Міністерство освіти і науки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Криворізький педагогічний інститут

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

Кафедра історії України

«Допущено до захисту»

Завідувач кафедри

_____________д.і.н., Шайкан В.О. Реєстраційний №_________ ___________2012 р. «___»___________2012 р.

ФОРМУВАННЯ ПРЕДМЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ВМІНЬ ТА НАВИЧОК ШЕСТИКЛАСНИКІВ ЗАСОБОМ ВИКОРИСТАННЯ ДИДАКТИЧНИХ ІГОР ПРИ ВИВЧЕННІ

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ МІСТ-ДЕРЖАВ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я.

Кваліфікаційна робота

з історії України

студентки історичного факультету

освітньо-кваліфікаційного рівня

«спеціаліст» Примак Анни Вікторівни

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Печеніна Наталя Анатоліївна

Кривий Ріг – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ПРОБЛЕМИ………..7

Висновки до першого розділу…………………………………………………19

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ОСЕРЕДКІВ ГРЕЦЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ У ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї………………………...21

2.1. Грецька колонізація Північного Причорномор’я…………………...21

2.2. Боспорська держава…………………………………………………..32

2.3. Ольвійська держава…………………………………………………...41

Висновки до другого розділу…………………………………………………..47

РОЗДІЛ 3. ФОРМУВАННЯ ПРЕДМЕТНО-ІСТОРИЧНИХ ВМІНЬ ТА

НАВИЧОК ШЕСТИКЛАСНИКІВ ЗАСОБОМ ВИКОРИСТАННЯ ДИДАКТИЧНИХ ІГОР………………………………………………………...48

3.1. Проблема формування предметно-історичних вмінь в науковій літературі…………………………………………………………………..48

3.2. Дидактичні ігри на уроках історії як засіб формування предметно-історичних вмінь шестикласників………………………………………..54

3.3. План-конспект уроку з теми: «Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї»……………………………………………………………63

Висновки до третього розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми.

Античні міста Північного Причорномор’я – міста, що виникли в ході грецької колонізації на північному березі Чорного моря в VIІ -VІ ст. до н.е. Початок дослідження їх припадає на кінець XVIII ст. Воно здійснювалося на основі археологічних пам’яток – артефактів і свідченнях давніх авторів. За цей довгий час було відкрито багато античних поселень, деяким із яких судилося зникнути назавжди, велику кількість матеріальних предметів, які складають сучасні наукові колекції музеїв і розкривають проблеми, пов’язані із соціально-економічним, політичним і культурним розвитком грецького населення, було написано безліч наукових праць, з метою ознайомлення фахівців і найширшого кола читачів України й інших країн з пам’ятками античної культури Північного Причорномор’я. Але на сучасному етапі розвитку науки інтерес у дослідженні античності, а саме на території України, у Північному Причорномор’ї, не зменшується, а набирає обертів. Особливої уваги заслуговує питання суспільно-політичного розвитку міст-колоній, у зв’язку з виходом на перший план особистості та дослідження її психології. З’являються нові білі плями у історії античних міст-держав, які стосуються різних сфер життя людей і привертають увагу не лише науковців України, а й Російської Федерації, США, Польщі, а також широке коло людей, які цікавляться неосяжною й багатогранною історією стародавніх Греції та Риму, маленькою складовою частинкою якої є історія Північного Причорномор’я.

На сучасному етапі розвитку історичної науки серед українських і російських істориків питаннями грецької колонізації приділяють увагу Л. І. Кормич, В. В. Багацький, Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, А. П. Іванова, В. І. Кадєєв; П. П. Толочко, О. Д. Бойко. На дослідження проблем розвитку Боспорського царства звертали увагу Ю. А. Виноградов, В. М. Зубар, А. С. Русяєва, Є. О. Молєв, Н. А. Печеніна, С. Ю. Саприкін, Ф. В. Шелов-Коведяєв та ін. Розкриттям особливостей розвитку Ольвійської держави займалися не так шМ. В. Скржинська, А. С. Русява, С. Д. Крижицький та ін.

Розгляд даної теми в шкільному курсі історії Стародавнього світу у 6-му класі доцільно будувати на основі застосування дидактичних ігор, спираючись на вікові психофізіологічні особливості дітей даного віку.

