культурологія / ВІДРОДЖЕННЯ І БАРОККО

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана «науковість». Зрозуміло, певний «науковий дух» виявлявся і в XVI ст., тоді під ним розуміли про­грес, в галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикла­дом якої е геніальні творіння Паскаля і Декарта. Роз­кіл і математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку XVIII ст, природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.

Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст. у порівнянні з науковими поколіннями, що передували їм,— ясне переконання в необхідності пояснювати всі явища природи виключно природними причинами. «Це зовсім не були емпірики з філософської точки зору, це були служники науки,— підкреслює В. І. Вернадський,— яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філо­софією та релігією». Те, що раніш судилося небагатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого е знаменита французька Енциклопедія, у ній вперше на історичну арену вийшов самостійний і цільний науковий світогляд.

По-четверте, з «науковим духом» пов’язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм (недарма Просвітництво називають «віком розуму»). Сам термін «Просвітництво», котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів «філософів», насправді не позна­чав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Тут напрошу­ється порівняння Євангелія від Іоанна з дійсною суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося лише до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла продовженню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо математики, на думку ряду вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, що з допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм — осново­положна риса культури епохи Просвітництва, природно, що просвітителям притаманний «раціоналістичний Інди­відуалізм», який нерозривно пов’язаний з гуманізмом, адже останній виходив з уявлення про раціональну су­веренність людини. Розум трактувався як джерело і дви­гун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне улаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє — від раціоналістичної реф­лексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Недивно, що Вольтер вважав його століттям розуму, що розповсюдилося Єв­ропою — від Петербурга до Кадісу.

По-п’яте, визначального рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, що тісно переплітається з поняттям розуму. Тут треба врахувати зміну тлумачення «розу­му»— до середини XVII ст. розум сприймався філосо­фами як «частина душі», після Локка стає скоріше «про­цесом мислення», одночасно набуваючи функції діяль­ності. Тісно пов’язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію «віри в прогрес через розум», яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам’ятати, що досягнення емпіричного природознав­ства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства знаходиться у прямій залежності від квантитативних ме­тодів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільоте-на продемонстрував суспільній свідомості найпрямолі-нійніший прогрес, що досить сумнівна річ.

По-шосте, для культури даної епохи характерна абсо-лютизація значення виховання у формуванні нової лю­дини. Діячам того часу здавалося, що створити доцільні умови для виховання дітей — і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено. Тому більшість з пил принципово заперечували будь-яку легенду. Па думку Е. Фаге, це було «століття зовсім нове, первісніше І надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи знаходитися під впливом будь-якої традиції, відкинув традицію, що містила в собі досвід нації..., спаливши й знищивши здо­бутки минулого. XVIII ст. повинне було усе відшукувати і влаштовувати наново». Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадку тієї чи іншої філософ­ської, релігійної чи літера літературної традиції. Однак усі експерименти по збавленню людини від традицій закін­чувалися трагічно для товариства людей.

Свої особливості притаманні німецькому Просвітни­цтву — «Священна Римська Імперія германської нації» повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої вій­ни: політичну роз’єднаність, економічну відсталість, зане­пад культурних центрів. На початку XVIII ст. у багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічна кос-ність, забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, де вирізнялися постаті Г. Лейбниця, Г. Мессинга, І. Вінкельмана, X. Віланда, Ф. Клопштока, І. Гердера та ін., є існування «католиць­кого Просвітництва». В жодній іншій європейській кра­їні не було подібного. У латинських країнах кожний, не­згодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У «Священній Римській Імперії», бажаючий піддати критиці церкву і духовенство, прагнув виправити їх зсередини у повній відповідності з приказкою: хто сильно любить, той сильно б’є. Ця різниця між «Просвіт­ництвом» у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, що у Франції й інших європейських державах церква займа­ла позицію твердині у морі критики й нападок, проте у Німеччині вона реформувалася (йдеться про католи­цьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовій реві­зії: догматична теологія й біблістика, моральна й пасто­ральна теологія, освіта священників ії орденське життя, проповідництво у співставлені з економічними й соці­альними проблемами, літургія й практика благочестя, слід додати й реформу викладання релігії у зв’язку з перетворенням всієї шкільної системи й новими потре­бами педагогіки. Усе, що стояло па захисті «католицько­го Просвітництва», стисло можна охарактеризувати такі «Тільки той може ного справедливо оцінити, хто усві­домлює викривлення, па які воно було реакцією».

