8. Ранньохристиянська культура.

Ранні пам'ятки християнського мистецтва належать до ЇЇ—НІ ст. У цей час християнство було гнаною релігією, і найхарактернішими пам'ятками його є таємні підземні катакомби, де послідовники Христа збиралися для спільної молитви та трапези любові. Катакомби — це споруди під землею у вигляді вулиць-коридорів, що тягнулися на багато кілометрів.

Стіни катакомб були прикрашені розписами на християнські сюжети. Найбільш ранні з них — через потребу конспірації — мають символічний харак­тер: наприклад, Христа символізувало зображення риби, християнство — вино­градної лози з гронами й т.п. Чимало розписів базувалося на художній мові античного язичництва: Ерот (бог кохання у греків) перетворювався на Ангола, а Психея (одна з героїнь грецьких міфів, кохана Амура), що збирає квіти, ставала уособленням душі. Перші зображення ще близькі античній традиції, оскільки фігури на них дуже життєві, але з плином часу в християнському живописі спостерігається підкреслена схематизація та умовності, оскільки голо­вним стає передача у видимому очима образі духовного начала. -

У IV ст. християнство визнається державою релігією- Тоді починають будува­ти християнські храми — базиліки, праобразом яких були римські публічні центри.

Перед входом до базиліки містився двір, оточений колонадою (в ньому залишалися ті, хто ще не пройшов обряд хрещення і тому не мав права входити до храму). В центрі двору розташовувався фонтан для обмивання. Потім йшов .нартекс (закрите приміщення перед храмом для тих, хто готується до хрещен­ня або кається). Із нартексу йшли входи до головного приміщення храму, яке представляло собою велику залу з рядами колон (інколи Їх було три, і кожна називалася навою'), У протилежному до дверей східному боці була напівкругла апсила, де містився вівтар; сонце зранку освітлювало крізь вікна апсиди всю церкву. У вівтарі на престолі стояв семисвічник (рис. 2.8.4), успадкований з юдейського культу; тут вершилося священнодійство перевтілення хліба й вина на Тіло й Кров Христові (євхаристія), що замінило собою жертвопринесення старозаповітної церкви. Тут лунали церковні гімни й

звучали проповіді, що коментували Біблію, яку читали з величез­ною пошаною. Все це було

2.8.4. Менора (семисвічник) – центральний символ єврейскої религії

повторенням структури Мойсейової скиті та Соломонового храму й збереглося в структурі православної церковної будівлі й сьогодні. Храм прикрашав­ся мармуром та мозаїкою. Базиліка стала основою для фор­мування типу християнського храму в епоху середньовіччя.

Найвідоміша християнська базиліка Риму — базиліка апостола Петра, на місці якої було побудовано в XVI ст. величний собор Св. Петра.

Найперший християнський храм відкрито було споруджено у Вірменії (III ст. н-е., Ечміадзінський собор), бо саме ця країна вперше визнала християнство державною релігією. Тип кавказького християнського храму (Сіонський собор у Тбілісі та ін.) згодом справить певний вплив на хра- мову архітектуру Візантії.

9. Підсумки культурного пошуку стародавнього світу. Поняття культури стародавнього світу обіймає величезний за обсягом та значний за зміс­том матеріал. Саме тоді, на зорі людства, були закладені підвалини самовизна­чення людини в природі та суспільстві, поставлені та почасти вирішені численні екзистенційні питання.

З переходом від мисливства та збиральництва до землеробства й осілості набирає сили цивілізація в широкому сенсі слова — як щось протилежне при­роді, як ноосфера. Водночас робота на землі та пастухування вимагають вже чоловічої сили, що підносить патріархальне начало.

Чоловік, який в минулі часи почувався значно вільнішим від соціально-сімейних обов'язків, сїав виконувати непрості функції глави патріархальної сім'ї, що прийшла на зміну матріархату. Це значно ускладнює його почуття відпові­дальності. Саме тоді настає епоха активного приборкання первісних інстинктів, висуваються на перший план різноманітні табу, вводиться система ініціацій, з'являються політеїстичні релігії, в яких значну роль починає відігравати архаїч­ний вияв самообмеження: людські жертвопринесення, ритуальне каліцтво тошо. Стихія материнського природного начала (Е. Фромм) всіляко звужується на користь культури, яка в цю пору є інтенсивним самообмеженням в людині її природних інстинктів, що виявляються як небезпечна й неконтрольована сти­хія, здатна зруйнувати в будь-який момент ще нетривкі начала цивілізованості. Та, за 3. Фройдом, будь-яке утискання Еросу (життєвого інстинкту) зумовлює розширення сфери Танатосу (смерті). Складовим елементом культури найдавні­ших цивілізацій часто є незрозуміла для нас жорстокість та пригнічення людської природи, приниження жіноцтва й поетизація війни, культ героїки, протиставлений повсякденному мирному життю. Характерний культ юнацтва, гомосексуальне начало у високорозвиненій культурі

стародавніх греків, їхня зневага до жінки, за­критої в гінекеї з дітьми і позбавленої права на участь у громадському житті.