Сучасне суспільство потребує активної і ініціативної особистості, яка вміє творчо мислити, приймати нестандартні рішення, швидко і адекватно реагувати на нестандартну ситуацію. Це потребує переорієнтації задач освіти на необхідність не лише сформувати навички і розвинути уміння, але і навчитись творчо користуватися ними. Дана задача може бути вирішена при послідовному застосуванні активних, в т.ч., ігрових, методів навчання. Тому, дидактична гра, разом з іншими сучасними засобами педагогіки, повинна зайняти в практиці навчання достойне місце, так як, на відміну від багатьох традиційних прийомів, більше орієнтована на розвиток гуманної і всебічно розвиненої особистості в процесі виробництва, інтерпретації, збереження і поширення культурних цінностей.

Однак, не дивлячись на велику кількість інформації, не всі морально, психологічно і методично підготовлені до адекватного сприйняття, активного функціонування особистості в процесі участі в подібній формі учбової діяльності. Відсутнє не лише правильне уявлення про дидактичні ігри і уміння відрізняти їх від засобів розваг, але і звичайні, комунікативні, навички ігрової діяльності. Все це дає поштовх до перегляду підходів в освіті як реалізація таких засобів навчання, як дидактична гра.

Педагогічне рішення проблеми дидактичних ігор дозволить здолати протиріччя між традиційними методиками для життєдіяльності в соціально-культурній сфері і необхідністю системної розробки нових підходів до навчання, що включають ігрові технології, орієнтовані на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства.

Сучасний стан висвітлення проблем застосування дидактичних ігор в науковій літературі включає ряд аспектів: соціально-філософський, культурологічний, методологічний, психологічний, педагогічний. Так, сутність і специфіка гри розкривається в роботах С.У. Гончаренка, Г.Селевка, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського, В.В. Кузьменка, П.М. Щербаня. Аналізу методологічних проблем дидактичних ігор на уроках історії присвячені роботи О. Жорника, О.Л. Кожем’яки, О. В. Барбінець, К. О. Баханова, В. Г. Дяків, Ф. Л. Левітас, О. О. Салата, М. Марченко, О. Е. Охредько, О. П. Мокрогуз, О. І. Пометун. Психологічні аспекти ігор досліджувалися А.В. Петровським, Д.Б. Ельконіним, В.Б. Шапаром.

Мета дослідження полягає у перевірці дидактичних умов формування предметно-історичних умінь і навичок у шестикласників засобом використання дидактичних ігор при вивченні суспільно-політичного устрою міст-держав Північного Причорномор’я.

Завдання дослідження:

1. охарактеризувати стан джерельної бази та дослідження проблеми античних міст-держав у Північному Причорномор’ї на сучасному етапі розвитку історичної науки;

2. розкрити особливості суспільно-політичного устрою грецьких колоній у Північному Причорномор’ї на прикладі Боспорського царства та Ольвійської держави;

3. визначити особливості формування предметно-історичних вмінь і навичок у шестикласників шляхом використання дидактичних ігор;

4. розробити план-конспект уроку з історії Стародавнього світу з використанням дидактичних ігор на тему: «Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї».

Об’єкт дослідження: формування в учнів предметно-історичних умінь і навичок на уроках історії в 6 класі.

Предмет дослідження: особливості використання дидактичної гри як засобу формування предметно-історичних вмінь і навичок при вивченні суспільно-політичного устрою міст-держав Північного Причорномор’я шестикласниками.

Хронологічні межі: друга половина VII до н.е. (час заснування першого полісу-колонії) – середина І ст. до н.е. (входження грецьких колоній до складу римської провінції – Нижньої Мезії).

Географічні межі охоплюють територію Північного Причорномор’я, материкової Греції і грецької частин Малої Азії.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань передбачалося застосування комплексу методів, який включав: аналіз історичної та психолого-педагогічної літератури із проблеми дослідження – для обґрунтування теоретичних положень; історико-педагогічний – для історико-філософського аналізу; вивчення і узагальнення досвіду; історико-ретроспективний; цивілізаційний; історичної періодизації; синхроністичний; порівняння; спостереження; узагальнення.

Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг роботи без списку використаних джерел та літератури - … сторінок. Список використаних джерел та літератури нараховує 79 позицій.

Апробація дослідження відбулась під час VI Всеукраїнської наукової конференції (м. Кривий Ріг, 23-24 березня 2012 року)

Було опубліковано статтю: Свідчення давніх авторів про Північне Причорномор’я та Крим // Гуманістичні цінності світових цивілізацій і проблем сучасного світу: Збірник студентських наукових праць. Вип. 6 / Гол. ред. О. І. Кожухар. – Кривий Ріг, 2012. – С. 57-60

РОЗДІЛ 1.