«Католицьке Просвітництво» являє собою реакцію і протест проти бароккового стилю й святобливості епохи Контрреформації, проти безпідставно зрослого культу святих, проти різних відхилень і усього, що спричиня­лося до забобонів. У виданій на Заході багатотомній «Історії церкви» наголошується такий момент: «безумов­но, боротьба, яка ведеться із забобонами, особливо з по­хмурою вірою у чари, була одним з позитивних ефектів католицького Просвітництва. Аналогічно очищення хра­мів, які часто ставали виставками предметів індивідуаль­ного благочестя, заслуговує на більше аніж сама крити­ка». Слід відзначити, що «католицьке Просвітництво» виявило мало поваги до старих традицій і використову­вало досить радикальні заходи задля усунення з храмів статуй святих, картин, реліквій,— усього, що відвертало увагу від алтаря та амвону.

Діячі «католицького Просвітництва» займалися пере­робкою молитовників, щоб замінити книжки з благо­честя, видані у XVII ст. єзуїтами, кармелітами, фран­цисканцями і домініканцями. Останні пропагували своє­рідний фанатизм у поклонінні святим, у виконанні релі­гійних церемоній і спеціальних обрядів. Можливо, в жод­ній з епох не було такої кількості молитовників, як у цьому незвичайному періоді закату «католицького Про­світництва», коли педагогіка розвивалася одночасно з паровою машиною. Незважаючи на величезну різнома-нітність, загальною рисою усіх цих публікацій є постійне вверховення до людського .розуму. Як приклад можна па-вести «Новітній молитовник для християн-католиків» І. М. Зайлера, виданий у 1784 р. і відомий усій північно-західпій (Європі, він зазнав слави ще у другій половині ХІХ ст. Автор постійно поновлював цей молитовник, що дає можливість простежити за еволюцією від просвітни­цтва до романтизму, котра являла собою одне з най­більш цікавих і повчальних явищ в історії релігії й циві­лізації.

Очищення літургічних практик — головна мста «ка­толицького Просвітництва». Його прихильники у праг­ненні розмістити вінтар у центрі храму па простому столі, прибрані бокові вівтарі та відсторонити моноло­гічний характер святої обідні — цілком сучасні. Серед них чимало таких, хто глибоко вивчив житгя церкви ран­нього християнства і вимагав повернення до її простоти (Гразср, Блау, Дорсі, Веркмайстер, Вінтер та ін.). Вони виступали проти тихого виконання молитов під час меси, вважаючи, що усе, в тому числі й канон, слід промов­ляти голосно; прагнули виключити церковну латинь, при­брати в храмі усі статуї й реліквії, повністю зничтожити культ святих і благословення святого причастя; вима­гали суттєвого зменшення молитов і пристосування їх до потреб сучасної їм людини, виступали за різке скорочен­ня числа обов’язкових свят і піддавали гострій критиці паломництво й чудотворні місця.

«Католицьке Просвітництво» мало й свої слабкі сто-рон, що проявлялося у нескінченних катехизисах, їх видавали наприкінці ХVIII ст. майже всі німецькі като­лицькі парафії й розповсюджували у Швейцарії й Нідер­ландах. Фактором, який справив негативний вплив на нього, є досить сильне прагнення до міжконфесійної спільності. Декотрі автори намагалися викладати мате­ріал так, щоб катехизисами могли користуватися й діти протестантів. У ряді катехизмів відчувається сильний струмінь просвітництва—у них висловлюється зневага до догматів і визначається першість натуральної моралі над релігією. У всякому разі, не підлягає сумніву вилив «Католицького Просвітництва» иа розвиток культурного життя у «Священній Римській Імперії германської нації».