Однак у цих непростих умовах пізнання людиною самої себе та глибин добра й зла закладаються осноаи «сфери розуму», ноосфери, за визначенням В.Вернадського. Культура, якщо взяти до уваги вчення 3. фройда про сублімацію, врешті-решт стає суто фізичним порятунком людини від тих свавільних, диких інстинктів, які керували її поведінкою⁷⁶: кровожерність або сексуальна гіперак-тивність знаходять певне упорядкування й мотивацію в рамках архаїчного релі­гійного культу. Навіть людське жертвопринесення або храмова проституція, при всій їхній жахливості для сучасної людини, — все ж є речі на порядок вищі, ніж закон джунглів.

Поряд з розвитком інженерної думки та технічної цивілізації людство прохо­дить величезний духовний шлях, і наскільки велика відстань між кам'яною соки­рою та римською бойовою колісницею, настільки ж велика відстань, що відділяє первісного дикуна, розгубленого перед силами природи, від людини елліністич­ної епохи, що усвідомила силу своєї думки та вільно міркувала про богів, про перевагу тих чи інших політичних систем, про шляхи наукового пізнання світу або стилі мистецтва,

Водночас очевидно, що людина стародавнього світу, яка створила на проти­вагу природі основи цивілізації, зберігає в своїх духовних пошуках достатню сваволю й незрілість думки. «Греки, греки! Ви — справжні діти!», — говорив колись єгипетський жрець грецькому мудрецеві Солону. Але Й єгиптяни ви­глядають доволі наївними — хоча 6 у своєму прагненні законсервувати тіло для вічного життя. Це справді була епоха дитинства людства, яка була настільки без­жалісною та кривавою, як можуть бути безжалісними до самих себе лише діти.

Безумовно, правий А. Тойнбі, який стверджував, що цивілізації давнини вже належать самі собі. Але правота його не абсолютна. Для допитливого розуму духовний досвід далеких предків є повчальним, особливо з огляду на те, що деякі явища духовного життя стародавнього світу свідчать про надзвичайно глибокий злам у свідомості людства. Чимало проблем, що вперше були усвідомлені та поставлені людиною стародавнього світу, залишаються проблемами й сьогодні. Ніби вже давно вирішені питання: чи є Бог? в чому сутність моралі? що краще — демократія чи тиранія? чи безмежні можливості наук? чи повинен художник виражати лише своє «я» або насамперед суспільну думку? — але й досі кожне нове покоління заново вирішує ці екзистенційні питання.

Культури стародавнього світу багато в чому визначалися релігіями, підвали­ни яких заклалися ще в первісному суспільстві. Ці релігії були породжені бороть­бою давньої людини з природою та розгубленістю перед нею. Звідси політеїзм, як типова риса вірувань давніх народів: обожнювались земля і небо, грім і блискавка, дощ і сонце, тварини і рослини тощо. Правив культом маг-заклинач (чаклун, шаман, жрець і т.п.), котрий прагнув заклясти богів, зв'язати їх своїм словом, підкупити жертвою (теургія). Про любов до божества й не думали:

богів вважали жорстокими й незрозумілими, їм приносили щедрі жертви, часто людські, навіть власних дітей.

Оскільки ж міф про богів був основою всього стародавнього світогляду, то він визначав і розвиток філософії, науки, медицини, політики, мистецтва. Сво­бода людської думки все більше обмежувалася рамками політеїзму, породженого в давнину боротьбою з природою. Жерці, які зазвичай правили в стародавніх суспільствах або були впливовою кастою (іноді, як у Єгипті, вони займали на­віть царський престол — фараони), здебільшого переслідували інакомислення.

Проте бувало й так, що самі жерці й правителі виступали релігійно-культур­ними реформаторами, як, наприклад, Ехнатон у Стародавньому Єгипті, що спробував замінити легіон богів вірою в єдиного бога-Сонце. Тієї ж думки до­тримувався і Заратустра, який підпорядкував усіх богів і демонів двом началам — Світлу й Темряві. В індуїзмі, з його тисячами богів, було висунуто вчення про Брахман та Атман — загальне начало та його індивідуальні вияви. А Будда в Стародавній Індії взагалі розчарувався в релігії своїх предків, не хотів говорити про богів, і проголосив світ облудою, а відхід від дійсності — нірвану — голов­ною метою мудреця.

Філософи стародавнього світу теж намагалися знайти єдину основу всього, що існує: у Стародавньому Китаї це поняття Небо та Жень (гуманність) — у Конфуція, Дао (шлях мудрості) у Лао Цзи, метафізика. — у Арістотеля.

Усе це свідчить про кризу стародавнього світогляду, який розглядав культу­ру як жорстоке обмеження природи, як відкуп жертвою від уявних демонічних її «володарів», що втілювали безкрайню стихію матеріальної натури. Натомість поступово, але неухильно зміцнювалися ідеї гуманності, а релігійно-духовний пошук набував нового'напряму, визначаючи нові обрії права, політичного уст­рою та митецького пошуку, що найповніше виявилося в біблійній картині світу й біблійній моралі.