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ПРОБЛЕМИ

Давно відомо, що будь-яке свідоцтво літературних джерел про ту чи іншу подію давньої історії має для дослідника першочергове значення. Його цінність підвищується, якщо воно йде від сучасника чи безпосереднього учасника подій. Якщо ж інформація, отримана з такого джерела, підтверджуються ще й археологічними знахідками чи даними епіграфіки, то важливість свідчення взагалі важко переоцінити.

Античні письменники проявили великий інтерес до місцевого населення Північного Причорномор’я, але історія грецьких причорноморських міст звертала їх увагу лише епізодично, головним чином у зв’язку з певною ситуацією власне грецької історії. Так, наприклад, Плутарх в біографії Перікла повідомляє про його експедиції на Чорне море в 444 р. до н.е. [24, с. 28]. Короткі свідчення про царів і правителів Боспору повідомляє Діодор Сицилійський, використовуючи (на думку багатьох вчених) працю якогось невідомого нам місцевого боспорського історика [16, с. 58-61]. Ряд цікавих, хоча і не зовсім достовірних епізодів з історії Боспору можна знайти в «Військових хитрощах» Поліена [52]. Але в цілому стан джерел не дає можливості відтворити історію Північного Причорномор’я з тією повнотою, з якою це можна зробити для основних центрів Греції.

Є фрагментарні свідчення, які дають можливість відтворити окремі факти з причорноморської історії чи проливають світло на суспільні відносини. Нажаль, праці місцевих істориків, уродженців причорноморських міст, не дійшли до нас, хоча такі історики, без сумнівів, були; зокрема, надпис «Декрет на честь історика Сіріска» (коли і в якій частині міста був знайдений невідомо) в Херсонесі зберіг ім’я одного з них, історика Херсонесу, Сіріска, сина Геракліта (III ст. до н.е.). Він займався як сакральними, так і політичними питаннями, писав про дружні стосунки своїх співгромадян із боспорськими царями й грецькими полісами [24, с. 28].

Не менш яскравою фігурою був анонімний, мабуть, боспорський (найімовірніше, пантікапейський) історик, який описав боротьбу за владу синів царя Перісада І (349/348-310) і правління його сина Евмела І (310/309-304/303), тобто історію Боспору в 311/310 – 304/303 до н. е. з філософськими ремінісценціями, збережену Діодором із Сіцілії [44, с. 337].

Цінними є праці античних географів, серед них на першому місці стоїть «Географія» Страбона. Страбон – знаменитий грецький географ, сучасник виникнення Римської імперії і кінця епохи еллінізму. Географія як наука для нього була наукою практичною, мета якої – користь для правителів, тому він підкреслював, що при написанні своєї «Географії» він мав на увазі «державні інтереси і користь народу». В 7 із 17 книг Страбон говорить, про «країну аж до приморських областей між Борисфеном і гирлом Меотиди» [66, с. 281]. Цінність цього джерела велика, так як автор при створенні своєї праці використовував не лише власні спостереження, а й твори своїх попередників, які жили задовго до нього, таких як Неоптолем, Гіпсікрат, Ератосфен та ін. Він говорить про міста та невеликі поселення, детально описує клімат, природні умови, рослинний і тваринний світ, місцевість, надаючи у цифрах відстані між об’єктами. Страбон не прагне до причинного пояснення явищ і до теоретичних побудов і гіпотез, замість пояснень у нього лише констатація фактів і явищ [66, с. 781].

Особливе місце серед праць античних авторів посідає «Історія» Геродота із Галікарнасса. Залишається невідомим, чи міг Геродот відвідати Північне Причорномор’я та місто Ольвію, чи він просто переказував повідомлення своїх грекомовних інформаторів. Прямих вказівок про його знайомство з цими далекими краями ми не знаходимо в його творі, а деякі моменти свідчать скоріше про поверхову обізнаність, ніж про справжнє знайомство. Четверта книга («Мельпомена») із дев’яти, а точніше, її перша половина, присвячена Східній Європі дослов’янської епохи, тут розповідається про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів, сусідні зі скіфами племена. Подається географічний опис Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про просування персів у Скіфії [12, с. 8]. Таким чином, із праці «батька історії» ми можемо отримати відомості про землі, на яких оселилися греки-переселенці та про їх сусідів, культура яких значно вплинула на еллінів. Продовжувачами Геродота стали Фукідід (бл. 460-399 рр. до н. е) і Ксенофонт (бл. 430-354 рр. до н.е.), але, на відміну від Геродота, їхня увага була зосереджена лише на політичних подіях.