Процес історичної еволюції в європейському регіоні започаткував особливий тип цивілізації, що належав до іншого рівня соціальної динаміки, мав небачену для традиційних суспільств властивість до прогресу. У науці цивілізаціюю такого типу звуть техногенною; її характер-на риса — швидка зміна техніки й технологій завдяки застосуванню у виробництві наукових знань. Техногенна цивілізація бере початок у XVII—XVIII ст. ст., в епоху підготовки й розгортання першої промислової революції, становлення науки нового часу, ранніх буржуазних рево-люцій, що закріплювало панування капіталістичних від-носин. До числа витоків становлення основних цінностей техногенної цивілізації належала й цінність об’єктивного й предметного знання, яке розкривало сутність зв’язку речей, їх природи й законів, відносно яких можуть змі­нюватися речі.

Ця ціннісна установка забезпечувала не тільки зро­стання знань, яке виправдане його практичним застосу­ванням у виробництві чи то у буденному житті, але й систематичне одержання нових. Суттєво, що ці знання тільки в майбутньому, часто на принципово інших сту­пенях цивілізаційного розвитку, можуть стати предме­тами масового опанування. Інакше кажучи, щоб наука могла здійснити прорив до нових предметних структур, могла систематично виробляти нові знання, необхідні в майбутньому, вона потребує принципу самооцінки об’єк­тивної істини. Цей принцип являє собою фундаментальну цінність розвинутої науки. Другою її фундаментальною цінністю є установка па постійне збільшення об’єктив­ного знання про світ, вимога постійної новизни як ре­зультату дослідження.

Дані ціннісні установки, що виникли в епоху Відро­дження і на початку Нового часу, переплавилися в при­таманні науці нормативи її внутрішнього етосу: забо­рона на навмисне перекручування істини на догоду ін­шим цінностям (політичним, ідеологічним, релігійним та ін.), табу на плагіат, установка на формування ціліс­ної картини людини і природи як результат об’єктивного дослідження світу, раціональність й універсалізм у під­ході до світу. Відомо, що остаточне утвердження ста­тусу науки з усіма її нормами й ідеалами сталося в епоху Просвітництва, коли наука явилася однією з найважли­віших цінностей людської життєдіяльності.

Цінність науки пов’язувалась в той час з особливим розумінням природи людини та її пізнавальної діяль­ності. Згідно із вже сформованими уявленнями, людина протистоїть природі, втручається до природних процесів, щоб перетворити матеріал природи на необхідні для себе предметні форми. У такій системі просвітницьких цін­ностей, де пріоритет відданий науковим ідеалам і нор­мам, природа сприймалася невичерпною коморою ресур­сів і матеріалів, необхідних для задоволення зростаючих

людських потреб. Оскільки людина прагне до пануван­ня над природою, їй потрібні об’єктивні знання, які дає тільки безсторонній розум. Наскільки об’єктивне й неупе-реджене дослідження природи речей іманентно прита­манне науці, настільки вона домінує серед усіх видів пізнавальної діяльності людини. Більш того, об’єктивне, неупереджене й раціональне знання, одержане в резуль­таті наукових досліджень, давало й дає можливість пе­редбачення поводження об’єктивного світу. Інакше кажу-чи, наукові знання мають випереджувальний потенціал, який лежить в основі майбутніх науково-технічних рево-люцій, у перетворенні науки на продуктивну силу, що дає можливість регулювати різноманітними суспільними процесами. Таким чином, в епоху Просвітництва завер-шилося формування сучасної науки з її ідеалами і нор­мами, а це визначило наступний розпиток гехіогенної цивілізації. .

XVIII ст. називають в Європі «віком розуму», хоча утвердження принципів раціоналізму почалося ще а XVII ст., коли успіхи природознавства й математики сти­мулювали нове вчення про пізнання на противагу серед­ньовічній схоластиці. Декарт розробив раціоналістичний метол пізнання і висунув концепцію щодо «природжених ідей». На противагу йому Локк стверджував, що не існує «природжених ідей, а тому й нема людей «голубої крові», які претендують на особливі права й переваги. Його думки про виховання людської особистості та роль со­ціального середовища в данному процесі лягли в основу багатьох філософських, соціологічних та педагогічних ідей Просвітництва. Усі просвітителі майже одностайні в твердженні, що якщо людину формує досвід, то це має бути розумний досвід, бо розум — головний критерій істини й справедливості. Слід відзначити, що широке розповсюдження серед французьких просвітителів набув Сформульований Локком принцип розділу влади. Ціка­во, що саме в англійському Просвітництві народився пра­гматизм - філософія користі, яка є «конкретною, прак­тичною і розважальною» (Р. Портер), її поява пов’язу­ється з тим, що гроші стали «новим культом» епохи з притаманним їй громадянським і політичним порядком.

