вони не тільки позитивно оці­нили політику нейтралітету і внесок даних країн у справу миру, але й надали їм великі кредити на економічний розвиток (наприклад, більше 135 мли. долл. на будівництво могутнього металургійного комплексу в Індії), що виявилося свого роду «винагородою» нейтралітету країн третього світу. Для цих країн хороші відносини з СРСР могли стати засобом тиску і пред'явлення більш жорстких вимог до США. З іншого боку, для СРСР ця політика відкривала нові можливості розширення його присутності на міжнародній арені і ство­рення в багатополюсному світі цілої системи союзів, центром якої він міг би стати. Але для і іього СРСР було необхідно знайти дипломатичні, економічні та військові інструменти світової політики і, забезпечивши динамізм свого економічного та соціального розвитку, стати прикладом для численних кра­їн, перед якими стояли ті ж проблеми розвитку та індустріалізації. У відноси­нах з цими країнами СРСР незабаром стикпувся з конкуренцією Китаю. Останній зіграв першорядну роль в Бандунзькій конференції (квітень 1955 р.), скликаній групою країн, «що не приєдналися» (в тому числі Індією, Індонезі­єю та Бірмою), чиї дипломатичні зусилля сприяли перемир'ю в Кореї та успі­ху Женевської конференції, і до чиїх намірів входило посилення впливу дер­жав Азії та Африки на світову політику. Однак безпосередньо в той момент збіг радянських і китайських інтересів брав верх над суперництвом за вплив. Так, хоча СРСР, який вважав себе й азіатською державою, не був запроше­ний на Бандунзьку конференцію, Чжоу Еньлаєм там були встановлені хоро­ші контакти з Насером, які виявилися корисними для розвитку радянсько-єг­ипетських зв'язків. Прискорення процесу деколонізації у другій половині 50-х і на початку 60-х рр. незабаром відкрило нове поле діяльності для ще раз переглянутої радянської зовнішньої політики.