Не можем знати ми нічого!

(Переклад М. Лукаша)

Відомий культуролог XX ст. Оскар Шпенглер дасть визначення західноєвро­пейської ментальності — фаустівська душа.

Видатний філософ-енциклопедист епохи Просвітництва Вольтер був одночасно найавторитетнішим письменником епохи. У його творах, класи­цистичних за стилістикою, він підносив проблеми вільної особистості, яка розриває з середньовічними цінностя­ми,

4.3.1. Франсуа Буше. «КупанняДіани» водночас всіляко осміюючи тради­ційний ідеал (потрактування Жанни д'Арк в «Орлеанській діві»).

Особливої ваги в літературі Просвіт­ництва набула драматургія. Найвидатні-шим комедіографом епохи був П. Бомар-ше, автор «Севільського цирульника» та «Весілля Фігаро», які користуються не­змінним успіхом і сьогодні.

Видатний прозаїк епохи Д.Дефо у романі «Життя та незвичайні при­годи Робінзона Крузо» змоделював тип

людини епохи Просвітництва, яка прагне панувати над усіма несприят­ливими обставинами життя й самою природою, утверджуючи людську волю.

Однак у відомих «Мандрах в деякі віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера» подано пародію на роман Дефо, оскільки автор не вірить у можливість пануван­ня людини над світом і змальовує шлях Гуллівера як етапи тотальної поразки.

У мистецтві XVIII ст. бароко витісняється класицизмом, який відповідав уявленням Просвітництва про добрий смак²⁵. Продовжують зводити величні будівлі в цьому стилі, наприклад — церква Св. -Женев'єви, тепер Пантеон у Парижі (архітектор Суфло).

Але бароко видозмінюється у рококо (від «рокайль» — мушля); в цьому пізньобароковому стилі панують декоративність, примхлива динаміка, орнамен-тальність і тонка вишуканість. Цей стиль втрачає філософську глибину класичного бароко, виражаючи зазвичай атмосферу чуттєвості та галантності, поєднання неприхованої жадоби життя й тонкої естетичності- Найцікавішим у мистецтві рококо був .живопис, представлений творчістю Франсуа Буше, який започат­кував жанр пасторалі: його «античні» пастухи й пастушки на тлі ніжних пейза­жів, сповнені прихованої еротичності («Пастушка, що заснула»), втілюють чис­тоту й невинність. Живопис рококо доповнює динамічність бароко примхли­вою витонченістю малюнка (рис. 4,3.1).

Водночас стиль рококо містив потенції опанування «брутальної й низької» натури (колись це зазвичай подавалося як торжество реалізму). Французький маляр А. Ватто малював у всіх відтінках сірої буденщини звичайний віз сіна, присмерковий день, товариства у парку серед дерев та статуй. І всюди панував настрій філософічного роздуму над цією непростою буденністю.

Французький митець Ж. Шарден — поет «мертвих» речей (натюрморт), який відкрив потаємну красу того предметного світу, що оточує нас повсякден­но. Звичайні речі на зразок мідного казана набувають під його пензлем значу­щості та вагомості («Мідний казан»). Шарден зворушливо зображає повсяк­денні ситуації («Праля»)

У сфері скульптури визначаються твори Гудока, що втілив у мармурі непо­вторні риси філософа Вольтера («Статуя Вольтера»),

Музично-театральний пошук у XVIII ст. теж ознаменований переходом від бароко до класицизму. Йоганн-Себастьян Бах, автор численних мес, орато­рій та фуг, втілив у своїх творах прагнення людської душі, що час від часу відда­ляється від Бога, відшукати його, піднестися хвилею чистого щастя («Висока меса Ь-тоіі», «Страсті за Матвієм»). У цих творах виявлено останній злет-бароко, яке вже шукає в багатоголоссі та пишноті строгості й рівноваги.

Класицистичні принципи остаточно запроваджують віденські класики: Глюк, Гайдн, Бетховен, Моцарт, Ім'я останнього стало синонімом геніальності, а його твори, в яких рафінованість почуття поєднується з силою й монументальністю художнього виразу, — вершина духовного злету людини XVIII ст. Композитор створює з почуттям любові до світу симфонічні твори («Маленька нічна серенада»), опери, в яких змальовує складні, сповнені протиріч характери («Дон-Жуан», «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта»), трагічну заупокійну літургію, в котрій ек-зистенційний жах перед смертю перемагає надія на вічність («Реквієм»).

З кінця XVII ст. після епохи Мольєра, з яким пов'язане утвердження класи­цизму на театральній сцені, європейський театр епохи Просвітництва притри­мувався класицистичних засад. Водночас він виконував не тільки просвітницьку, але й розважальну функцію. На хвилі демокпа'іїїзації суспільного життя утвердився новий драматургічний жанр — трагікомедія, — в якому поєднувалися серйозні та комічні моменти.

Класицизм формує канон балету: створюються основні п'ять позицій кла­сичного танцю (П'єр Бошан); балет набузає зигляду сюжетних вистав. Видат­ний хореограф епохи — Ж.-Ж. Новер (Франція).

Начебто альтернатива вишуканому балету в Англії на початку XVIII ст. ви­никає мюзік-холл, що використовує прякїтліи масової культури — фарсу, гро­теску, буфонади.