Біблія як форманта світової культури

1. Історичні відомості про стародавніх євреїв.

Нечисленний народ Стародавнього Сходу — ізраїльтяни — походять з вавилонян, їхні предки на якийсь час знайшли притулок у Єгипті; хабірі, або іврі, означає єгипетською мовою «захожа людина», «прибулець», що й дало ґрунт для слова «євреї».

Згуртований навколо ідеї й культу Єдиного Бога Ягве, цей народ, керований Мойсеєм, вийшов з Єгипту, де зазнав репресій. Під час кочування у пустелі закладено було основи релігійно-юридичного Закону, за яким стали жити ізра­їльтяни. Оновлений народ завоював Ханаан, землю свого пращура Авраама (Палестину), створивши тут державу Ізраїль, яка проіснувала кілька століть, набувши розквіту за царів Давида й Соломона. В цей період збудовано величний храм Ягве, створено новий корпус старозавітно-біблійних книг (Писання). Та після Соломона починають поширюватися вільнодумство, культи язичницьких богів, політичні хитання; країна розколюється на Ізраїль та Юдею. В житті Юдеї помітну роль починають відігравати пророки, шо говорять від імені Бога й відстоюють релігію Ягве перед експансією чужої культури. Старозаповітна книга « Пророки» фіксує політичні та духовні перипетії епохи.

Після розорення обох царств ассиро-вавилонянами й двохсотрічного поло­ну євреї повертаються до своєї землі і відновлюють державу вже лише на її пів­денній території (Юдейське царство). Відтепер вони суворо дотримуються нор­ми власної культури, яку ледь не знищив цілковито еллінізованиЙ цар Сирії Ан-тіох Епіфан і яку вдалося відстояти у збройній боротьбі.

Врешті Юдея підпадає під протекторат Риму, але не мириться з римським володарюванням, Римляни ж прагнуть підкорити непокірний народ. Згодом вон:і руйнують Єрусалим і самостійність ЮдеЇ, а після тимчасового успіху повстання Бар-Когби' (Син Зірки.) жорстоко мстяться, виселивши весь народ з Палестини й при­рікши його на двохтисячолітнє існування в діаспорі, аж до утворення сучасної дер­жави Ізраїль у XX ст-

2.8,1. Храм Соломона (реконструкція) (а), храмовий жертовник (б)

2. Релігія стародавніх євреїв. Від багатьох народів давнини євреї відрізня­лися тим, що відмовилися від багатобож­жя і визнавали Єдиного Бога (Ягве) як Творця неба й землі, усього живого й не­живого. Богів політеїстичного пантеону євреї вважали злими демонами. За часів Мойсея вони створили закони святого життя — вважалося, що пі закони про­диктував сам Бог. Єдиного Бога славили в кочових умовах у наметовому храмі (скинії); пізніше у Єрусалимі цар Соломон збудував величний, розкішне прикраше­ний храм (рис, 2.8.1), у якому когани та левіти (у християн вони стануть свяще­никами та дияконами) здійснювали богослужіння — зі співом молитов, елеме­нтами танцю, з дозволеними зображеннями ангелів, тварин і рослин'⁴ та чис­ленними жертвопринесеннями тварин, які замінили людські жертви язичників і були покликані пробудити в людині жах і співчуття, а також розуміння того, що це вона, людина, мала 6 так постраждати за свої гріхи проти релігійного Закону (нагадаймо, що єврейство тільки-но виокремилося з язичницького світу, де панували значно жорстокіші звичаї).

Усе це було записано в священній книзі стародавніх євреїв, яку вони самі назва­ли ТаНаХ, і яка відома в християнському варіанті під назвою Старий Заповіт. Прихильники, юдаїзму вважають Святим Письмом тільки Старий Заповіт, тобто частину Біблії, написану до проповіді Ісуса Христа, Остання викладена (разом із подіями його життя) в Новому Заповіті, який склався й був канонізо­ваний протягом 1-го ст. н.е. Для юдаїста Новий Заповіт не є Святим Письмом:

Ісус із Назарету осмислений у нинішньому юдаїзмі не як очікуваний, провіщений пророками Месія — Спаситель— Помазаник Божий, а як єретик. Сьогодні євреї вважають Ісуса просто яскравою особистістю, що безпідставно усвідомила себе як Месію- Навпаки, християни, визнаючи і Старий Заповіт Святим Письмом, усвідомлюють Ісуса як Христа, Рятівника світу, частину Неподільної Трійці. Він, за християнським поглядом, є не звичайною людиною, а Словом Божим, на­родженим перед віками, що творило світ і втілилося в людське єство заради його спасіння.

Уживане слово «Біблія» обіймає поняття взятих разом Старого та Нового Заповітів. Це слово — грецьке й означає «книги».