Фукідід - давньогрецький  історик, автор основ історичної критики. Його авторству належить незавершена «Історія Пелопоннеської війни», перший історичний твір, в якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій. Він першим з істориків почав використовувати як джерело державні документи (зокрема, міждержавні угоди), критично підходив до аналізу історичних джерел та міфів. Праця Фукідіда відзначається точністю у викладі фактів і прагненням до об’єктивності. В його творі можна знайти відомості про скіфів, відзначено їх воєнну силу і вміння: «…серед всіх держав у Європі між Іонійським морем і Евксинським понтом ні одна не могла зрівнятися з ним (царством одрісів) по кількості грошових доходів та іншого багатства, тоді як по військовій міці і чисельності війська воно далеко поступалося скіфському царству. Бо в цьому відношенні зі скіфами взагалі не може зрівнятися ні один народ. І не тільки в Європі, але навіть і у всій Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти скіфів, якби вони були єдині» [72, с. 342].

Для доповнення творів Геродота вчені часто використовують трактат славетного грецького лікаря і реформатора медицини Гіппократа «Про повітря, води й місцевості». В його праці міститься чимало згадок про Скіфію. Відповідні клімату, за Гіппократом, не лише рослинність і тваринний світ, а й людність цієї місцевості. Він досить докладно розповідає про «довгоголовий» народ і природу їх зовнішнього вигляду, згадує плем’я савроматів та степових скіфів, що ведуть кочовий спосіб життя. Взагалі ж він описує природні умови території, звичаї народів, які на ній проживали, їх зовнішність, та пов’язані з цим особливості їх організму. Хоча його свідчення і не завжди достовірні та інколи суперечать одне одному, але є надзвичайно важливими, зокрема, для вивчення особливостей організму людей, які населяли південні території сучасної України, як реакцію на навколишнє середовище та спосіб життя [13, с. 46-47].

Античний оратор Ісократ (V – IV ст. до н.е.) у праці «Трапезитская речь» розкриває одну зі сторін політичних і економічних відносин між Аттикою і Боспором, а саме, зміст і форми торгівлі, кредиту, фінансового і торгового права – те, про що не згадують основні джерела давньої історії Причорномор’я [26].

До питань природи звернувся «батько ботаніки» Феофраст, який жив у IV-ІІІ ст. до н.е. У своєму творі «Дослідження про рослини» він повідомляє про особливості природи Північного Причорномор’я. Він пише про культурні і дикі рослини, вказує на видовий склад флори: «… шовковиці там (біля Пантікапея) ростуть у надлишку і досягають значної висоти, а також і гранати, якщо їх накривати на зиму; груш і яблук дуже багато, найрізноманітніших сортів і гарної якості… З дикоростучих дерев там є дуб, в’яз, ясен і подібні їм; немає сосни, ялини та пінії і взагалі ніяких смолистих дерев; ліс цей сирий, так що дуже мало йде в справу, окрім збудівель просто неба…» [67, с. 133]. Він описує також пори року: «В Понті біля Пантікапея вимерзання рослин відбувається двома способами: інколи від холоду, якщо рік суворий, а інколи від морозів, якщо вони стоять довгий час. І те й інше буває переважно після сонцеворотів через 40 днів. Морози бувають за ясної погоди, а холоди, від яких відбувається вимерзання, переважно тоді, коли за ясної погоди падають снігові луски…» [67, с. 160].

Ще один давньогрецький історик – Діодор Сицилійський у своїй «Бібліотеці» наводить чимало фактів та оповідей щодо Північного Причорномор’я. Він спирається на попередній нагромаджений історичний та географічний набуток, але наводить і чимало оригінального матеріалу, що дозволяє припустити, що історик користувався також і скіфськими джерелами. Діодор повідомляє легенду про амазонок, про гіпербореїв з їхнім культом Аполлона та їхнє життям взагалі, про Крим (Тавриду): культ Артеміди, релігійні обряди, царів і правителів, природні умови. Окремий інтерес становить викладення генеалогії та спадкоємності боспорських правителів. Найдокладніше Діодор торкається колізій битви за владу трьох синів царя Парисада, померлого у 310/9 р. – Евмела, Сатира і Притана [16, с. 52].