Французьке Просвітництво, спрямоване в цілому проти феодалізму і абсолютизму, складалося з різних за Політичною й філософською радикальністю вчень. Пред­ставники старшого покоління — Монтеск’є і Вольтер — прагнули більш до поступового реформування феодаль­ного суспільства на зразок конституційно-монархічної Англії. Вони розраховували на «розумне сполучення» інтересів буржуа і феодалів. Відповідно до своїх в міру прогресивних політичних поглядів Монтеск’є і Вольтер не виходили за межі деїзму, відверто не відстоювали атеїстичний світогляд.

Ідеологи основних мас дореволюційної буржуазії— Дідро, Ламетрі, Гельвецій, Гольбах та їхні соратники — в принципі заперечували феодальну власність і феодаль­ні привілеї, відкидали деспотичну монархічну владу, ви-ступаючи при ньому за просвічений абсолютизм. Вони нехтували всіма формами ідеалізму й релігії, ратували за матеріалістичну філософію і атеїзм.

Значно гостріше в полемічному плані виступали ідео­логи народних низів. Один з них — видатний мислитель епохи Жан Мельє — відкидав не тільки феодальну, а вза­галі всіляку приватну власність, захищав комуністичний ідеал у його утопічному тлумаченні, виступав прихиль­ником безкомпромісного матеріалізму і атеїзму. Його ідеї відіграли видатну роль напередодні та в період Великої Французької революції 1789 р.

Самостійним і впливовим напрямом у Французькому Просвітництві є руссоїзм. У «Громадському договорі» Ж. Руссо сформував суспільний демократичний ідеал, який вимагав передачу влади від небагатьох усім. Відо­мо, що чимало керівників якобинської диктатури, і в їх числі Робесн’єр, були прихильниками ідеї руссоїзму. Ви­словлюючи інтереси міської і селянської дрібної буржу­азії, Руссо відстоював егалітаризм — рівне розподілен­ня приватної власності серед громадян, ствердження істинного народоправства, програму заходів по докорін­ному поліпшенню життя простого народу. Разом з тим у питаннях філософії й релігії він не додержувався ма­теріалізму і атеїзму, обмежуючись своєрідним деїзмом. Слід пам’ятати, що філософські й політичні концепції французьких просвітителів, які увібрали в себе ідеї англійських мислителів, мали вплив на культуру бага­тьох європейських країн.

Мистецтво XVIII ст. перебувало у стані кризи, коли величну, створювану протягом тисячоліть грандіозну художню систему (як модель особливого життя) було піддано перегляду. Поступове руйнування станового ієрархічного принципу сприяло і трансформації санкціо­нованого релігією мистецтва, в котрому можна виділити кілька напрямів, що різняться між собою не стільки за стилем, скільки світоглядною та ідеологічною спрямова­ністю.

Один з таких напрямків — стиль рококо; дослідники розглядають його як звиродніле барокко (йдеться про стиль рококо другої чверті і середини XVIII ст.). Такий погляд цілком правомірний з точки зору еволюції фор­ми— динамік», ритму, взаємин цілого й частки. Дійсно, могутню просторову динаміку, разючі контрасти і вра­жаючу пластичну гру форм барокко змінює стиль, який немовби переводить криволінійні побудови барокко в но­вий регістр. Залишаючи поза увагою фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер’єрів орнаментальні симфонії, виплітає мереживні візерунки. При цьому рококо досягає вершин віртуозності, вишуканості й блис­ку, але повністю втрачає монументальність, солідність і силу, притаманні барокко.

Інший напрямок — класицизм XVIII ст.— теж спри­ймається як «полегшений» класицизм попереднього сто­ліття. В ньому більше археологічної досконалості, аніж у попередньому, більш витонченості, вигадки й різнома­нітності, але також відчутна нестача вагомості й сили. Виникає спокуса вважати «другий» класицизм перероб­леним виданням «першого», оскільки видно, як один кла­сицизм переходив в інший навіть у творчості архітекто­рів, наприклад родини Блонделів. Однак і рококо й кла­сицизм XVIII ст. являють собою дещо принципово нове у порівнянні зі своїми прямими попередниками.