Створювалася Біблія принаймні тисячу років, й існує думка, ніби текст її регулярно спотворювався. Проте насправді перед нами унікальний випадок збе­реження давнього варіанту. Після знахідок старих рукописів Біблії в Кумрані (1947) стало очевидно, що принаймні з V ст. до н.е. до І ст. н. е. основний масив тексту Біблії (те, що в нас називають Старий Заповіт) не змінювався — через побожне ставлення до нього як до сакрального Писання та ретельне до­тримання особливих правил його запису, Можна з упевненістю сказати, що аналогів цієї ситуації у світовій літературі немає. Найдавніший переклад Старого Заповіту зроблено грецькою мовою, тому ми і вживаємо слово «Біблія».

Цю книгу стародавні євреї складали, використовуючи міфи та легенди різних народів, здебільшого в полемічному дусі. Наприклад, міф про потоп є в ассиро-вавилонян, міф про дерево добра і зла — у шумерів і т.д. Однак, якщо в язич­ницьких міфах панує відчуття ницості людини та ЇЇ безпорадності перед веред­ливими й несправедливими богами, то у Біблії усе підпорядковано концепції Єдиного Бога (Ягве), який виступає як Творець світу, що любить своє творіння.

Не слід також думати, що Біблія — це збірка фантастичних історій. Чимало фактів, які описані в Біблії як чудеса, знайшли своє наукове пояснення. Так, археологічні розкопки д-ра Вуллі, які виявили сліди колосальної, надзвичайної повені в давній Месопотамії, та доведене наукою «переливання» води з Серед­земного моря до Чорного після танення льодовика, підвели фактичну базу під легенди про потоп. Чудо, нерідко трактоване в Біблії як літературно-стилістична конструкція, покликане підкреслити силу Ягве (манна небесна — «хліб з неба», якою харчувалися євреї-вигнанці в пустелі, й сьогодні існує: це плоди рослини, які вживають у Їжу жителі цієї місцевості). Деякі чудеса — як, наприклад, воскресіння Христа з мертвих, — це не просто «повторення» сюжетів про помираюче та воскресаюче божество, які трапляються у різних народів давни­ни, а складно побудована теологічна концепція, що кінцево узагальнює спо­конвічні спостереження над невмирущістю природи.

У тексті Біблії можна знайти, деякі несуттєві протиріччя. Однак, як свідчать Кумранські знахідки, цей текст не змінювався принаймні протягом двох тисячо­літь. Враження протиріччя складається внаслідок перекручення Біблії при пере­кладах різними мовами. Окрім цього, свою роль також відіграла алегоричність мови фольклору, адже Біблія увібрала в себе і старовинні народні жанри: міфи, перекази, тексти, байки тощо). Відомий вчений Дж. фрезер трактував Біблію практично як «фольклорну» книгу, проте роль фольклору він значно перебіль­шив. Біблія якраз є літературним твором, у якому міфологічна свідомість по­ступається історії та теологічним питанням.

3. Етика Біблії як основа суспільного буття. Центральне поняття Біблії — це поняття справедливості, або ж Закону. Відповідно до концепції Біблії, саме Закон, який чітко відокремлював добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника «народу святих» від язичника, що жив за настро­єм. або ж не за принципом справедливості взагалі.

Від часів Мойсея — релігійного та політичного вождя Ізраїлю —давньоєв­рейське суспільство керувалося суддями на зразок біблійних Ісуса, Навіна, Добо­ри, Самсона і т. ін, 3 утворенням Ізраїльського царства, вершина політичного та культурного розвитку якого — епоха царів Давида та Соломона, в давньоєврей­ському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. В першу чергу, це культ Соломона, якого іменували Премудрим, до уст його вкладали найбільш теологічне змістовні тексти групи Писань, а його афоризми старанно нотували (Приповістки Соломонові, Книга премудрості Соломона).

Але царя не ідеалізували. Могутньому Давидові дорікає за перелюб з Вірсавією та вбивство Її чоловіка Урїї пророк Натан (вважали, що пророки говорять від імені самого Бога), і Давид, каючись, створює відомий 50-й Псалом, щоден­ну молитву православних. Мудрий Соломон, зважаючи на віру своїх жінок-язичниць, впадає в спокусу політеїзму, і Бог віднімає у Ізраїля благодать мир. Отож, над усім панує поняття справедливості, або ж Закону.

Закон — це, в першу чергу, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були «правом божественним», моральним імперати­вом, то Приписи були «правом людським» (юридичним), їх вважали продов­женням Закону. Заповіді й Приписи встановлювали конкретну систему практич­них^ рекомендацій: як саме досягти тої святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.

Десять заповідей стали основою християнської культури, тому кожна люди­на мусить їх знати і пам'ятати.