Відомий римський письменник, натураліст, воєначальник Гай Пліній Секунд (або Пліній Старший) у своїй праці «Природнича історія» розглядає окремі питання географії, зоології, ботаніки, етнології, історії, мінералогії, астрономії, людинознавства та низки інших наук. Як і багато інших письменників, він постійно звертається до північнопричорноморських реалій, а також наводить байки про цей край, розповідаючи про щасливий народ – гіпербореїв [11, с. 88]. З його розповідей ми дізнаємося про ріки, тваринний та рослинний світ, поширення мінералів та корисних копалин, про етнічний склад людності, медицину, військову справу, будівництво та багато іншого [11, с. 84-96]. Автор широко залучає твори своїх попередників, деякі із котрих були втрачені і не дійшли до наших днів, дотримується аналітико-критичного викладу, перевіряючи свідчення інших авторів і намагається відділити міфи від дійсності.

До найдавнішої історії звертався й грекомовний письменник з Македонії Поліен, який жив у ІІ ст. н.е.. Він є автором твору «Військові хитрощі». Для створення своєї праці Поліен користувався різними джерелами. Розповіді, що говорили про історію Боспору були запозичені з творів ранньоелліністичного часу (скоріше за все, у Дуріса Самоського), що ґрунтувалися на місцевій традиції. У своїй праці він згадує такі історичні імена, як Левкон, Сатір і Перісад (ІV ст. до н.е.) та історичні події, що з ними пов’язані. Цікавий факт міститься у розповіді автора про війну Левкона з геракліотами, а саме, союз зі скіфами: «Одного разу гераклійці виступили проти Левкона з численним флотом і почали висаджуватися в його країні, де їм захочеться; Левкон, бачачи, що його військо діє незлагоджено і не протистоїть висадці ворогів, для протидії поставив попереду гоп літів, а позаду них – скіфів, і наказав останнім у випадку, якщо гоп літи будуть діяти в’яло і дозволять ворогам висадитися, стріляти і в них…» [52]. Це єдиний опис воєнних дій на берегах Керченської протоки, який зберегла антична письмова традиція [8, с.72].

Давньоримський історик ІІ ст. н.е. грецького походження Аппіан є автором «Історії Риму», яка багата на фактичний матеріал. В ній важливе місце посідає частина, присвячена війнам Риму з Мітрідатом IV Євпатором. Аппіан докладно описав політику Мітрідата стосовно північно-причорноморських греків та скіфів і його смерть у Пантікапеї [1].

Таким чином, свідчення давніх авторів становлять важливу групу джерел для вивчення історії степової України. Насамперед, це ґрунтовна «Історія» Геродота та відомості, що містяться в роботах Страбона, Гіппократа, Діодора Сицилійський та ін. Для істориків вони становлять особливу цінність, бо без них дослідження давньої історії нашої батьківщини були б не такими повними і майже неможливими.

Складність дослідження історії грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї полягає в тому, що ми не маємо достатньої кількості писемних джерел, зокрема свідчень давніх авторів. Тому для відтворення певних подій, встановлення хронології, особливостей вірувань, повсякденного життя, торговельних та культурних зв’язків, занять населення, економічного розвитку вченими широко використовуються археологічні джерела, які суттєво доповнюють наявні писемні джерела та дозволяють усунути прогалини в сторінках історії.

Початок дослідження античних пам’яток Північного Причорномор’я припадає на кінець XVIII – першу половину ХІХ ст. Він пов'язаний з історико-археологічними подорожами П. Сумарокова, П. С. Палласа, І. Потоцького, Г. Е. Келера, П. І. Кеппена, під час яких було зібрано перший археологічний матеріал [10, с. 202]. На його основі у першій половині ХІХ ст. створюються музеї в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Їхня діяльність спрямовувалася на вивчення переважно античних пам’яток. У 1801 р. інженер-генерал П. К. Сухтелен проводить в Ольвії перші археологічні розкопки, трохи пізніше розпочалися розкопки поблизу Керчі й у Херсонесі. Регулярного характеру розкопки пам’яток античної культури Північного Причорномор’я набули з кінця ХІХ ст. [15, с. 158]

З кінця ХІХ ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та їхніх некрополів на території України – Березані та Ольвії (Б. В. Фармаковський та Е. Р. Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К. К. Костюшко-Валюжинич, Р. І. Лепер), Пантікапея (К. Є. Думберг, В. В. Шкорпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд.