Ця різниця свідчить про те, що перелом між культу­рами XVII і XVIII ст. ст. носив внутрішній, прихований характер. Історики мистецтва відзначають, що рококо — перший безордепннй стиль європейського мистецтва за багато віків. Відомо, що ордер орієнтував архітектуру на людину і одночасно героїзував її буття. Архітектори рококо (його власна сфера оформлення та вбрання ін­тер’єру) звернулися до реальної людини з її реальними потребами. Вони почали турбуватися про комфорт, ото­чувати людину атмосферою зручності і вишуканості. Рококо стає стилем небагатих будинків, у яких неба­гатьма прийомами внесено той же дух затишку й комфор­ту без підкресленої розкоші. Класицизм XVIII ст. зробив це ще послідовніше.

Важливим започаткуванням у мистецтві XVIII ст. стала поява течій, котрі не мали власної стилістичної фор-ми і не потребували її вироблення. Такою найкрупнішою течією явився сентименталізм, пов’язаний з просвіти­тельськими уявленнями про властиві людині начала доб­роти й чистоти, що втрачаються разом з первісним при­родним станом. Сентименталізм не потребував особливого стилістичного оформлечння, оскільки звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Те особливе забарвлення, особливе відчут­тя проникнення до інтимного світу, вишуканість емоцій, навіть відчуття пропорцій та легкість фактури так чи інакше пов’язані із сентименталізмом. Усе це створюва­ло почуття ніжної витонченості, близькості до природи і внутрішнього благородства. Сентименталізм перетво­рюється па передромантизм: «природна людина» зіштов­хується з суспільними і природними стихіями, з похму­рими бурями і потрясіннями життя, передчуття яких закладено в усій культурі XVIII ст. Зіткнення індивіду­альності з суспільством, з трагедіями буття, перехід ідеа-ла в сферу нездійсненної фантазії ведуть у XIX ст., коли буржуазній індивідуалізм і атомізація суспільства кла-дуть край явищу стилю як крупної історико-художньої категорії. Головним же результатом розвитку мистецтва XVIII ст. є народження початків художньої культури наступних століть, хоча й у маскарадному вбранні витон­чених, загострених театральних форм. Як з обрамлення мереживних жабо, з-під перук дивляться на нас розумні, усе розуміючі очі філософа і борця, як зручність побу­тової речі проявляється в задумкуватому декорі рококо, так в складному й привабливому мистецтві XVIII ст. вба­чаємо народження реалізму і функціоналізму усього но­вітнього часу.

У розумах письменників епохи Просвітництва усе ча­стіше виникає думка про єдність людства і його куль­тури. Ще Лейбниць замислювався над контактами Сходу і Заходу, й навіть про можливість створення у віддале­ному майбутті єдиної загальнолюдської мови. Протягом XVIII ст. в Європі надзвичайно зростає інтерес до жит­тя, звичаїв та культури країн Сходу. Так, у Франції ще наприкінці XVII ст. з’явилося багатотомне видання «Схід­на бібліотека». На початку XVIII ст. з’являються пере­клади з арабської, перської й інших східних мов. Особ­ливим успіхом користується видання «Тисячі й однієї ночі», що спричинилося до багатьох наслідувань. З фран­цузької багато які з цих книг перекладаються на інші європейські мови, в тому числі й на російську. Про інтерес до Сходу свідчить відомий переклад «ІІІакун-тали» Калідаси (в Англії зроблений В. Джонсом. у Ні­меччині - Форстером, у Росії — Карамзіним). Росій­ський вчений Г. Лебедев прагне проникнути у таємниці давньоіндійської культури. Дуже популярні східні теми, сюжети, образи. Монтеск’є, Вольтер, Голдсміт, Віланд та інші філософи звертаються до тем і образів Сходу, навіть якщо Схід у їхній уяві дається умовно і недифе-ренційовано. П. А. Плавильщиков написав трагедію на тему боротьби народу Індії протії орд далеко не умов­ного Надір-шаха.