прапороносці

Наші солдати і офіцери не думали про подвиг, коли рятували від загибелі сотні бранців різних національностей, коли, звільняючи від фашистів Прагу, Краків чи Варшаву, турбувалися, як не пошкодити древні архітектурні споруди цих прекрасних міст, коли, забувши про помсту, годували голодних людей у самій Німеччині. Але це й був справжній гуманізм, справжній моральний подвиг людей, якими рухала любов, а не ненависть, добро, а не зло.

Щоб урятувати життя громадян Будапешта, капітан Ілля Остапенко разом з іншими парламентерами йде на переговори з ворогом. Мужні люди були розстріляні оскаженілими від безсилої люті фашистами. Герой роману Саша Сіверцев у розмові з Євгеном Чернишем захоплюється подвигом парламентерів:

«Уявляєш собі, серед страшного бойовища, власною рукою підняти раптом прапор гуманності, відчути, що ціною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дітей, матерів, рятуєш від винищення музеї, храми, парки, мости…»

Болить серце у Саші Сіверцева не лише за зруйнований Петергоф, за осквернені пушкінські місця, за Ермітаж. Йому хочеться, щоб збереглися пам’ятники в Будапешті: «— Прокляті, прокляті! — з болем вигукнув Сіверцев, підводячись. — Від Пушкіна до Дунаю!.. Скрізь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх — тільки й чуєш: цивілізація, культура, прогрес!»

Залишаючи неушкодженими каштани в одному з кварталів Будапешта, солдати турбуються про те, аби діти міської околиці дихали чистим повітрям: «Може, ваша малеча, бавлячись після війни під цими зеленими деревами, спом’яне і нас незлим, тихим словом. Так, товариші? — Так! — озвалася вогнева. — Так!

І старший лейтенант наказав підняти міномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вікон. Мінометам у такій позиції каштани не заважали».

За словами М. Наєнка, наші бійці не просто звільняли від фашистських загарбників поневолені землі Східної Європи, «…мета в них ширша: боротьба за істинну свободу кожної людини». І тому вони визволяють прикутого фашистами до кулемета смертника-хорвата, дають притулок угорському художнику Ференцу, рятують життя в’язням концтабору, приреченим на смерть.

Зобразивши в романі страждання, кров, смерть, Олесь Гончар з усією силою свого таланту засудив війну і завойовництво як найжахливіші злочини, спрямовані проти людства, проти кожної окремої людини. І в цьому — великий гуманізм письменника.

Герої його твору сповнені рішучості покінчити з війною назавжди. Якби Гітлер потрапив до рук солдатів, вони покарали б його найжорстокіше: хай би копав окопи в усі осінні дощові ночі доти, «доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у ній», або закували б у ланцюги антонесок, гітлерів, не даючи їм ні їсти, ні пити, «хай би душогуби їли отой попіл наших спалених хат… щоб натерпілися тої війни, аби нікому й не забажалося її вже ніколи!»»

Хома Хаєцький, виступаючи в парламенті перед уявними міністрами, звертається до них:

«— Міністри… Гей, ви, міністри! Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. …знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну».

Символічною є описана письменником сцена перебування Євгена Черниша в парламенті:

«Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючи по них неуважним сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них».

У словах Черниша ніби вчувається голос самого Олеся Гончара, який пристрасно звертається до поколінь нинішніх і прийдешніх:

«Ви не повинні бути ніким забуті: ні мінливими політиками, ні дипломатами».

Твір Олеся Гончара мав епохальне значення як для літературного процесу, так і для піднесення духовності нації. Аналізуючи жанрово-стилістичні особливості роману, Микола Жулинський пише:

«Мабуть, Олесь Гончар не передбачав, що «Прапороносці» постануть перед світом у формі народного епосу, в лірико-романтичній тональності «Слова о полку Ігоревім» і наче прадавні слов’янські дружинники піднімуть свої знамена за землю Руську в новому визвольному поході їхні нащадки — Хома Хаєцький і Юрій Брянський, Роман і Денис Блаженки, Євген Черниш… «Хлопці йшли, як боги! Весь обрій всіявся тими сірими «богами». Одні підіймалися пологим схилом, інші вже зникали за горбом і наче входили в землю».

Прості звичайні хлопці, рядові солдати й офіцери, вони не думали про те, що увійдуть до історії, що їх назвуть героями. Але сьогодні ми називаємо їх саме так, розуміючи, що перемога в битві з фашизмом стала можливою завдяки багатьом відомим і невідомим героям. Пронісши через усю війну любов до свого народу, не втративши людяності, доброти, милосердя, не загубивши на далеких дорогах Європи чистоти і душевної відкритості, вони здійснили справжній моральний подвиг, пам’ять про який повинна жити вічно.