У пожовтневий (1918-1931 рр.) період, а особливо після Великої Вітчизняної війни (1947-1989 рр.) зросла увага до так званого масового матеріалу, який дає змогу висвітлити цілий ряд важливих елементів матеріальної і духовної культури стародавнього населення. Внаслідок проведених робіт було виявлено сотні сільських поселень на узбережжі моря, розкопано різноманітні архітектурно-будівельні об’єкти, виробничі споруди тощо. Завдяки цьому склалося досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор’ї – Тіри, Ольвії, Херсонеса і Боспору [15, с. 160].

Вчені визнали, що археологічні джерела, які здобувають при розкопках міст, поселень і некрополів (могильників), є найконкретнішими. Особливу увагу, на думку П. П. Толочко, заслуговують «давні написи: лапідарні (вирізьблені на камені), графіті (прокреслені на керамічному посуді), дипінті (намальовані фарбою на посудинах). Перші відображають значною мірою державну діяльність (різноманітні урочистості, шану вальні декрети, постанови, закони, присвяти на честь найвидатніших громадян міст-держав), другі відбивають рівень писемності, ідеологічні уявлення рядових жителів (присвяти, побажання тощо), треті – це в основному міри об’ємів, мітки, присвяти та ін.» [15, с. 161].

Кожна колонія карбувала свою монету. На початку колонізації греки Малої Азії ще не знали карбованої монети. Учені довели, що найдавніші монети відливалися переважно з електру (сплаву золота і срібла), а в Північно-Західному Причорномор’ї найдавніші монети виготовляли із бронзи (сплаву міді з оловом). Покровителем іонійців, які заснували більшість грецьких поселень на теренах Південної України, був Аполлон Дельфіній. Тому не випадково в Ольвії спершу почали виготовляти бронзових дельфінчиків, які, власне, ще не були монетами, але вже виконували функцію не лише оберегів, а й грошей. Згодом ольвіополіти почали відливати великі бронзові монети – аси трьох номіналів із зображенням сови. Карбування монет в Пантікапеї розпочалося близько 530-520 рр. до н.е. Виявлені цікаві зразки монет, що виготовлялися не лише державою, а й храмом Аполлона Лікаря. Цей факт пов'язаний з діяльністю представників знатного мілетського роду Археанактидів, які стали спадкоємними жерцями цього храму. Останній із них випустив монету із зображенням скальпа лева.

Монети карбувалися також у деяких полісах (Німфея, Феодосія, Тіра та ін.), серед них є чудові зразки бронзових (халки, тетрахалки), срібних (драхми, дидрахми, тетрадрахми) та золотих (стратери) монет. Їх зміст і форма несуть відбиток впливів політичних, економічних та соціальних історичних умов розвитку античних міст Північного Причорномор’я [28, с. 176-178]. На основі аналізу монет можна зробити висновки щодо соціально-економічного розвитку полісів, політичних процесів, ідеологічних уявлень та ін.

Вагомий внесок в археологічне дослідження й вивчення різних аспектів історії та культури Березані, Ольвії та Нижнього Побужжя в різні роки ХІХ-ХХ ст. зробили Б. В. Фармаковський, Л. М. Славін, О. М. Карасьов, С. Д. Крижацький, В. В. Лапін, Ю. Г. Виноградов, А. С. Русяєва та ін.; Тіри, Нікосії та Нижнього Подністров’я – Е. Р. Штерн, Л. Д. Димитров, А. І Фурманська, І. Б. Клейман та ін.; Херсонеса та Північно-Західного Криму – К. Е. Гриневич, Г. Д. Бєлов, В. О. Анохін та ін.; Боспорської держави – В. В. Шкорпіл, М. І. Ростовцев, С. О. Жебелєв, В. Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський, М. І. Сокольський та ін. [2, с. 274].

У праці С. Д. Крижицького, В. М. Зубара, А. С. Русяєвої «Античні держави Північного Причорномор’я» [34] досить докладно показано грецьку колонізацію та її причини; основні періоди та етапи загального історичного розвитку еллінської спільноти, а також розвиток та життя античних міст і держав до їхньої остаточної загибелі.